Зруйновані зорі - Авраменко Олег Евгеньевич

— Гм-м… Цікава гіпотеза. А якщо все-таки альви винайшли цю зброю самі?

Анн-Марі спохмурніла.

— Тоді волохатики дадуть прикурити решті рас. Включно з нами…

Нарешті крейсер увійшов у затяжний стрибок по каналу другого роду. До прибуття в локальний простір Терри-Ґаллії залишалося трохи менше шести годин об’єктивного ґалактичного часу — резонансний ґенератор працював майже на повну потужність, надаючи „Зорі Свободи“ максимальну швидкість в семивимірному гіперпросторі. Проте на тривалості польоту за власним бортовим часом це ніяк не позначалося — попереду на нас чекало півтори доби бездіяльності.

Переконавшись, що всі системи корабля функціонують нормально, я розбудив Лайфа Сіґурдсона, передав йому керування, а сам, відчайдушно позіхаючи, спустився на третій ярус, де разом із житловими приміщеннями для пасажирів були також камбуз із їдальнею. Разом зі мною пішла й Анн-Марі, яка на час затяжного стрибка залишилася зовсім без роботи — зараз не було з ким встановлювати зв’язок і проти кого застосовувати зброю. Навіть коли б у даний момент каналом ішли інші кораблі, ми все одно не змогли б вступити з ними ні в який контакт. Космічні битви в гіперпросторі — це сюжет для дешевих, антинаукових бойовиків.

У їдальні, куди ми зайшли перекусити перед відпочинком, були лише Рашель і Клод Брісо. Вони сиділи за столиком, сервірованим на чотири персони; донька мала трохи заспаний вигляд, очевидно, щойно прокинулась, а її дядько, мій колишній шваґер, був похмурий і втомлений.

Побачивши нас, Рашель махнула рукою.

— Ходіть до нас. Меліса вже приготувала вам обід.

Ми підійшли, привітались і влаштувалися на вільних стільцях.

— А де сама Меліса? — запитала Анн-Марі.

— Понесла сніданок для лейтенанта Сіґурдсона. Певно, ви з нею розминулися.

— Так, розминулися, — кивнув я, беручись до їжі. — Ми спустилися по трапу, а вона, мабуть, скористалася ліфтом.

За цей час Клод Брісо не зронив ні слова й лише мляво кивнув у відповідь на наше вітання. Уважніше придивившись до нього, я помітив, що він не лише втомлений, а ще й п’яний. Причому п’яний добряче. А під очима у нього виразно виднілися темні кола.

— Адмірале, — сказав я, — вам треба поспати.

— Я намагався, — відповів він понуро. — Не вийшло.

— То випили б снодійне.

— Пив. Не допомогло.

— А потім налигався, — докірливо озвалася Рашель. — Коли я зайшла до нього в каюту, він сидів на ліжку й дудлив просто з пляшки. Досі я ніколи не бачила його таким п’яним.

— Досі ніколи… — Брісо похлинувся й закашлявся. — Ніколи не траплялося такого… такої катастрофи. Ви навіть не уявляєте, що сталося.

— Не уявляємо, — погодилася Анн-Марі. — І думаю, нам не належить цього знати.

Він недбало відмахнувся.

— Належить, не належить… Пізно замикати анґар, коли кораблі вже вкрадені. Альви заволоділи цим… джином у пляшці. І випустили його на волю… Дурні волохаті! Вони, мабуть, самі не розуміють, з чим зв’язалися, якими силами грають.

Адмірал замовк і тьмяним поглядом утупився в апетитний бекон на своїй тарілці, котрого він навіть не торкнувся.

— Дядько мені сказав, що ця зброя називається странґлет, — кинула Рашель.

— Не зброя, а феномен, — поправив її Клод Брісо. — Кваркова матерія. Речовина, що складається з кварків.

— Будь-яка речовина складається з кварків, — зауважив я. — Вони утворюють протони та нейтрони.

— У странґлеті немає ні протонів, ні нейтронів, він напряму складається з кварків. Це якісно інший фазовий стан матерії, набагато щільніший за ядерну речовину.

— Як же так? — здивувалася Рашель. — У школі ж нам казали, що кварки не можуть стабільно існувати у вільному, незв’язаному вигляді.

— Та мало про що вам казали в школі, — знизав плечима Брісо. Попри сильне сп’яніння, говорив він виразно, не плутав слова і язик його не заплітався. — А втім, так воно і є. У странґлеті кварки теж зв’язані, але якимось особливим, дивним чином. Саме дивним, бо провідну роль в утворенні й існуванні цієї форми матерії відіграють так звані дивні кварки. Хоча вони майже відсутні в звичайній матерії, фізикам відомі дуже давно, їх відкрили, здається, ще в двадцятому сторіччі…

— Ага, знаю, — вставила слівце Рашель. — Існують кварки дивні, зачаровані, істинні, красиві…

— От-от, правильно. Схоже, тоді була мода на романтичну термінолоґію. Саме через ці дивні кварки, анґлійською strange, і виникла назва „странґлет“. Найголовнішою й найнебезпечнішою його властивістю є те, що він здатний рости за рахунок поглинання протонів, нейтронів та інших… е-е, як їх там… адронів. Странґлет ніби розщеплює їх і перетворює на ту саму кваркову матерію. У фізичних тонкощах цього процесу я, звісно, не розуміюся. Я військовий, а не вчений.

— Ого! — промовила Рашель, дивлячись на дядька широко розплющеними очима. — Зрозуміло…

— Що зрозуміло? — запитав я.

Адмірал посміхнувся і поплескав племінницю по плечу.

— Розумна дівчинка! Відразу здогадалася. — Потім серйозно поглянув на нас. — От уявіть собі ракету. Зовні звичайнісіньку ракету, тільки в її боєголовці знаходиться не термоядерний чи позитронний заряд, а невеликий прискорювач, від роботи якого утворюється странґлет. Крихітний такий странґлетик, масою в мільярдні частки ґрама. Ракета потрапляє в зорю. Ще у фотосфері вона згоряє, а странґлет продовжує летіти, захоплює дорогою зустрічні ядра й стрімко збільшуються. До центру зорі долітає величезний такий странґлетище, що там і залишається, не в змозі подолати ґравітацію. Він швидко росте… дуже швидко… неймовірно швидко. За кілька годин усе ядро зорі перетворюється на странґлет, відбувається колапс, вибух і скидання зовнішньої оболонки.

— Наднова!.. — збагнув я.

— Атож, капітане. Саме це й сталося з сонцем Джейхани. Воно перетворилося на Наднову.

— Жахлива зброя, — приголомшено мовила Анн-Марі.

— Ще жахливіша, ніж ви собі уявляєте. Така, що ми — точніше, наші предки — не наважилися застосувати її навіть для того, щоб уникнути поразки у війні з чужинцями.

— Що? — здивувався я. — Вона існувала вже тоді?

Клод Брісо ствердно кивнув.

— Странґлетний запал був розроблений ще до появи технолоґії керування каналами, ґлюонної бомби… і багато іншого. Тоді ще чимало людських планет боролися з Чужими, щойно було захоплено Землю, і для припинення війни досить було застосувати цю зброю один-єдиний раз… або двічі, не більше. Знищити на острах чужинців одну-дві їхні системи — і вони, цілковито деморалізовані, негайно б капітулювали.

Адмірал устав з-за столу, підійшов до вмонтованого в стіну автоматичного бару й замовив пляшку коньяку. Повернувшись на своє місце, налив собі чарку й випив її залпом, геть-чисто проіґнорувавши обурені протести Рашелі.

— Але тут виявилася одна неприємна обставина, — вів він далі. — Під час вибуху така Наднова разом із сонячною речовиною викидає в довколишній простір мікроскопічні частки странґлету. Вони летять зі швидкістю кілька тисяч кілометрів на секунду, тому до найближчих зірок можуть дістатися лише через десятки років. Кваркова матерія не є абсолютно стабільною, вона поступово розпадається, і за час такого тривалого польоту всі странґлетні скалки випарувалися б у міжзоряному просторі. Здавалося б, треба лише вибрати ціль для удару в розрідженій місцині Ґалактики, щоб напевно уникнути вибухів сусідніх зірок, але… — Брісо похитав головою. — Наші науковці вчасно встановили, що странґлети мають ще одну паскудну властивість: вони спроможні відкривати канали першого роду й здійснювати гіперпросторові переходи. При цьому вони функціонують як малопотужні резонансні ґенератори. Чому — я так і не второпав. Це якось пов’язано зі слабкою взаємодією. А густина странґлетних часток після вибуху досить велика, щоб через кожен із каналів пройшло їх щонайменше кілька сотень мільйонів. І вже через десяток годин ця зараза потрапить в усі сусідні системи.

Адмірал налив собі ще чарку коньяку. Цього разу Рашель, приголомшена почутим, навіть не намагалася його зупинити.