Будденброки - Манн Томас

Ознакомительная версия. Доступно 31 страниц из 155

І ось уже настає день від’їзду. Навантажена карета стоїть перед кургаузом. Рано-вранці Ганно попрощався з морелі і з пляжем, а тепер прощається з кельнерами, що вже отримали пайові, з естрадою, грядками троянд і взагалі з літом. Карета рушає в дорогу, і весь готельний персонал кланяється їй услід.

Бона поминає алею, що веде до містечка, й котиться вздовж Першої лінії… Ганно уткнувся головою в куток карети і повз Іду Юнгман, що сидить навпроти бадьора, сивоголова, кістлява, дивиться у вікно. Ранкове небо облягли білясті хмари, і вітер швидко жене по річці дрібні брижі. Часом у шибку порощать краплі дощу. В кіпці Першої лінії рибалки сидять коло дверей своїх будиночків і латають сіті. Босі діти збігаються з усіх боків подивитись на карету. Їм добре — вони лишаються тут…

Коли карета минає останні будиночки, Ганно вихиляється, щоб ще раз побачити маяк; тоді відкидається на спинку й заплющує очі.

— На те літо знов приїдемо, серденько, — пробує втішити його Іда Юнгман своїм низьким голосом.

Бракувало ще тільки цих слів: його підборіддя починає тремтіти, і з-під довгих він викочуються сльози.

Обличчя й руки Ганно засмагли від морського повітря; та всі сподіванки, що відпочинок на узбережжі загартує його, додасть йому сили, енергії, бадьорості й стійкості, були даремні; він не міг не усвідомлювати цієї гіркої правди. За ці чотири тижні його серце, втихомирене і сповнене глибокого захвату перед морем, стало ще м’якше, чутливіше, мрійливіше і вразливіше; тепер він втрачає мужність від самої думки про пана Тітге і правило трьох, про історичні дати й граматичні правила, які треба вчити напам’ять, про підручники, закинуті з розпачливою легковажністю, про марні спроби втекти від шкільних прикрощів у глибокий сон, про щоденний страх перед уроками, про катастрофи, що там чекають на нього, про зловорожих Гагенштремів і про ті вимоги, які перед ним ставить батько.

Та потім свіже вранішнє повітря, їзда по мокрій колії дороги під щебет пташок трохи підбадьорюють його. Він починає думати про швидку зустріч з Каєм, про пана Пфюля і уроки музики, про рояль і фісгармонію. Зрештою, завтра неділя, та й перший день у школі післязавтра ще не страшний. Ох, у черевиках лишилося трохи морського піску… Треба попросити старого Гроблебена, щоб від його не витрушував… Хай собі знов усе буде, як було: і витерті сурдути, і Гагенштреми, і все інше. А того, що він має, ніхто в нього не відніме. Коли на нього все те навалиться, він думатиме про море, і самої лише коротенької згадки про плюскіт хвильок, які серед вечірньої тиші набігають з таємничої, заснулої далини і розбиваються об мол, вистачить, щоб утішити його і зробити нечутливим до життєвих прикрощів…

А ось і порон, Ізраельсдорфська алея, Єрусалимська гора, Замкове поле. Карета заїздить у міську браму, праворуч від якої здіймаються мури в’язниці, де сидить дядько Вайншенк, і котиться по Замковій, через Коберг, поминає Брайтештрасе і, гальмуючи, спускається стрімкою Рибальською… Ось уже й червоний фасад з білими каріатидами; вони з гарячої вулиці заходять у прохолодний кам’яний вестибюль, і з контори, з пером у руці, назустріч їм поспішає сенатор.

І поволі, поволі, потайки плачучи, малий Йоганн знов звикає жити без моря, боятися і страшенно нудитись, вічно остерігатись Гагенштремів і втішатися товариством Кая та музикою пана Пфюля.

Дами Будденброк із Брайтештрасе й тітка Клотільда, тільки-но побачивши його, зразу ж запитують, як йому подобається школа після канікул, — запитують, добре знаючи, що в нього на серці, лукаво підморгуючи, з дивовижною зарозумілістю дорослих, які до всього, що стосується дітей, ставляться жартома й легковажно, — і йому доводиться відповідати.

Через три або чотири дні після повернення в місто на Рибальській з’являється домашній лікар, доктор Ланггальс, щоб побачити, які наслідки дало море. По довгій параді з матір’ю кличуть Ганно і наказують йому роздягтися по пояс, щоб зробити докладний. огляд — визначити status presens [73], як каже доктор Ланггальс, розглядаючи свої нігті. Він обмацує кволі м’язи Ганно, міряє грудну клітку, вислухує серце, випитує про всі функції організму і нарешті бере голкою з його тоненької руки краплю крові, щоб удома зробити аналіз; видно, він знов не дуже задоволений своїм пацієнтом.

— Ми трохи засмагли, — каже він, однією рукою, чорною, волохатою, обіймаючи Ганно, а другу поклавши йому на плече і дивлячись на пані Будденброк та Іду Юнгман, — але вигляд у нас і далі сумний.

— Він тужить за морем, — пояснює мати.

— Еге ж, еге ж… Отже, тобі так подобається на морі? — питає доктор Ланггальс і дивиться в обличчя Ганно своїми жіночими очима…

Ганно блідне. Що означає це питання, на яке доктор Ланггальс нібито чекає відповіді? В ньому прокидається божевільна, фантастична надія, підтримувана хлоп’ячою вірою, що, всупереч усім витертим сурдутам на світі, для бога немає нічого неможливого.

— Так, — вимовляє він, не зводячи з лікаря широко розплющених очей.

Але доктор Ланггальс, питаючи так, виявляється, не мав на думці нічого особливого.

— Ну що ж, наслідки купання й чистого повітря ще будуть… неодмінно будуть! — каже він, поплескуючи малого Йоганна по плечу, відсторонює його і, кивнувши пані Будденброк та Іді Юнгман — зверхньо, доброзичливо й підбадьорливо, як і годиться лікареві, якого слухають, затамувавши віддих, — підводиться. Консультація закінчена…

Найбільше співчуття його туга за морем, рана, що так повільно гоїлась і знов починала кривавити від найменшого дотику жорстоких буднів, викликала в тітки Антонії, яка з видимою втіхою слухала його розповіді про життя в Травемюнде і від щирого серця приєднувалась до його захопленого славослів’я.

— Так, Ганно, — казала вона, — ніде правди діти, Травемюнде — чудове місце! Віриш мені: я поки й жива буду, з радістю згадуватиму про одне літо, яке я пробула там іще молодим, дурним дівчиськом. Я зупинилася в людей, яких я любила і які, здається, мене любили, бо ж я тоді була гарненька вітрогонка, майже завжди весела, — тепер, на старість, я можу це сказати. То були порядні люди, щоб ти знав, чесні, щирі, відверті, а до того ж такі розумні, освічені, натхненні — я вже таких ніколи більше не зустрічала. Атож, спілкуватися з ними було надзвичайно цікаво. Від них я набралася поглядів і знань на ціле життя, і якби не стали на заваді всякі події… ну, як буває в житті… то я, недотепа, могла б ще там багато чого почерпнути. Хочеш знати, яка я тоді була дурна? Намагалася з медуз наробити барвистих зірок! Набирала їх повну хусточку, приносила додому й розкладала на балконі, щоб вони висохли… Думала, що з них вийдуть зірки! Аякже! Прийдеш глянути, а там тільки велика мокра пляма, і тхне гнилими водоростями…

Розділ четвертий

На початку 1873 року сенат задовольнив прохання Гуго Вайншенка про помилування, і колишнього директора випущено на волю за півроку до закінчення терміну.

Якби пані Перманедер була щира, то призналася б. що ця подія не вельми її втішила і що вона воліла б, аби все й далі лишилося так, як було. Вона мирно жила собі з дочкою й онукою на Липовому майдані і ходила в гості до брата на Рибальську та до своєї пансіонської приятельки Армгард фон Майбом, у дівоцтві фон Шіллінг, яка після смерті чоловіка також переселилася в місто. Пані Перманедер давно переконалася, що поза мурами рідного міста їй, властиво, ніде не було б добре. Пам’ятаючи свій мюнхенський досвід, а також боячись за шлунок, що з роками став ще слабіший та подразливіший, і відчуваючи дедалі більший потяг до спокійного життя, вона не мала аніякісінького бажання переїздити на старість в якесь місто своєї об’єднаної батьківщини або ще, крий боже, за кордон.

— Люба дитино, — звернулась вона якось до своєї дочки, — я мушу тебе про щось запитати, про щось дуже важливе!.. Чи ти ще й далі всім серцем любиш свого чоловіка? Так любиш, що разом з дитиною подалася б за ним, хоч би куди закинула його доля? Бо лишатися тут йому, на жаль, ніяк не випадає.