Твердиня - Кидрук Максим Иванович

Ознакомительная версия. Доступно 31 страниц из 151

валили його долілиць, притиснувши ногами до землі. Ґрем стискав й розтискав кулаки, вгризаючись пальцями в землю, марно намагаю*) чись повзти геть, і безперестану повторював одне й те ж: він мертвий? Сьома більше не живий?

—Чому ти мовчиш?! — Амаро оскаженів, але Левко не міг витис-< нути й слова. Тепер це не мало значення.

Зненацька пігмей підскочив до японки, схопив її за волосся і пова¬лив на траву. В лівій руці він досі тримав закривавлену кувалду (на¬балдашник волочився по землі, лишаючи по собі сірувато-багряні слі¬ди). Тіло Сатомі стрясалось від безгучних ридань, ноги загрібали по землі й тремтіли. Якоїсь миті Левку здалось, що вони дриґаються так само, як нога мертвого Семена, і він уявив японку без голови.

—Стій! — Українця прорвало.гг*- Зупинись! Його звуть Ян Фід-. лер! Він із Чехії, і він подорожував з нами! Тільки не займай її

Амаро відпустив голову дівчини і випростав спину. Маленькі груди часто надимались і опадали. Недоросток переможно щирився, став*) ши схожим на гієну.

—ХА-ХА-ХА-ХА-А!заіржав він.

Сатомі нарешті виштовхала повітря з горлянки і розпачливо закри¬чала.

Її крики швидко поглинуло рівномірне чахкання лопатей. Над піра-г мідою вигулькнув чорний «Колібрі», пролетів по дузі над місцем роз¬прави і став опускатись навпроти пірамід.

Джейсон повернувся. Майже вчасно.

Майже.

Задерши голову, Амаро посміхнувся і помахав чорним вікнам вер¬тольота. Ліва повіка смикалася, створюючи ілюзію неперервного дружнього підморгування.

Наступні півгодини врізались у мозок Левка так сильно, наче їх ви – палили паяльником.

СLХXV

24 серпня 2012 року. 11:44 [UТС- 5]

Паїтіті

Джейсон Х’юз-Коулман вискочив з «Колібрі» до того, як полози торк¬нулися тераси. Троє стрільців висипали слідом. Навіть з відстані трид¬цяти кроків Левко бачив, як сіпається лице Джейсона. Віктор Шако, вимкнувши двигун гелікоптера, висковзнув з кабіни і рвонув навпе¬рейми босу. Пілот перехопив сивочолого на середині шляху між «Ко¬лібрі» і вартовими на чолі з Амаро Кіспе; почав щось затято доводи¬ти Джейсону. Стрільці скупчились довкола, хмурячись, напружено дослухаючись до того, що говорить Віктор, і тримаючи М І 6 стволами донизу. Час від часу хтось із них косо позирав на перуанців. Сивочо- лий не реагував на пілота (невідомо, чи сприйняв він хоч слово), вче¬пившись очима в усміхненого недоростка.

Сатомі й Ґрем лежали на траві обличчями до землі. Японка при¬нишкла і не рухалась, волосся закривало обличчя, через що було не¬можливо встановити, чи притомна вона. Двоє охоронців досі притис¬кали мулата, наступивши ногами на спину. Скориставшись тим, що за ним ніхто не спостерігає^ Левко підвівся з колін. Тіло Семена (ляч¬не здригування нарешті припинилося) стікало кров’ю.

Дивлячись повз Віктора, Джейсон щось проказав — тихо, але зло¬стиво процідив крізь зуби. Відштовхнувши пілота, він упевнено по¬прямував до перуанців. Стрільці не відставали. Віктор побіг назад до вертольота. Через секунду Левко побачив, що він наздоганяє стріль¬ців, стискаючи в руках штурмову гвинтівку.

В повітрі запахло свинцем.

«Семеро проти п’ятьох, — прикинув українець. — АКМ проти М16».

Три лопаті маленького «Колібрі» зробили останній оберт і неміч¬но обвисли. На терасі запанувала тиша.

Джейсон Х’юз-Коулман спинився за два кроки від Амаро. Недорос¬ток не вирізнявся хорошим зором; Кіспе не розрізняв виразу обличчя боса, аж поки той не спинився навпроти. Його посмішка зів’яла.

Роджер, Боб і Луїс розташувалисьшироким півколом позаду Джей¬сона, так, щоб їх не зняло однією чергою з автомата. Віктор тримав¬ся за спиною сивочолого. Гвинтівка в руках пілота помітно тремтіла.

—Привіт, Амаро, сказав Джейсон.

—Привіт, Джейсоне. — Коротун спробував посміхнутися, але срібний полиск в очах чоловіка навпроти заморозив м’язи лиця.

Стрільці мали перевагу, тримаючи штурмові гвинтівки в руках, го¬тові першої ліпшої миті відкрити вогонь на ураження. У чотирьох з шес¬ти людей Амаро автомат Калашникова висів за спиною, двоє мали АКМи на руках, однак лише один вартовий утримував палець на гашетці.

—Розкажеш, що тут сталося? — лінивим, ледь не сонним голо¬сом запитав Джейсон.

—Ясне діло, босе, розкажу. — Амаро Кіспе намагався бадьори¬тися, і поки що в нього непогано виходило. Поки що він не усвідом¬лював, що наробив. — В обід після отруєння, ну, коли згорів оцей ба¬рак і ти якраз повернувся, я знайшову траві біля котеджу USB-флешку, що належала комусь зі студентиків. Знаю, це негарно, але я вирішив подивитись, що на ній. Було багато файлів, і всі підписані якимись за¬карлюками, але я...

—Ближче до суті, Амаро, — підхльоснув Джейсон.

—Е, — розгубився пігмей. — О’кей. Зараз ти усе зрозумієш, бо¬се. — Він нахилився і підняв із землі ноутбук. На щастя, лептоп не відключився після падіння. — Коротше, дивись, що я знайшов. — Амаро показав чоловіку фотографію.

Джейсон не глянув на знімок. Його очі блукали по тілу Сьоми.

—Це ти його?

Недоросток покосився на мертвого росіянина і затараторив:

—Глянь на фотокартку, Джейсоне. Малюків було п’ятеро. Розу¬мієш, що це означає? Десь є шмаркач, який знає, куди прямували на¬ші студентики, і — що вже геть погано — який знає, що вони звідті¬ля не повернулись.

—Для чого було вбивати? — Джейсон не зводив металевого по¬гляду з бездиханного тіла Семена.

Кіспе ощирився:

—Хе, Джейсоне, як ти любиш казати — вимушені заходи, я ж му¬сив дізнатись ім’я п’ятого і таки зміг його витягти. Хлопця звуть...

—Ян Фідлер, — випередив його Х’юз-Коулман.

—О, — вражено роззявив рота пігмей, втямивши, що його голов¬ний козир виявився пустушкою.

—Я знав про нього з самого початку.

—Як? — Пігмей розгублено і якось по-дитячому ображено заклі¬пав. — Звідки?

—В їхніх речах знайшли бронювання зворотного рейсу. На п’ять прізвищ. Останнє з яких було Jan Fidler. І якби ти виймав голову із задниці, Амаро, перед тим як нею думати, то здогадався б, що зараз я від-літав, щоби вирішити цю проблему.

Несподівано Левко зауважив, що від гелікоптера відділилась іще одна фігура. Хлопець здригнувся, відчуваючи, як м’якшають коліна. То був рудий. Чоловік віддалився на десять кроків від «Колібрі» і за¬стиг, дослухаючись до розмови.

—Для чого було вбивати? — повторив Джейсон.

—Джейсоне, аміґо, не розумію, через що стільки галасу. Це ж бранці, чужаки, ми все одно збирались їх...

—Таки збирались, — знову обірвав його сивочолий. — їх. — Він показав пальцем на Лео, Сатомі і Грема. — Не його. — Перевів па¬лець на тіло Семена.

Амаро набурмосився.

—А тому я повторюю своє запитання: для чого було вбивати саме його? — Джейсон говорив спокійно, але щось проривалось у голосі, якесь притлумлене шипіння, що видавало лють, яка пожирала його зсередини. Амаро відчув це і втямив, що переборщив. — Чому не ян¬кі? Чому не українця?

—Джейсоне, якщо для тебе це так важливо, я кажу «вибач», але не можу зро...

Х’юз-Коулман не слухав коротуна:

—У цього хлопця мізків більше, ніжу всіх твоїх предків, почина¬ючи, ні, не з Адама, і навіть не з мавп, Амаро, починаючи з довбаних одноклітинних організмів, разом узятих. Цей пацан за два тижні роз¬шифрував більше написів, ніж я особисто і вся моя зграя очкариків, які длубаються в носах у підземеллі, — чоловік спрямував палець під ноги, — за останні шість років... і ти його вбив, Амаро. Я хочу знати: чому?

Джейсон повільно дістав з-за пояса пістолет «Glock», підсунувся на крок і приставив ствол акурат поміж очей Амаро.

—Я- не... х-хотів... — Х’юз-Коулман надавив сильніше. — Я про¬шу, н-не роби цього...

«Тепер ти знаєш, що відчував Сьома кілька хвилин тому», — змірку¬вав Левко, проте думка вийшла безбарвною, без емоційного відтінку.

Один з вартових (той єдиний, хто тримав палець на спусковому гач¬ку) скинув автомат до плеча.

Поки стрільці Джейсона підняли штур¬мові гвинтівки і спинили будь-які посмики застережними вигуками, двоє людей Амаро встигли зняти

Ознакомительная версия. Доступно 31 страниц из 151