— Та нахер комусь вступатися за цю прошмандовку, окрім Бааарбі, — промовив Джуніор. — А ти як? Ти куди збираєшся?
— Додому. Ма скаже, що я сидів удома весь вечір. Попрошу її, щоб поміняла мені пов'язку на плечі — болить пекельно там, де той падлючий собака погриз. Прийму аспірину. А потім піду, допоможу гасити пожежу.
— У них в амбулаторії і в шпиталі є ліки, крутіші за аспірин. І в аптеці теж. Непогано було б нам попорпатися в тому лайні.
— Безсумнівно.
— Або… як ти щодо кришталю? Гадаю, я міг би дістати.
— Мет? Ніколи в житті. Але я б не відмовився від оксі.
— Оксі! — вигукнув Джуніор. Чому він сам ні разу не згадав про оксиконтин? Він, либонь, зарадив би йому з головним болем краще за зоміг чи імітрекс. — Йо, братане. Твоя правда!
Він задер руку. Картер стукнувся з ним кулаками, але закидуватися пігулками разом із Джуніором наміру він не мав. Джуніор став якимсь дивним.
— Краще тобі вже піти, Джунз.
— Вже відчалюю, — Джуніор відкрив двері й вирушив геть, трохи накульгуючи.
Картер сам собі здивувався, відчувши незрозуміле полегшення від того, що Джуніор врешті його полишив.
26
Барбі прокинувся від звуку сирени й побачив, що перед камерою стоїть Мелвін Ширлз. Ширінка в хлопця була розстебнута, в руці він тримав свій значний член. Побачивши, що Барбі дивиться на нього, він почав мочитися. Явно поставив собі за ціль дістати до тапчана. Це йому не вдалося, і він задовольнився тим, що набризкав по бетону мокру літеру S.
— Давай, Барбі, пий, — сказав він. — Ти ж спраглий. Воно трохи солоне, та яка тобі к херам різниця.
— Що горить?
— А то ти не знаєш? — промовив Мел з усмішкою. Він усе ще залишався блідим — певне, втратив багато крові, — але пов'язку на голові мав свіжу, чистеньку.
— Прикинемось, що ні.
— Твої дружки підпалили газету, — сказав Мел, цього разу аж зуби вищиривши.
Барбі зрозумів, що хлопець розлючений. І наляканий також.
— Хочуть налякати нас, щоб ми тебе випустили. Та ми… не… лякливі.
— Навіщо я палив би газету? Чому не міську раду? І ким можуть бути оті мої дружки?
Мел заправляв член назад собі в штани.
— Завтра ти вже нап'єшся, Барбі. Про це не боїсь. У нас буде ціле відро води, і твоє ім'я на ньому буде написане, і губка при ньому.
Барбі мовчав.
— Ти бачив, як ото притоплюють там у тебе в Іраку? — Мел кивнув, ніби знав, що Барбі таке бачив. — Тепер ти спробуєш це на собі. — Він просунув крізь ґрати палець. — Ми дізнаємося, хто такі твої спільники, гівноїде. А першим чином дізнаємося, що ти зробив, щоб замкнути наше місто. Притоплювання? Ніхто його не витримає.
Він уже було вирушив геть, але раптом розвернувся.
— І не у прісній воді. У солоній. Це головне. Подумай про це.
Мел пішов, важко чалапаючи по коридору, з похиленою головою.
Барбі сів на тапчан, поглянув на підсихаючі вихиляси Мелової сечі на підлозі, прислухався до сирени. Подумав про блондинку в пікапі. Дівчину, котра ледь не вирішила його підвезти, а потім передумала. І заплющив очі.
ПОПЕЛИЩЕ
1
Расті стояв на розворотному майданчику перед шпиталем і дивився на пломені, що здіймалися десь на Мейн-стрит, аж раптом у нього на поясі озвався телефон. Поряд стояли Твіч із Джиною, дівчина тримала Твіча за руку, немов шукаючи захисту. Джинні Томлінсон і Герріет Біґелоу спали у шпитальній відпочивальні. Обхід робив той літній чоловік, що зголосився у волонтери, Терстон Маршалл. Він виявився на диво досвідченим. Світло є, апаратура знову працює, на якийсь час палива вистачить, справи покращали, і все йде нічогенько. Поки не заверещала сирена, Расті навіть не насмілювався радіти за себе.
Він побачив на екрані телефону «ЛІНДА» і промовив:
— Любонько, усе гаразд?
— У нас — так. Діти сплять.
— Ти не знаєш, що там го…
— Редакція газети. Помовч і слухай, бо за півтори хвилини я вимкну телефон, щоби ніхто мені не міг подзвонити, не покликав на гасіння пожежі. Тут Джекі. Вона побуде з дітьми. Ти мусиш зустрітися зі мною у похоронному салоні. Там також буде Стейсі Моґґін. Вона вже до нас забігала. Вона з нами.
Почувши це ім'я, хоча воно й було йому знайоме, Расті не зразу пригадав, кому воно належить. А оце — вона з нами. Отже, дійсно почалося розбирання на сторони, хтось стає з нами, а хтось із ними.
— Лін…
— Побачимося там. Десять хвилин. Це безпечно, поки вони займатимуться пожежею, бо обоє братів Бові в пожежній бригаді. Так сказала Стейсі.
— Як це вони могли так швидко зібрати брига…
— Не знаю і знати не хочу. Ти зможеш приїхати?
— Так.
— Добре. Не залишай машину на бічній стоянці. Об'їдь будинок і постав її на меншому майданчику. — По цьому її голос пропав.
— Що там горить? — спитала Джина. — Ви знаєте?
— Ні. Бо мені ніякого дзвінка не було, — відповів Расті й подивився на них важким поглядом.
Джина не второпала, зате Твіч одразу.
— Ніхто нікому не дзвонив.
— Я просто кудись відлучився, можливо, поїхав на виклик, але ви не знаєте, де саме. Я не казав. Правильно?
Аніскільки не втративши свого спантеличеного вигляду, Джина все ж таки кивнула. Бо ці люди тепер її люди; цей факт не викликає в неї сумнівів. Та й з якого б дива? Їй лише сімнадцять. «Наші й ненаші, — подумалось Расті. — Негарна терапія, звичайно. Особливо для сімнадцятирічної дівчини».
— Можливо, на виклику, — промовила вона. — Де саме, ми не знаємо.
— Авжеж, — погодився Твіч. — Ти коник-стрибунець, а ми лише мурашки.
— Не робіть із цього аж такої великої справи, — сказав Расті. Хоча справа була таки великою, йому це вже було ясно. Загрожувала неприємностями. І Джина не одна дитина в цій картинці; є їхні з Ліндою донечки, котрі зараз міцно сплять, не знаючи того, що тато з мамою напнули вітрило і відпливають у бурю, що може виявитися занадто небезпечною для їхнього човника.
Але все ж таки…
— Я повернуся, — промовив Расті, сподіваючись, що це не порожня фраза.
2
Саммі Буші завернула «Малібу» Евансів на алею, що вела до лікарні імені Кетрін Рассел невдовзі по тому, як звідси, вирушаючи до похоронного салону Бові, від'їхав Расті; вони розминулися по протилежних смугах біля майдану на міському пагорбі.
Джина з Твічем уже зайшли всередину, і розворотний майданчик перед центральним входом лежав порожній, але вона не зупинилася тут; заряджена-бо зброя, що лежить поряд на сидінні, робить тебе обережним (Філ сказав би «стаєш параноїком»). Натомість вона поїхала навкруг будівлі й поставила машину на службовій стоянці. Вхопила пістолет і засунула собі за пояс джинсів, прикривши його зверху низом майки. Перетнувши стоянку, вона зупинилася перед дверима пральні й прочитала напис: ПАЛИТИ ТУТ БУДЕ ЗАБОРОНЕНО З 1-го СІЧНЯ. Подивилася на клямку, розуміючи, що, якщо та не піддасться, вона відступиться від свого наміру. Це буде Божий знак. З іншого боку, якщо двері незамкнені…
Двері були незамкнені. Блідим, кульгавим привидом вона прослизнула досередини.
3
Терстон Маршалл почувався втомленим — ба навіть виснаженим, — але щасливішим, ніж зараз, він не почувався вже багато років. Без усякого сумніву, це патологія; він же професор на довічному контракті, друкований поет, редактор престижного літературного альманаху. З ним ділить ліжко розкішна молода жінка, сама розумна і його вважає видатною, прекрасною особистістю. Те, що роздача пігулок, ліплення мазевих пов'язок, випорожнення підкладних суден (не кажучи вже про витирання обісраної дупки хлопчика Буші годину тому) дарувало йому відчуття щастя, більшого за всі означені вище досягнення, просто мусило бути патологією, але ніде правди діти. Шпитальні коридори з їхніми запахами дезінфектанту й мастики для підлоги відносили його в юність. Цього вечора його спогади були дуже яскравими, від всюдисущого аромату масла пачулів у квартирі Девіда Перна [327] до бандани з «огірковим» узором, що була в Терсі на голові, коли він ходив на поминальну службу по Боббі Кеннеді [328]. Обходи він робив, мугикаючи собі ніжно, стиха під ніс «Ногату жінку» [329].
