«Привид» не може втекти - Ростовцев Эдуард Исаакович

З кабінету Кулінича вийшли троє в цивільному з якимись папками і трубками згорнутих креслень. На одному з кольорових телефонів перламутровим полиском загорівся циферблат.

– Товаришу Лежнєв, полковник просить вас зайти, – сказав черговий.

Великий кабінет, книжкові шафи-панелі, килим на підлозі. За полірованим столом сидів господар. Ось він устав, – таки вшанував приїжджого, – іде назустріч. Його важко впізнати: розплився, полисів. А втім, і ти, либонь, маєш не кращий вигляд, коли порівняти з тим далеким «товаришем Василем». На собі не помічаєш, як підкрадається старість…

– Пробачте, товаришу Лежнєв…

Не впізнав… Рука в нього пухла, тепла, можна сказати, випещена, а колись же кулаком убив німецького вартового…

– Вчора я розмовляв з генералом Олійником, – показуючи Лежнєву на м'яке крісло, вів далі Кулінич. – Він попередив про ваш приїзд і просив допомогти, якщо виникне така потреба.

… Просив допомогти, якщо виникне потреба. Це схоже на Олійника: спершу підсуне по давній дружбі якусь заплутану справу – допоможи, мовляв, старий, зашились, а через місяць так, між іншим, спитає: «Ну що, не клеїться, Васю? Коли від нас що треба, будь ласка, ми прокуратурі ніколи не відмовляли…»

– Свого часу ми цікавилися пожежею на Залісній вулиці, – розповідав тим часом Кулінич. – Але по нашій лінії там нічого не було.

– Так уже й не було, – всміхнувся Лежнєв. – Я б на вашому місці, товаришу полковник, не поспішав із висновками.

Кулінич спершу насупився – тон слідчого в особливо важливих справах не сподобався йому; потім уважно й зацікавлено глянув на Лежнєва: очевидно, лежнєвська усмішка щось йому нагадала.

– Ніяк не збагну натяку, товаришу Лежнєв.

– Олійник розповів вам про суть справи, яка привела мене сюди?

– Генерал сказав, що вона пов'язана з пожежею на Залісній вулиці і що у вас є певні дані, яких ми, на жаль, не маємо. Все інше я сподіваюся почути од вас.

– А ти став дипломатом, Сміливий, – зненацька розізлився Лежнєв. – У свого генерала навчився?

Кулінич оторопів і раптом кинувся до Лежнєва:

– Василь?!. Товаришу Василь!!

Загалом Кулінич був непоганий хлопець, якщо так можна назвати людину, якій уже за п'ятдесят. Вони сіли, почали згадувати минуле.

– Пам'ятаєш бій на переправі біля Чорних каменів? Якби ти не нагодився із своїми «мушкетерами», нам були б непереливки.

– А ліквідацію провокаторів на Великому острові пам’ятаєш? Здорово ви з Дроботом провернули цю справу – без втрат обійшлось.

– Обстановка була складна, – погодився Лежнєв, – поки розібралися, що та як, багато чого прогавили. Зате потім надолужили. Ти як гадаєш, Сергію Захаровичу?

– Недаремно ж нас орденами нагороджували. А признайся, Василю Тимофійовичу, не шкодуєш, що з оперативної роботи пішов?

– Як тобі сказати? І шкодую, і не шкодую.

– Звісно, оперативник, навіть з високим званням, завжди непомітний, – хитрувато примружився Кулінич. – Інша річ – слідчий в особливо важливих справах. Від самої думки починаєш тремтіти.

– Щось ти не дуже тремтиш.

– А мого трепету зовні не видно, він усередині. Як сповістив Олійник про твій приїзд, так і тремчу. Я ж таких «цабе» і близько не бачив. А тут сам Лежнєв їде. Звідки ж мені знати, що це ти!

– Ох і навчився ж брехати!

– Правду кажу.

– Ну, гаразд. Краще ось що скажи: ти не чув після сорок третього року клички «Привид»?

– То ж була абверівська кличка Савицького – Бородатого, самозваного командира партизанського загону «Месник». Ти ж його знав. Здається, він мало не в твоїй присутності застрелився.

– Він застрелився тут, у місті, на явочній квартирі. Ні я, ні хто інший при цьому не були.

– Так, даремно ми тоді повірили йому, – зітхнув Кулінич. – Пам’ятаю, як ти, я і він пішли до міста, але мені довелося повернутись, і ви зосталися вдвох. Не хотів я залишати вас – якесь передчуття було. Признатися, навіть думав – продасть він тебе. Та, певно, в нього було ще трохи совісті – не посмів. А на більше його не вистачило – пустив собі кулю в лоб.

– Не пам’ятаєш, чого ми тоді вирішили, що абверівський агент «Привид», який виказав у грудні сорок другого року підпільний міськком, і Бородатий-Савицький – та сама особа?

– Як же! Він перед смертю записку написав. Коли ми на Великому острові загнали його в тупик, він визнав свої помилки, але зв’язок з гітлерівцями заперечував. Тільки в записці признався вже в усьому.

– Передсмертну записку Бородатого я пам’ятаю, – кивнув Лежнєв. – І все-таки ти не відповів на моє запитання, Сергію Захаровичу: ти чув після того кличку «Привид»?..

– Особисто я і мої співробітники такої клички не чули. Але вона промелькнула нещодавно в іншому місці. – Він підійшов до сейфа, відчинив дверцята, дістав якийсь папір. – Усе читати я не буду, а оце тебе може зацікавити: «За повідомленням органів безпеки Німецької Демократичної Республіки 27 червня цього року під час спроби нелегально перейти на територію ФРН було вбито Ганса Енкеля. У вбитого знайдено два листи, один зашифровано за системою «Альткеніг», тобто кодом, яким користувалася західнонімецька розвідувальна служба для зв’язку із своєю східноєвропейською агентурою в 1949-1950 роках. Дешифрований текст листа такий: «АС-6. Особисто Другому. Матеріали вилучено, опис додається. Помічник наполягає на гарантії. Пропоную резервний варіант. Згоду повідомте по давньому каналу. Привид».

Другий лист, очевидно, містить шифрований опис вилучених матеріалів і являє собою чотири колонки двозначних та однозначних цифр, цілих і дробів. Дешифровці не піддається. Під час обшуку на квартирі Енкеля знайдено використаний квиток на рейсовий літак Одеса – Рига…

«Як установлено, – наслідуючи Кулінича, підхопив Лежнєв, – Енкель, плаваючи буфетником на торговому судні НДР, приписаному в Ростоці, неодноразово бував у балтійських портах Радянського Союзу. Останній раз він прибув у Ригу на борту вантажного пароплава «Фройндшафт» 16 червня цього року; повернувся в Росток на тому ж судні 24 червня…»

– Ну й хитрюга ж ти, Василю Тимофійовичу, – похитав головою Кулінич. – Знаєш, а запитуєш.

– Мене цікавить твоя думка.

Кулінич пригладив рідке волосся, обійшов стіл, сів на своє місце, натиснув кнопку дзвінка.

– Викличте до мене майора Винника з матеріалами по загальносоюзній орієнтировці, – сказав він ад’ютантові.

Кремезний, богатирської статури білявий майор нагадав Лежнєву знайомого тренера з боксу. Схожість посилювала модна кольорова блуза-куртка, яку і тренер і майор носили навипуск.

– «Привида», мабуть, лишили у нас. Видно, це законсервований агент, – сказав Винник. – Саме тому він і користується давнім шифром – іншого не має, бо довгий час не підтримував зв’язку зі своїм Центром. Енкель – тільки зв’язковий. Прибув на виклик «Привида».

– А ви ж кажете, що «Привид» не підтримував зв’язку зі своїм Центром, – спинив його Кулінич. – Як же він міг викликати Енкеля?

– Дуже просто, – відповів Винник. – Виклик зв’язкового чи повідомлення про те, що невдовзі слід чекати якоїсь події, здебільшого передають по легальних каналах.

– Скажімо, надсилаючи поздоровну листівку на умовлену адресу, – всміхнувся Лежнєв. – Текст байдуже який, бо тут важить сам факт надсилання листівки.

– Це справді так, – трохи знітився Винник. – Але в поведінці Енкеля є принаймні два моменти, які насторожують. Чим пояснити, що він, зустрівшись із «Привидом», не взяв у нього матеріали, про вилучення яких «Привид» доповідає своєму Центрові, а задовольнився тільки описом?

– Можливо, матеріали вилучив не «Привид», він тільки дізнався про них і повідомив Центру. А може, вся операція зводилася до того, щоб вилучити і знищити ці матеріали, – припустив Кулінич.

– Може бути ще один варіант, – втрутився в розмову Лежнєв. – «Привид» чи його помічник, про якого він згадує, не наважився або не захотів передавати вилучені матеріали Енкелю. Судячи із змісту листа, «Привид» мало не торгується з центром. Посилаючись на впертість свого помічника, він вимагає якихось гарантій. «Пропоную резервний варіант. Згоду повідомте…» Зрозуміли? Він пропонує. Він висуває якусь умову.