Історія української літератури. Том 6 - Грушевський Михайло Сергійович

Пішли з співами пішо до Мунина — ксьондзи, ієзуїти і багато народу, до хати того чоловіка, співали молитви за ту душу. Ввійшовши до хати, стали ксьондзи говорити до тої душі, а біс голосом жінки відповідав і просив, щоб вони за неї молились. Ті правили службу і молитви, а біс дякував, казав, що має полегшу від їх молитов, і просив покропити свяченою водою ті місця, де він нібито був: то під піччю, то під лавою, то під коритом, де свиней годували, аби їх в тій вірі укріпити і притягти ще більше людей. Ті пильно робили, що їм біс наказував, думаючи, що справді роблять полекшу душі. Пішли по всім краю поголоски, що в Мунині свята душа проявилась; багато людей звідусіль приходило, не тільки латинської віри, але й православної, щоб послухати тої душі і переконатися, ніби то правда, молилися за неї і милостиню давали.

Так пробули латинники в цій прелесті, за біса молячися, з 12 тижнів: по всіх домах молитви, по всіх костьолах служби. Аж Бог схотів охоронити від цієї мани православних, бо вже і з них багато стало відставати (від православної віри), і положив на серце одному, Мартину Грабковичеві на ім’я, шляхтичеві піти й подивитися на ту прелесть. Був він слуга кн. Василя Острозького, чоловік побожний, добрий і в писаннях церковних досвідчений, приїхав з Краківської землі до Ярослава, пішов до Мунина з ксьондзами і з людьми, як ішли з співами до тої душі, і зараз пізнав бісівську прелесть. Поки він не ввійшов до хати, душа говорила ксьондзам, щоб вони не дозволяли входити Русі й іновірним людям, бо коли, каже, вони входять, муки мені прибуває і я не можу говорити з вами, коли ви мене питаєте. Тому проганяли всіх чужовірців, але Грабковичеві не могли заборонити як княжому слузі, і коли він ввійшов і став питати про душу, де вона, бо з його приходом вона перестала говорити, вони показали йому те місце, звідки чути було голос. Тоді він кілька разів кликав: "Чи душа, чи біс, говори зо мною!" — але відповіді не було, і він тоді сказав ксьондзам: "Не давайте, отці, себе здурити, вірте мені, що це не душа, а прелесть бісівська, це біс говорить з вами, щоб збаламутити вас і людей".

Ксьондзи ж йому на це відповідали: "Ти, схизматику, говориш таке на святу душу, а її Бог появив не для нас, а для вас, схизматиків, аби ви переконались щодо чистилищного огня і повернулися до римського костелу!" — і ще багато іншого в наругу йому. Але він відповів: "Коли це не біс, а свята душа, як ви кажете, чому вона не говорить зо мною?" — "Бо, — кажуть, — ти не католик, не нашої віри". — "Нехай говорить з вами, і я тільки аби голос чув". Тоді вони почали її кликати й просити, щоб вона з ними говорила, але вона не відповідала; нарешті, по довгих питаннях: "Чому, свята Ганно, не відповідаєш нам?" — біс стогнучи відповів: "Бо сюди прийшов чужий чоловік". Грабкович, почувши цей голос, сказав: "Як же це ви, ксьондзи, називаючи себе правовірними, не можете пізнати бісівської омани, називаєте біса святим і таку силу людей ведете на погибель? Чи не бачите, що це голос диявола?" І почав його заклинати святою трійцею, аби сказав, чи він свята душа, чи біс проклятий? Біс дуже стогнав, нарешті промовив: "Я не душа", — і всі переконалися, що біс їх манить. Грабкович же сказав ксьондзам: "Бачите, як вас біс манить, і ви вчите людей байкам про огонь чистильний! Перестаньте баламутити людей задля свого прибутку і не ведіть їх замість очищення до геєнни" 1. І почав допитуватися господаря, чи то він, чи хтось з домашніх займається чарами і біса має. Але виявилось, що господар невинний, чоловік простий і добрий, — "поварица єго, се єсть кухарка". Коли її стали пильно допитувати, призналася, що це вона цього біса має з Великої Польщі — "бЂ бо Ляховица". "Але, — виправдувалась, — я цього не казала йому робити, він, що хоче, робить без моєї волі". Ксьондзи з великим стидом вернулися назад і по костелах проголосили, щоб люди не ходили туди, бо виявилося, що то бісовська мана, а не душа. Куховарку ж всадили до темниці і хотіли спалити, але ксьондзи веліли її вночі випустити, аби не ширилися відомості про цю бісівську ману, на більший їх сором" (л. 130 — 2).

Ще різні варіанти чуда на обличеніє унії:

1625 р. була велика пошесть у Вільні, багато народу помирало, і між ними помер протопоп відступницький (уніатський) Михайло Котлубай. Коли пройшла та пошесть, і люди повернулись, вернулись і уніатські ченці до монастиря трійці і стали правити службу за протопопа. Але на першій службі, як служили собором, ієромонах Рафаїл Корсак 2, Валеріян Калонофойський та ін., випивши вино, коли прийшов час причащатися, побачили, що воно обернулося в воду: сама вода була в чаші.

1 Промову Грабковича я скоротив.

2 Пізніший уніатський владика і митрополит.

Дуже схвилювались і докладно розвідувались; виявилось, що священик, відправляючи проскомидію, налив вина і трохи води, і диякон, що подавав священикові, засвідчив, що він сам наливав вино до судини і подав священикові. Послали до винаря, що продав те вино, і він присяг, що вино купили в нього і воно було правдиве. Попробували те вино, що ще лишилося в судині, і відправили службу на іншім вині, і всім, хто знав про це, заборонили оповідати, але так, що, мовляв, священик помилково не налив вина, а тільки воду. Далі наводяться і інші такі історії, як у Грубешові під час коли служив Потій з іншими "схизматиками" і в Берестю під час першого богослуження, відправленого по проголошенню унії, вино перетворилось на воду; далі дописані іншою рукою, не Могилиною, різні міркування на цю тему (л. 48).

Страшний уніатський владика:

"Р. 160... Коли за гріхи наші всі єпископські престоли, крім одного львівського, засіла унія і стала, "як гангрена або канцер", ширитися по всім тілі російської церкви, по смерті першого відступника Діонисія Збируйського відступники посадили на тому престолі Анастасія, званого Пакост 1, з Вільна родом, що вкрав був бурмістрові Лукашеві Бандиковичу кармазина, і якби не втік до уніатів і не постригся в ченці, певно, був би повішений як злодій 2. Цей Пакост по імені мав і життя своє: суворий, немилостивий 3, велике гоненіє підняв на православних по всій єпархії; священиків мучив, з церков проганяв, по церквах двері сокирами відбивав, відчиняв і своїх богомерзьких ієреїв приставляв, а інші тримав запечатані без хвали божої.

1 Було написано Пакост з надстрочним знаком, потім виправлено на Покост, на боці приписано: "иже по сем звашеся Пакост" і це зачеркнено новим чорнилом, XIX віку.

2 Пор. вище цю історію, с. 594.

3 Ці слова були написані вже перед тим і зачеркнені — при них там було: "житіє скверно имущаго".

Прийшовши до Красного Ставу з військом "з трубами і тимпанами", силоміць здобув муровану церкву, розбивши двері; до сусідньої дерев’яної церкви св. Параскеви приступивши, також насильством відчинив двері, але коли ввійшов до олтаря і хотів прочитати молитву перед трапезою, невидима сила божа відтрутила його. Він, на це не зважаючи, ввійшов удруге — те саме. Подумав, що то міщани зробили чари, бо ці невірники в своїм закаменілім серці чарами поясняють, коли Бог чудом відкриває їх безбожність, і бувають тим суворіші й немилостивіші. Розсерджений ввійшов утретє і став молитву читати, але божа сила не тільки від трапези відтрутила, але і з олтаря викинула, так що навзнак упав перед амвоном як мертвий, у всіх на очах. Ледве ожив, і від того часу почав хорувати, до церкви ж потім ні один відступник не важився ходити, і її запечатано. В останній своїй хворобі, за порадою чародіїв, велів свому кухареві, молодому хлопцеві, в себе на очах розтяти черево і кров’ю тою покропити і серце спекти, і, як звір, із’їв його, бо чарівниці казали: коли теплою кров’ю людською покропишся і серце з’їси — будеш здоров.

Але фальшива то була обіцянка: за три або чотири дні наступив його кінець поганий і немилостивий. Бо чорти відірвали йому голову від нечистого його тіла, так що вона впала з ліжка на землю, напрочуд усім — на знак його відступства. Оповідали це нам слуги, що то бачили, особливо Стефан Іляківський, брат протопсалта (першого співця) Печерської Лаври, що був домашнім хлопцем у того відступника і на свої очі це бачив. Ми ж записали це, аби знали всі православні, які наслідки має відступництво" (л. 46).