Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен

Ознакомительная версия. Доступно 36 страниц из 179

— Пощастило Шимі! — зрадів Алан і викинув у повітря кулак. — Ура! — Потім: — А що буде з нами? Ти бачив нас у майбутньому?

— Ні. Ця частина промайнула якось занадто швидко — я ледве встиг оком скинути, як куля потягла мене далі. Точніше, помчала. Але… я бачив на обрії дим. Це я пригадую. То міг бути дим від цистерн, що горіли, чи купи гілля перед входом до каньйону, чи від того й того разом. Гадаю, ми прорвемося.

Катберт якось дивно поглядав на свого давнього друга. Молодий чоловік, по вуха закоханий, настільки закоханий, що Бертові довелося зацідити йому в обличчя, щоб повернути до реальності… куди подівся той молодий чоловік? Що спричинило такі разючі зміни й появу тих сивих пасм?

— Якщо, здійснивши заплановане, ми виживемо, — сказав Катберт, не зводячи прискіпливого погляду зі стрільцевого обличчя, — вона чекатиме нас на шляху. Правда, Роланде?

Він побачив, як обличчя Роланда спотворила гримаса болю. І відразу все збагнув. Закоханий нікуди не подівся, проте куля відібрала в нього всю радість кохання, натомість лишивши тільки сум. А ще в нього з’явилася нова мета (це Катберт теж відчував дуже добре), про яку він незабаром їх повідомить.

— Я не знаю, — відповів Роланд. — Мені здається, я навіть сподіваюся, що ми її не зустрінемо. Бо нас колишніх вже нема і ніколи більше не буде.

— Що? — Цього разу Катберт все-таки натягнув поводи, щоб осадити коня.

Роланд дивився на нього досить спокійно, проте в його очах стояли сльози.

— Ми дурники ка, — сказав стрілець. — Сюзен каже, що ка — як вихор. — 3 Катберта ліворуч він перевів погляд на Алана, котрий супроводжував його праворуч. — Наше ка — це Вежа. А надто моє. Але в Сюзен інше ка, і вона не належить до мого ка. Та й Джон Фарсон теж. Ми виступимо проти його людей не для того, щоб його перемогти, а лише тому, що вони стоять на нашому шляху. — Він підняв руки, потім знову опустив їх, наче промовляючи: «Що ще ви хочете від мене почути?»

— Вежі не існує, Роланде, — терпляче сказав Катберт. — Не знаю, що ти там побачив у тій кулі, проте Вежі не існує. Це просто символ — як Келих Артура чи Хрест Людини-Ісуса — але насправді, як реальної споруди, її нема…

— Ні, — заперечив Роланд. — Вона існує.

Вони недовірливо на нього поглянули й не помітили на його обличчі ні тіні сумніву.

— Вона реальна, і наші батьки про це знають. За темним краєм — я не пам’ятаю, як він називається, це одна з тих речей, що забулися, — лежить Прикінцевий світ, а в тому світі стоїть Темна вежа. Її існування наші батьки тримають у великій таємниці, що всі ці роки, поки світ котився у прірву, об’єднувала їхній ка-тет. Коли ми повернемося до Ґілеаду… якщо повернемося, а в цьому я тепер не сумніваюся… я розповім їм, що бачив, і вони підтвердять мої слова.

— Ти бачив усе це в кулі? — спитав Алан тихим голосом, у якому бриніла побожність.

— Я багато що там бачив.

— Але не Сюзен Дельґадо, — уточнив Катберт.

— Ні. Коли ми покінчимо з тими вояками біля Скелі, а вона розпрощається з Меджисом, її роль у нашому ка-теті скінчиться. У кулі переді мною постав вибір: Сюзен і життя з нею як чоловіка й батька дитини, яку вона вже носить під серцем… чи Вежа. — Тремтячою рукою Роланд витер обличчя. — Я б, не вагаючись, обрав Сюзен, якби не одне «але». Вежа руйнується, і якщо вона впаде, то потягне за собою все, що підвладне нашому розумінню. Настане хаос, який навіть уявити годі. Ми мусимо вирушати на її пошуки… і ми вирушимо. — Очі на його ще молодому, не вкритому зморшками обличчі були древніми очима вбивці, які Едді Дін вперше побачить у дзеркалі вбиральні повітряного лайнера. Та сльози, що зараз у них стояли, були достоту дитячими.

Втім, у його голосі нічого дитячого не було.

— Я обрав Вежу. Це мій обов’язок. Нехай вона проживе довге щасливе життя з іншим чоловіком. З часом так і буде. А я обираю Вежу.

Сюзен вибралася на Пілона, якого Шимі квапливо привів на заднє подвір’я, спершу підпаливши штори у великій вітальні. Олів Торін їхала на одному з жеребців баронії, а в неї за спиною сидів Шимі, тримаючи в руці повід Капризного. Марія випустила їх, побажала щасливої дороги і зачинила за ними задню браму. Сонце вже хилилося до заходу, і вітер розвіяв дим, що оповив був усе довкола. Хай що сталося в пустелі, вже все скінчилось… чи відбувалося в якомусь іншому зрізі того самого, теперішнього часу.

«Роланде, нехай тобі добре ведеться, — подумала Сюзен. — Скоро я буду з тобою, любий… так скоро, як тільки зможу».

— Чому ми їдемо на північ? — через півгодини мовчанки спитала вона у Олів.

— Бо Сікоуст-роуд найбільше нам підходить.

— Але ж…

— Цить! Вони побачать, що ти зникла, і спершу обшукають будинок… якщо він, звісно, не згорів ущент. А не знайшовши тебе, поїдуть на захід, Великим Шляхом. — Вона кинула на Сюзен погляд, що аж ніяк не міг належати тій нерішучій, трохи розгубленій Олів Торін, яку знали люди в Гембрі… чи то пак вважали, що знають. — Якщо вже навіть я знаю, в якому напрямку ти б вирушила, то ті, кого нам ліпше уникати, й поготів.

Сюзен мовчала, надто збентежена, щоб говорити. Проте Олів, здавалося, зрозуміла, про що вона мовчить, і Сюзен була вдячна їй за це.

— Поки вони розкумекають, куди треба їхати, вже буде темно. Сьогодні ми переночуємо в одній з печер на узбережжі, за п’ять миль звідси. Мій батько був рибалкою, і кому, як не мені, знати всі ті печери? — Думка про печери, де вона змалечку гралася, здавалося, додала їй наснаги. — Завтра, якщо захочеш, поїдемо на захід. Боюся, тобі доведеться якийсь час потерпіти пишнотілу стару вдовицю в ролі наставниці. Змирися з цим.

— Ви надто добра, — вдячно мовила Сюзен. — Треба було відправити нас із Шимі самих, сей.

— І куди б я повернулася? Та моїх наказів не слухаються навіть ковбої на моїй власній кухні. Усім тепер заправлятиме Френ Ленґіл, і в мене нема жодного бажання пересвідчуватися на власні очі, що він впорається. А надто якщо він вирішить, що мене треба позбутися, оголосить мене божевільною й запроторить до якоїсь гасієнди з ґратами на вікнах. Чи мені треба було лишитися, щоб побачити Геша Ренфру в ролі нового мера і як він закидатиме ноги в чоботях на мій стіл? — І Олів розсміялася.

— Мені так прикро, сей.

— Пізніше поділимося, що кому болить, — навдивовижу весело промовила Олів. — А поки що найважливіше для нас — непоміченими дістатися тих печер. Всі мають подумати, що ми розчинилися в повітрі. Чекай-но.

Олів спинила коня, встала в стременах, озирнулася, кивнула, а потім повернулася в сідлі таким чином, щоб мати змогу розмовляти з Шимі.

— Молодий чоловіче, вам час осідлати свого вірного мула і повернутися до Будинку-на-набережній. Якщо за нами буде погоня, ви маєте відволікти її, зронивши кілька добре виважених слів. Ви це зробите?

— У мене немає добре виважених слів, сей Торін, — перелякано відказав Шимі. — У мене взагалі рідко бувають слова.

— Дурниці, — Олів поцілувала Шимі в чоло. — Повертайся швидким клусом. Якщо на той час, коли нижній край сонця торкнеться пагорбів, не помітиш жодних переслідувачів, повертай на північ і їдь за нами. Ми чекатимемо тебе біля стовпа з дороговказом. Знаєш, де це?

Шимі мав певне уявлення, хоча цей стовп стояв на крайній півночі його крихітних знань геоґрафії.

— Червоний? На ньому ще таке сомбреро і стрілка, що вказує на містечко?

— Саме так. Доберешся ти туди лише з настанням темряви, але ця ніч буде місячною. Якщо ти повернешся не одразу, ми зачекаємо. Але ти повинен їхати і змусити будь-кого, кому заманеться поїхати цим шляхом, звернути деінде. Розумієш?

Шимі зрозумів. Він зісковзнув з коня Олів, підкликав до себе Капризного і виліз йому на спину, скривившись від болю в укушеному місці.

— Так і буде, Олів-сей.

— Добре, Шимі. Добре. Тоді рушай.

— Шимі! — покликала Сюзен. — Під’їдь на секунду, будь ласка.

Він наблизився, притискаючи капелюх до грудей і дивлячись на дівчину знизу вгору поглядом, сповненим німого обожнювання. Коли його мул опинився поряд, Сюзен нахилилася і міцно поцілувала його — не в чоло, а просто в губи. Шимі мало не зомлів.

Ознакомительная версия. Доступно 36 страниц из 179