Сага про Форсайтів - Голсуорси Джон

— Господи! Ну й засмаг же ти, хлопче! — саме те, що й мав сказати; і в серці маленького Джона кипіло сподівання, яке ніколи не згасало, — сподівання чогось бажаного.

Він сором'язливо підвів очі й побачив матір у синій сукні і в синьому спортивному шарфі, пов'язаному поверх капелюшка. Вона усміхалася до нього. Він підскочив якомога вище, обхопив її ногами й притиснувся до неї. Вона ахнула й теж притиснулася до нього. Його очі, цієї миті темно-сині, вдивлялися в її темно-карі очі, аж поки її уста торкнулися до його брови, і, стиснувши її в обіймах, скільки було сили, він почув, як вона зойкнула, засміялася й сказала:

— А ти дужий, Джоне!

Тоді він скочив на ноги й побіг у хол, тягнучи її за руку.

Ласуючи варенням під дубом, він помітив у матері дещо таке, чого, здавалося, досі ніколи не бачив: щоки її, наприклад, молочно-білі, в темно-золотавих косах поблискують сріблясті волосинки, на шиї немає гулі, як у Бели, і вона так м'яко ступає. Помітив він також дрібненькі зморшки, що розбігалися від кутиків очей, і під ними гарні тіні. Вона була дуже вродлива, куди вродливіша за Да, мадемуазель чи «тітоньку» Джун, вродливіша навіть за «тітоньку» Голлі, яка йому дуже сподобалась; вродливіша навіть за Белу, рум'яну, але вугласту. Нова врода матері справила на нього якийсь особливий вплив, — і він їв менше, ніж сподівався.

Після чаю батько пішов з ним у сад погуляти. Вони довго розмовляли про всяку всячину, оминаючи його особисте життя — сера Ламорака, австрійців і порожнечу, яку він відчував останні три дні і яка так раптово заповнилась. Батько розповів йому про місце, що називалося Гленсофентрім, де побували вони з матір'ю, і про карликів, що виходять з-під землі, коли навколо зовсім тихо. Маленький Джон зупинився, розставивши п'яти.

— Ти й справді віриш у це, тату?

— Ні, Джоне, але я думав, що, може, ти віриш.

— Чому?

— Ти молодший за мене, а вони казкові істоти.

Маленький Джон закопилив губу.

— Я не вірю в казкових істот. Я ніколи їх не бачу.

— Ха! — сказав батько.

— А мама?

Батько всміхнувся своєю дивною усмішкою.

— Ні, вона бачить тільки Пана.

— Що таке Пан?

— Козлоногий бог, що бавиться у нетрях, сповнених дикої краси.

— А він був у Гленсофентрімі?

— Мама каже, що був.

Маленький Джон зсунув п'яти докупи й пішов далі.

— А ти його бачив?

— Ні, я тільки бачив Венеру Анадіомену.

Маленький Джон замислився. Венера була в його книжці про греків і троянців. Очевидно, Анна — це її ім'я, а Діомена — прізвище?

Але по дальших розпитах виявилося, що це одне слово, яке означає «народжена з піни».

— А вона народжувалася з піни в Гленсофентрімі?

— Так, кожного дня.

— На кого вона схожа, тату?

— На маму.

— О, то вона, мабуть…

Він раптом змовк, підбіг до стіни, виліз на неї й одразу зліз. Відкриття, що його мати вродлива, на його думку, треба було тримати в таємниці. Проте батько так довго докурював сигару, що нарешті він був змушений сказати:

— Я хочу побачити, що мама привезла. Ти дозволяєш, тату?

Він вигадав цю егоїстичну причину, щоб його не запідозрили в тому, що в нього немужня вдача, й був трохи збентежений, коли батько, прозирнувши його наскрізь, промовисто зітхнув і відповів:

— Гаразд, хлопче, йди і люби її.

Він пішов, спочатку навмисно повільною ходою, а потім побіг, надолужуючи втрачений час. Він зайшов у її спальню через свою: двері між ними були відчинені. Вона й досі стояла навколішки перед валізою, і він наблизився до неї й завмер.

Вона випросталася:

— Чого тобі, Джоне?

— Просто хотів подивитись.

Побувавши ще раз у материних обіймах, він умостився на канапці коло вікна й, підібгавши під себе ноги, почав дивитися, як вона розпаковує речі. При цьому він відчував таку втіху, як ніколи в житті, почасти тому, що вона виймала з валізи речі, які здавалися загадковими, а почасти тому, що йому було приємно дивитися на неї. Вона рухалася не так, як інші люди, особливо не так, як Бела; без сумніву, вона найвродливіша з усіх жінок, яких йому доводилось бачити. Нарешті вона впоралася з валізою і стала навколішки перед ним.

— Ти скучав за нами, Джоне?

Маленький Джон кивнув головою і, виказавши в такий спосіб свої почуття, кивав і далі.

— Але ж із тобою була «тітонька» Джун?

— О, з нею був чоловік, що кашляв.

Мамине обличчя змінилося і стало майже сердите. Він швидко додав:

— Той чоловік бідолашний; він кашляв страшенно. Мені… мені він сподобався.

Мати обняла його.

— Тобі, мабуть, усі подобаються, Джоне?

Маленький Джон поміркував.

— Подобаються трохи, — відповів він. — «Тітонька» Джун водила мене до церкви одної неділі.

— До церкви? Он як!

— Вона хотіла побачити, як це вплине на мене.

— І вплинуло?

— Так. Мені стало млосно, і вона зразу ж відвела мене додому. Але я не захворів. Полежав у ліжку, випив коньяку з гарячою водою і почитав «Бічвудських хлопців». Ото було гарно!

Мати закусила губу.

— Коли ж це було?

— Та, здається… уже давно. Я просив, щоб вона повела мене ще, але вона не схотіла. Ви з татом ніколи не ходите до церкви, правда?

— Ні, не ходимо.

— А чому?

Мати усміхнулася.

— Бачиш, синку, ми ходили, коли були маленькі. Можливо, почали ходити занадто малими.

— Розумію, — сказав маленький Джон, — це небезпечно.

— Про всі ці речі ти сам складеш свою думку тоді, коли виростеш.

Маленький Джон відповів поважно:

— Я не хочу вирости, дуже вирости. Я не хочу ходити до школи. — Раптом його охопило бажання сказати ще щось, висловити те, що було в нього на душі, і він аж почервонів. — Я… я хочу залишитися з тобою, мамусю, й любити тебе. — Потім, інстинктивно відчувши потребу зам'яти свої слова, він швидко додав — А ще я не хочу сьогодні лягати спати. Я просто втомився лягати спати кожного вечора.

— Тобі знову снилися страшні сни?

— Лише один раз. Можна, мамусю, я залишу на ніч відчинені двері в твою кімнату?

— Тільки трохи.

Маленький Джон зітхнув задоволено.

— Що ти бачила в Гленсофентрімі?

— Там така краса, серденько.

— А що ж таке краса?

— Що таке… Ой Джоне, це важке запитання.

— Чи можу я її, наприклад, побачити?

Мати підвелася й сіла біля нього.

— Ти її бачиш щодня. Небо гарне, і зорі, і місячні ночі, а також і птахи, і квіти, й дерева — все це гарне. Поглянь у вікно, і ти побачиш красу, Джоне.

— Е, так це ж краєвид. І це все?

— Все? Ні. Море на диво гарне, і хвилі, коли з них злітає піна.

— А ти, мамусю, народжувалася з неї щодня?

Мати всміхнулася.

— Звичайно, ми купались.

Маленький Джон раптом простяг руки й обняв її за шию.

— Я знаю, — сказав він загадково, — ти справжня, а решта — то вигадка.

Вона зітхнула, засміялась і сказала:

— Ой Джоне!

Маленький Джон мовив критично:

— Ти як вважаєш: Бела, наприклад, гарна? Як на мене, то не гарна.

— Бела молода, а це багато важить.

— Але ти виглядаєш молодшою, мамусю. Якщо об Белу стукнешся, то буде боляче. Як на мене, Да не була гарна, а мадемуазель майже бридка.

— У мадемуазель дуже приємне обличчя.

— О, звичайно, приємне. Мені так подобаються твої промінчики, мамусю.

— Промінчики?

Маленький Джон торкнув пальцем кутик її ока.

— А, оці? Але то ознака старості.

— Вони з'являються, коли ти усміхаєшся.

— Але раніше їх не було.

— Однаково вони мені подобаються. Ти любиш мене, мамусю?

— Авжеж, авжеж, люблю, хлопчику мій.

— Дуже?

— Дуже!

— Більше, ніж я гадав?

— Більше, куди більше.

— І я теж. Ну, то ми любимо однаково.

Розуміючи, що ніколи в житті ще не бував такий відвертий, він раптом згадав мужню вдачу сера Ламорака, Діка Нідгема, Гека Фінна та інших героїв.

— Хочеш, я тобі щось покажу? — сказав він і, вислизнувши з її обіймів, став сторч на голові. Потім, натхненний її очевидним захопленням, виліз на ліжко й перекинувся через голову, не торкнувшись до ліжка руками. Він повторив це кілька разів.