Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж

Коли вона випурхнула назовні, під сонце, то аж запнулася від яскравого світла. П’ят Прей белькотів якоюсь невідомою їй мовою і пританцьовував на місці. Коли Дані озирнулася, то побачила, як крізь щілини у стародавніх кам’яних стінах Палацу Праху та поміж чорних черепиць даху вибиваються тоненькі струмочки диму.

Волаючи прокляття, П’ят Прей витяг ножа і кинувся на неї, але йому просто в обличчя ринув Дрогон. А тоді Дані почула ляск батога Джохого — найсолодший звук у своєму житті. Ніж вилетів з руки геть, і за мить Рахаро збив П’ята на землю, а пан Джораг Мормонт став на коліна коло Дані у прохолодну зелену траву і вхопив її рукою за плече, не даючи впасти.

Тиріон XI

— Якщо загинете задурно, згодую ваші тіла козам, — грізно попередив Тиріон, коли перший пором Кам’яних Гав відштовхували від пришибу.

Шагга зареготав.

— Півпан не має кіз!

— Навмисне для тебе знайду.

Тільки починало світати; бліді рясиці світла тремтіли на поверхні річки, розбивалися жердинами і знову зливалися разом позаду порому. Тімет забрав своїх Смалених до королівської пущі два дні тому. Вчора за ним рушили Чорні Вуха і Брати Місяця, а сьогодні настала черга Кам’яних Гав.

— Навіть не пробуйте ставати до битви, — казав їм Тиріон. — Нападайте на табори та обози, ловіть розвідників, розвішуйте їхні тіла на шляху війська, обходьте навкруги й відсікайте усіх, хто відстав. Турбуйте їх вночі так часто і зненацька, щоб вони вже й заснути боялися…

Шагга поклав долоню Тиріонові на голову.

— Усе це я дізнався від Дольфа, сина Хольгера, ще коли в мене борода не виросла. Так здавна воюють у Місячних горах.

— Королівська пуща — не Місячні гори, а воюватимете ви не з Молочними Зміями і не з Мальованими Собаками. Слухайте провідників, яких я посилаю разом з вами. Вони знають цей ліс, як ви — свої гори. Слухайте їхньої ради, і не пропадете.

— Шагга слухатиме півпанових песиків, — урочисто пообіцяв гірський розбійник і взявся заводити на пором свого бахмута.

Тиріон дивився, як вони відштовхнулися і спрямували пором жердинами до середини Чорноводної. У животі йому дивно заскніло, коли Шагга розчинився у вранішньому тумані. Без своїх гірських друзів він почуватиметься голим.

В нього, щоправда, ще лишилися Бронові найманці — вже мало не вісім сотень — проте сердюки здавна уславилися мінливим норовом. Тиріон зробив усе, що міг, аби купити їх вірність надовго: пообіцяв Бронові та десяткові його кращих людей землю і лицарські звання після перемоги у битві. Вони пили його вино, сміялися з його жартів, кликали один одного «панами лицарями» і блазенськи вклонялися, аж поки п’яні не падали з ніг… усі, крім Брона, який тільки вишкірявся своєю нахабною похмурою усмішкою, а потім сказав:

— Вони охоче вбиватимуть за те лицарство, та не гадай, що так само охоче вмиратимуть за нього.

Але Тиріон, власне, і не гадав нічого подібного.

Золотокирейники були не набагато надійнішою зброєю. Дякуючи Серсеї, у міській варті служило шість тисяч людей, та лише на чверть з них можна було покластися.

— Певних зрадників там майже нема. Хоча кілька напевне лишилося — навіть твій павук не зміг винюхати усіх, — попередив його Брон. — Зате є багато сотень зелених, наче весняна трава. Тих, що вступили до варти за хліб, пиво та безпеку. Перед іншими вони не схочуть виглядати боягузами, отож спочатку битимуться нівроку — поки сурмитимуть роги та плескатимуть прапори. Та коли битва зверне на недобре, вони зламаються і побіжать. А по п’ятах за першим, хто кине списа, рине ще тисяча.

Власне кажучи, були у міській варті й гартовані вояки — близько двох тисяч, які отримали золоті киреї від Роберта, а не Серсеї. Та навіть і ті… князь Тайвин Ланістер полюбляв казати, що вартовий — то не справжній вояк. Лицарів, зброєносців та важких щитників Тиріон мав не більше за три сотні. Скоро він муситиме перевірити іншу батькову приказку: один на мурі вартий десяти під муром.

Брон з супроводом чекав коло пришибу, де юрмилися жебраки, вешталися хвойди, вигукували про вилов жінки-рибалки. Останні виручали більше грошей, ніж решта, разом узята. Покупці давилися коло діжок та яток, завзято торгувалися за кожну мушлю та рибину. Відколи підвіз харчів до міста припинився, риба злетіла у ціні вдесятеро проти мирного часу і продовжувала дорожчати. Хто мав гроші, той приходив до річки щоранку і щовечора у надії принести додому вугра чи горщик червоних крабів. Хто не мав, той тинявся між яток, сподіваючись щось вкрасти, або стояв голодний і знесилений попід мурами.

Золотокирейники звільнили шлях крізь натовп, розштовхуючи людей навсібіч ратищами списів. Тиріон намагався не чути, як люди бурмочуть прокляття. З натовпу вилетіла слизька гнила риба, впала йому до ніг і розлетілася на шматки. Він обережно ступив через неї та сів у сідло. Діти з напухлими животами вже билися у грязюці за кожен смердючий шматок.

Сидячи верхи, Тиріон окинув оком весь річковий берег. На Грязючній Брамі поралися теслі, стукотіли молотками, видовжували з мурів дерев’яні риштунки. Робота просувалася хутко, Тиріон відчув задоволення. А от купа різноманітних прибудов позаду пришибів, яка наросла на міських стінах, наче мушлі на дні корабля, втішила його значно менше. Там тісно скупчилися біч-обіч гральні кишла і харчівні, комори для купецького краму, ятки, шинки, доми розпусти, де розсували ноги найдешевші та найогидніші шльондри у місті. «Все це треба винищити до голої землі. Бо інакше Станісові для приступу стін навіть драбини не знадобляться.»

Він прикликав до себе Брона.

— Збери сотню людей і спали усе, що знайдеш між краєм води та міськими мурами. — Тиріон махнув опецькуватими пальцями на безлад, що чинився біля річки. — Тут не повинно геть нічого стояти, зрозумів?

Чорнявий сердюк роздивився навколо, міркуючи про доручення.

— Господарі тих гнидників, певно, не зрадіють.

— Я й не сподівався на їхнє схвалення. Нехай — проклинатимуть гемона у мавп’ячій подобі ще за одне свавілля.

— Дехто може навіть стати до бою.

— Подбай, щоб вони його програли.

— Що робити з тими, хто там живе?

— Дай їм досить часу вивезти своє добро, а тоді виганяй силоміць. Тільки спробуй нікого не вбити — зрештою, то не вороги. І годі вже гвалтувати жінок! Тримай своїх посіпак на налигачі, трясця їх матері!

— Вони сердюки, а не септони, — відказав Брон. — Ти ще скажи, щоб сиділи тверезі.

— А не завадило б.

Тиріон шкодував, що не може зробити міські мури вдвічі вищими та втричі товщими. А може, того й не треба. Товсті мури та високі башти не врятували ані Штормоламу, ані Гаренголу, ані навіть Зимосічі.

Він згадав Зимосіч, якою він її востаннє бачив. Замок був не такий безглуздо-величезний, як Гаренгол, не такий нездоланний з виду, як Штормолам. Але у його каменях відчувалася велика сила; людині за ними було затишно та безпечно. Звістка про падіння замку майже вибила Тиріона з колії.

— Боги дають однією рукою і відбирають іншою, — пробурмотів він півголосом, почувши від Вариса. Їхньою лихою волею Старки вчинили зловісний обмін — зміняли Зимосіч на Гаренгол.

Мабуть, з цього треба радіти. Робб Старк тепер мусить піти на північ, бо якщо виявиться неспроможним захистити власну домівку, то який з нього король? Західний край та дім Ланістер тепер зітхне з полегшення, і все ж…

Тиріон ледве зміг пригадати, який був на обличчя той Теон Грейджой. Він бачив його, коли гостював у Старків: хвацький молодик, завжди всміхався, добре стріляв з лука. Важко уявити його господарем Зимосічі. Адже на Зимосічі одвіку сиділи Старки.

Він згадав їхній божегай: високі вартові дерева у обладунках з сіро-зеленої глиці, великі дуби, кущі глоду, ясени та смереки, а посередині — серце-дерево, схоже на блідого велетня, замороженого у часі. Тиріон майже відчув запах, земний та глибокий, запах століть. Згадав, яким темним був гай навіть у години дня. Той гай — то й була сама Зимосіч. Сама північ. «Ніде я не почувався таким чужим, як у тому місці. Таким небажаним гостем.» Тиріонові стало цікаво, чи не почуватимуться там так само і Грейджої. Хай вони захопили замок, та божегай ніколи не стане їхнім. Ані через рік, ані через десять чи п’ятдесят років.