Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен

Ознакомительная версия. Доступно 36 страниц из 179

Роландові, звичайно, перепали ковбойські чоботи, моднячі (в таких не корів випасати, а на танці ходити), прикрашені вишивкою, вузькі, з високим підйомом. Він оглянув їх, не взявши до рук, потім зиркнув на своїх супутників і насупився. Вони перезирнулися. Здавалося б, троє людей неспроможні перезирнутися водночас, адже дивитися одне на одного можуть лише двоє… проте стверджувати таке могла б лише людина, яка ніколи не належала до жодного ка-тету.

Роланда єднав з ними й спільний кхеф. Він відчував силу їхніх думок, хоч і не міг їх прочитати. Бо цей кхеф належить до їхнього світу. Вони прийшли з різних часових зрізів того світу, проте бачать тут щось таке, що єднає їх трьох.

— Що таке? — спитав стрілець. — Що воно означає, це взуття?

— Нікому з нас це достоту не відомо, — відповіла Сюзанна.

— Так, — підтвердив Джейк. — Ще одна загадка. — Він відразливо поглянув на криваво-червоний оксфордський черевик у своїй руці. — Ще одна загадка, хай їй грець.

— Розкажіть, що вам відомо. — Роланд знову кинув погляд на скляний палац. Відстань до нього тепер скоротилася до п’ятнадцяти нью-йоркських миль. Він виблискував у яскравому світлі дня, мінливий, мов міраж, проте реальний, як… ну, як черевики. — Прошу, розкажіть, що ви знаєте про ці черевики.

— У мене є черевики, в тебе є черевики, всі діти Божі мають черевики, — сказала Одетта. — Принаймні, так вважає більшість людей.

— Ну, — мовив Едді, — ми їх точно тепер маємо. Ти подумала про те саме, що й я?

— Здається, так.

— А ти? Джейку?

Замість відповісти словами Джейк підняв другий оксфордський черевик (Роланд не мав жодних сумнівів, що за розмірами черевики ідеально пасуватимуть їм усім, у тому числі Юкові) і тричі клацнув підборами. Роландові це ні про що не сказало, проте Едді й Сюзанна зреагували якось дивно: почали озиратися, навіщось дивитись на небо, неначе очікуючи, що в погожому осінньому небі звідкись візьметься буря. Зрештою їхні погляди зупинилися на скляному палаці… а потім вони знову втупилися один в одного, круглими від подиву очима й водночас демонструючи обізнаність, що викликала у Роланда бажання взяти їх обох за барки і трусити, доки не зацокотять зуби. Але він стримався. Часом людині не лишається нічого, крім як чекати.

— Після того, як ти вбив Джонаса, ти зазирав у кристал, — сказав Едді, повертаючись до нього.

— Так.

— Мандрував у кристалі.

— Так, але я не хочу знову про це говорити. Це не має ніякого відношення до цих…

— А я думаю, має, — заперечив Едді. — Тебе підхопив рожевий вихор. Рожевий смерч. Смерч [49] — саме те слово, яким ти міг би назвати цей вихор, правда? Особливо якби придумував загадку.

— Авжеж, — докинув Джейк. Голос у нього був сонний — як у хлопчика, що розмовляє уві сні. — Коли Дорогі перелітає над чародійською веселкою? Коли вона — Ґейл.

— Ми вже не в Канзасі, сонечко, — сказала Сюзанна і коротко, безрадісно розсміялася. — Зовні наче схоже, але Канзас ніколи не був таким… таким витонченим.

— Я вас не розумію, — зізнався Роланд. Але всередині в нього все похололо й пульс прискорився. Хіба не він сам їм казав, що тонкоходи тепер скрізь? Що сили Вежі тануть, а разом з ними тануть, проникаючи один в одний, світи? Адже день, коли троянду буде зрізано, наближався.

— Під час польоту ти бачив усяке, — сказав Едді. — Перед тим, як потрапити до темної країни, яку ти назвав Краєм Грому, ти бачив усяке. Наприклад, піаніста Шеба. Котрий пізніше вигулькнув у твоєму житті, так?

— Так, у Таллі.

— І рудоголового поселенця?

— Його теж. У нього був птах на ім’я Золтан. Проте коли ми зустрілися, то проказали звичайне «доброго тобі врожаю». Мені здалося, що я чув те саме, коли він пролітав повз мене у рожевому вихорі, проте насправді він сказав інше. — Стрілець глянув на Сюзанну. — І твій візок я бачив. Той, старий.

— І відьму бачив.

— Так. Я…

— От я тебе впіймаю, моя ясочко! І твою собакенцію теж! — хрипко й здушено прокаркав Джейк Чемберз голосом Реї.

У стрільця мало не відвисла щелепа.

— Але у фільмі [50] відьма літала не на мітлі, — пояснив Джейк. — Вона їздила на своєму велику, такому, з кошиком ззаду.

— Ага, і амулетів у неї не було, — додав Едді. — А дарма. Знаєш, Джейку, малим я дуже боявся її сміху. Вона з’являлася мені в кошмарах.

— А я боялася мавп, — зізналася Сюзанна. — Крилатих мавп. Варто було про них подумати — і я бігла проситися до ліжка батьків. Лягала між ними й засинала під їхні суперечки про те, кому взагалі спала ця світла думка — взяти мене з собою на сеанс.

— А я не переживав, коли клацав підборами, — сказав Джейк. — Зовсім не хвилювався. — Він звертався до Сюзанни й Едді, а на Роланда не звергав уваги, наче його з ними не було. — Тому що я їх не взув.

— Це правда, — суворим тоном сказала Сюзанна, — але знаєш, що полюбляв говорити мій татко?

— Ні, але в мене таке відчуття, що зараз дізнаємося, — вставив Едді.

Вона строго глянула на коханого і повернулася до Джейка.

— «Не клич вітру, якщо не хочеш, щоб він повіяв». Це хороша порада, хай там що собі думає Юний Містер Дурник.

— Знов мене відшмагали, — на всі кутні вишкірився Едді.

— Магали! — Юк теж суворо споглядав Едді.

— Поясніть мені, будь ласка, — так терпляче, як тільки міг, попросив Роланд. — Я охоче послухаю. Розділю з вами ваш кхеф. І послухаю я це ЗАРАЗ!

Вони розповіли йому історію, відому мало не кожній американській дитині двадцятого сторіччя, — про дівчинку з Канзасу на ім’я Дороті Ґейл, яку разом з її песиком Того переніс до Країни Оз смерч. У Країні Оз не було автостради 70, зате була дорога, вимощена жовтою цеглою, і її призначення було приблизно таким самим. Ще там були відьми, добрі й лихі. Був ка-тет, що складався з Дороті, Тото і трьох друзів, яких вона зустріла: Лякливого Лева, Бляшаного Лісоруба і Страшила. У кожного з них було

(ведмедики й пташки, рибки і зайченятка)

заповітне бажання, але саме мрія Дороті була найближчою Роландовим новим друзям (та й самому Роланду). Найдужче в світі Дороті прагнула повернутися додому.

— Жувачі сказали, що до Оза веде дорога, вимощена жовтою цеглою, — розповідав Джейк, — і Дороті пішла. Дорогою вона зустріла інших, типу так, як ти нас зустрів, Роланде…

— Хоча на Джуді Ґарленд [51] ти не дуже схожий, — вставив свої п’ять копійок Едді.

— …тож ішли вони, ішли, і нарешті прийшли. До Оза, Смарагдового Палацу і того, хто в ньому правив. — Джейк глянув на скляну споруду на їхньому шляху, що з розгорянням дня набувала дедалі інтенсивнішого відтінку зеленого, і знову повернувся до Роланда.

— Так, я розумію. А цей чоловік, Оз, був могутнім діном? Бароном? Чи, може, королем?

Троє його супутників знову обмінялися незрозумілими для Роланда промовистими поглядами.

— Тут усе складно, — відповів Джейк. — Він був махлярем…

— Хамлярем? А що це таке?

— Махлярем, — розсміявся Джейк. — Крутієм. Він лише вдавав із себе всемогутнього. Але найважливіше було те, що сам цей чарівник походив з…

— Чарівник? — перебив його Роланд, хапаючи Джейка за плече скаліченою правою рукою. — Чому ти його так називаєш?

— Бо він так називався, — замість Джейка відповіла Сюзанна. — Чарівник Країни Оз. — Делікатно, проте рішуче вона зняла руку Роланда з хлопчикового плеча. — Дай Джейку договорити. Не треба його трясти.

— Я зробив тобі боляче? Джейку, благаю твого прощення.

— Та нє, я в нормі, — заспокоїв його Джейк. — Не хвилюйся. Отже, Дороті та її друзі пережили разом багато пригод і лише потім дізналися, що всемогутній маг — хамляр. — Відгортаючи з лоба волосся, Джейк захихотів, як п’ятирічний малюк — Він не міг дати Левові хоробрість, Страшилові — розум, а Бляшаному Лісорубу — серце. У Чарівника була повітряна куля, проте на ній він полетів без Дороті. Навряд чи він зробив це навмисне, але так уже сталося.