Аукціон - Семенов Юлиан Семенович

— Ох, Женю, — пророкотів Федір Федорович, відкинувшись спиною до великого каміна, складеного з сірого граніту, стиль Кастілії чи північної Шотландії кінця минулого століття, — яке щастя бути безпам’ятним, не знати, скільки нам років, не відати, де наші рідні. Якби пам’ятати лише радісне, якби забути, де тепер наші батьки, друзі, подруги…

— У тебе яка пора найщасливіша?

— Дитинство, звичайно ж… та й у кожного так. Згадай, як Лев Миколайович писав про чарівну зелену паличку, про брата Миколеньку, про доброго Карла Івановича… «Гутен морген [10], Карл Іванович», за однією фразою весь дух минулої епохи постає, з її спокоєм, неквапливістю, топленими вершками, самоварами на затишних верандах під гасовою лампою… До речі, ти знаєш, чому солов’ї вночі співають?

— Ні.

— О, це дивовижно… Вони, бач, заливаються, бо непокояться, аби самочка не заснула, розважають її, поки вона пташенят висиджує, а то ненароком випаде сонна з гнізда, тоді кінець, загибель роду, катастрофа…

— Та невже?!

— Уяви собі, абсолютна правда. Мені один ботанік казав у Римі, чимось на Дон Кіхота схожий, а втім, усі хороші ботаніки на нього схожі. А в тебе, до речі, яка пора найщасливіша?

— Старість, — Ростопчин зітхнув, але одразу примусив себе всміхнутися; не міг терпіти, коли його настрій передавався іншому, тим паче Федір Федорович приїхав без нагадувань, дуже зворушливо, все пам’ятає, голубчик; з найрідніших один він лишився на всьому білому світі; хазяїн «Максима» преставився, правда, на десятому десятку; Юсупова немає, обличчя Рахманінова й Буніна почав забувати, страшно…

— Ах, облиш, Євгенію, годі.. Не вірю… Дитинство в кожного — щастя…

— Федоре, але ж ти в дитинстві не голодував! А я вволю наївся лише років у сорок п’ять, коли розкрутив діло. Смішно: розбагатівши, я, звичайно, взяв собі особистого лікаря, і перше, що той зробив, — приписав мені найжорсткішу дієту: молоко, сир, шматочок хліба з висівок і фрукти. А я ж у молодості мріяв про великі шматки м’яса, що шкварчало на сковорідці, юшку, про яку мамочка розповідала, коли спершу курку варять, потім у цей бульйон кидають йоржа з щукою, а вже після цього, відцідивши, закладають стерлядь; царська юшка; і неодмінно п’ятдесят грамів горілки в неї, саме так варили на Волзі…

— Щось батько мені про таку обжерливість не казав, Женю… Хоч бурлак, може, не знав, перхебс [11]…

— Спочатку бурлак, — усміхнувся Ростопчин, — а потім— Шаляпін. Я хочу за його світлу пам’ять випити, Федоре.

Випили; точніше кажучи, сьорбнули по маленькому ковточку з високих, важких кришталевих бокалів.

— Я пам’ятаю, наче це щойно було: батько мені з Борисом подарував на день народження, як оце в тебе сьогодні, — всміхнувся Федір Федорович, — іграшковий театр… З цього все й почалося… Ще хлопчаком я зрозумів: театр — це надія, втеча від страху смерті. Так, так, саме так! Адже актор проживає на сцені не одне життя, а десятки. Зовсім різних, неповторних! Під кінець шляху з’являється втома; «і це було під сонцем»; не так страшно помирати. Але це тільки в Росії. У нас ставлення до театру святе. Мені Михайло Чехов розповідав, як кондукторка в трамваї до нього звернулася: «Михайле Олександровичу, я вас бачила в «Гамлеті» чотири рази». А тут усе інакше.

Шаляпін зітхнув; скептична усмішка торкнула його безкровні губи; закурив, глибоко затягся.

— Я до тебе прямо із зйомки, від Фелліні. Знаєш, його хист напрочуд феноменальний. Брак театрального професіоналізму йому заміняє незвичайний, просто-таки дивовижний талант. Я в складному становищі, ми, російські артисти, найвище цінимо професіоналізм, це в нас традиція, а вони нічого в цьому не тямлять. Я в нього якось знявся — майже без слів — у ролі актора Руїджері, забув уже про це, витратив давно ті гроші, й раптом він мене знову кличе: «Гратимеш Юлія Цезаря!» — «Та що це ти, Фелліні, я зовсім не схожий на нього! Згадай портрети імператора!» — «Дурниці! Я зняв тебе в ролі Руїджері, а той грав Цезаря, виходить геніальний монтаж, повір мені, я відчуваю стрічку ще задовго до того, як її зніму!» І я повірив. Взагалі, талановитій людині не можна не вірити, ти помічав це?

— Помічав, — погодився князь. — Твоя правда.

— Велл… Прийшов я в гримерну, роздягаюсь, нашвидку їм, — я ніколи цього не роблю після того, як накладуть грим, можна порушити малюнок, а поправити неможливо, — і тут мені приносять парик Цезаря. Кучері, уяви собі! Лляні кучері! Я людина начебто спокійна, але тут не витримав, кинув на землю парик: «Та як же вам, італійцям, не соромно?! Невже ви не знаєте, що ваш імператор був лисий?» Мене постригли… Обчикрижили. І все через нього, через Фелліні… Добре… Приносять вінок. Грубий, робота незграбна, на голові не тримається, якась дитяча іграшка, батько таке викидав у вікно… Йому Головін не тільки малював костюм, він на примірці біля кравця стояв, кожну складочку перевіряв… Ну, якось цей обруч я переробив, а тут Фелліні: «Як справи, Федоре?»— «Та хіба можна надівати такий вінок?» — «Та чорт з ним! Не витрачай марно сили свої, він однаково впаде у тебе з голови, коли вбиватимуть!» — «Ні, любий Фелліні, я хочу, щоб Цезар помер, як і личить імператорові… Вбраний у тогу… З вінком на голові… Хоч за римським правом його й не могли вважати справжнім імператором, але я, все-таки, сповнений до нього респекту.» Ти думаєш, він зі мною сперечався? Переконував у чомусь, як це заведено в нашому театрі? Зовсім ні! «Коли тобі так хочеться, вмирай у короні!» І — все! Нарешті я вийшов на знімальний майданчик і заявив Фелліні, що відому фразу «І ти, сину мій» скажу по-грецьки, ти ж пам’ятаєш, що в Стародавньому Римі найвищим шиком вважалося розмовляти мовою переможеної Еллади…

— Та невже?! — здивувався Ростопчин. — Я не знав!

— Ти просто забув, Євгенію, ти знав… Лише імператор Клавдій офіційно заборонив вживати в сенаті грецьку, бо ревно пильнував за тим, аби дотримувались римських традицій. Правда, і йому одного разу довелося вибачитись перед тими, хто зібрався, за те, що він сам змушений був вжити грецьке слово, якого не було в мові римлян, а слово це виражало найвищий смисл політики — «монополія»… Отже, сидимо, я жду команди режисера, готуюся до роботи, мізансцену розведено, а Брута все нема та й нема… І раптом приводять старезного діда. Уяви собі мій жах! Я кажу Фелліні: «Але ж Брут був незаконним сином Цезаря! А цей — старший за мене!» Виникла пауза, все завмерло на знімальному майданчику. А Фелліні здвигнув плечима й спокійно сказав: «Але ж це не доведено, лише гіпотеза». Каже, а сам десь далеко, його зовсім не цікавить історична правда, він переглядає свою кінострічку… Мою грецьку фразу, певна річ, під час монтажу він вирізав, залишив тільки два плани з тих десятків метрів, що знімав, а фільм вийшов геніальний… Ото ж я й кажу, його неймовірний талант покриває професію; вихлюпування дару — штука містична, Женю, незбагненна.

— Дуже цікаво, — стиха мовив Ростопчин. — Та й розповідаєш ти чудово. Немовби малюєш. Я все бачу, справді!

— Я — ніщо порівняно з Жоржем Сендерсом. Послухав би ти, як він тримав зал, коли розповідав зі сцени!

— А я навіть не знаю цього імені, Федоре, не чув про нього…

— Не дивно. Вони ж безпам’ятні, в Штатах. Є паблі-сіті — пам’ятають, немає — на смітник! Якби народився в них Шекспір, і не мав добрячого банківського рахунку, його ніхто не помітив би. А Сендерс з Петербурга, нашу гімназію закінчив, потім Америку потрясав, прекрасний драматичний актор. Але все молодим себе вважав… Шістдесят п’ять уже, а він п’є, як сорокарічний. І дівок міняє. Скільки я розмовляв з ним, переконував поберегти себе! Він обіцяв… О, як він клявся мені… Покінчив з собою, і — немає пам’яті. А Сашко Гітрі? Пригадуєш, син великого Люсьєна Гітрі, який пішов з «Комеді Франсез»?! Духу рутини не витримав, їм режисер давав у руки паперові квіти, вони на весь зал шелестіли, спробуй грати в такому страхітті. До чого це я? — Федір Федорович спохмурнів, глибокі зморшки зробили його обличчя схожим на маску.