Загадка однієї неділі - Акунья Ігнасіо Карденас

— Будьте обережні,— порушивши мовчання, дав він мені пораду, коли ми приїхали.— У вас надто поривчаста вдача, Аресе.

Я всміхнувся. В цю мить уявив собі вираз обличчя сенатора, коли його повідомляють, що я чекаю біля дверей.

— Сенатор чекає на мене,— мовив я служанці, яка вийшла на мій дзвінок.— Я Apec.

За п'ять хвилин сенатор зустрів мене у вітальні. На ньому був широчезний домашній халат і пантофлі.

— Шкодую, що спізнився, сенаторе,— сказав йому.— Маленький нещасливий випадок перешкодив мені прибути у призначений час.

Сенатор насупив брови. Мабуть, згадав у цю мить про своє селянське походження.

— Ви стаєте нестерпнішим од ґедзя, що присмоктався під конячим хвостом,— прошипів. Один спритний рух, і в його руці опинився невеличкий пістолетик.

— Через свою настирливість,—ще й пригрозив, знімаючи телефонну трубку,— вам доведеться перебути цю ніч у в'язниці.

Я презирливо усміхнувся.

— Ну-ну,— мовив,— дзвоніть до поліції. Скандал обіцяю вам величезний. Нехай мене відпровадять у пекло, але я таки заплутаю цю паскудну справу. Після того вам дуже надовго не пощастить знову стати сенатором.

Він поклав трубку на місце й сказав:

— Коротше, Аресе, які у вас пропозиції?

І він наблизився, свердлячи мене запитливим поглядом.

— Хочу, щоб ви облишили цілитися в мене цією іграшкою,— відказав я, завдаючи йому блискавичного удару.

Пістолетик, який він випустив з рук, упав на канапу. Сенатор спробував було нахилитися за ним, але я підставив йому ногу, і він кумедно гепнувся на килим, яким вистелена була підлога. Я взяв пістолетик і кинув собі в кишеню.

— Ваші посіпаки відібрали в мене «люгер», і тільки в обмін на нього я віддам ваш.— Я допоміг йому підвестись і посадив на канапу.— Ви мені винні п'ятсот сімдесят п'ять песо, що були в моєму гаманці, до того ж — листи.

— Листи належали мені,— осатаніло огризнувся він.— Ви не виконали нашої угоди, і мені довелось удатися до інших заходів. Я вас попереджав про це.

— З вами я ні про що не домовлявся. Я домовлявся з вашою дочкою. До речі, де вона?

— У селі з матір'ю. Але це не ваше діло,— додав сенатор, силуючись підвестися.

— Згоден — не моє. А ось листи і гроші—моє діло. Де вони?

— Я спалив їх, Аресе,— з єхидною посмішкою промимрив сенатор.

— Спалили листи, які вам не належали? — спитав я, трусячи його за поли халата.

— Як це не належали? Та ви що? Я ж заплатив вам за них.

— Давайте розберемося. Крім вашого листа, у мене в кишені були й інші. Їх також відібрано. Хіба ваші посіпаки не вручили вам усі ці листи, мій пістолет і гроші?

— Не називайте їх моїми посіпаками,— заперечив сенатор.— Я нікого з них не знаю. Їх найняла одна людина, вельми зобов'язана мені. Вони вручили мені тільки мій лист.

Я сердито пирхнув. Сенатор начебто й не брехав.

— Скільки вкрали у вас, Аресе?

— П'ятсот сімдесят п'ять песо,— буркнув я.

Сенатор пішов до спальні й за кілька секунд з'явився знову з шістьма банкнотами по сто песо в руці.

— Беріть. Ви мені надокучили. Сподіваюсь, тепер уже підете звідси, — промовив і показав мені спину.

— Стривайте, сенаторе, стривайте, я маю вас щось запитати.

Він обернувся до мене, роздратований.

— Ну коли ви вже підете од мене, Аресе?

— Де ви були в день убивства Сусанни від пів на восьму до пів на дев'яту вечора?

— Ет! — знизав плечима сенатор і пішов до спальні.— На добраніч, Аресе,— мовив він і зник за дверима.

Я також знизав плечима й осміхнувся. Відтак вийшов із будинку.

Наступного ранку, коли постукав у квартиру Сусанниної служанки, у дверях з'явилась розпатлана бабуся з похмурим обличчям.

— Чого вам треба? — спитала, стримуючи позіх.

Я м'яко відсторонив її і рішуче зайшов до квартири. Вона щось невиразно шамотіла. Різко наказав їй замовкнути. Потому жестом запросив сісти. Старенька шоковано стояла.

— Нащо ви збрехали поліції, матусю?

Вона важко зітхнула й знову прошамотіла:

— Ви помиляєтесь, сеньйоре.

Я всміхнувся.

— Гаразд, не збрехали, приховали частину правди. Хто того вечора зоставався останнім із Сусанною?

В неї затремтіли губи.

— Не збагну, про що ви говорите.

Я кинув на неї зневажливий погляд.

— Шантаж, матусю, надто паскудне заняття.

Вона ніби заспокоїлася. У всякому разі, вперто й нахабно повторила:

— Я не збагну, про що ви говорите.

Це вже почало мене дратувати. За віком вона годилася мені за бабуню. Навіть не вірилося, що в цій давно вже посивілій голові може вміщуватися стільки підступного. Я ледь стримував прокльони. В мені немовби закипала отрута. Я змінив тон.

— Зрозумійте, матусю. Я у відчайдушному становищі,— і зробив безпорадний жест.— Мені треба вашої допомоги.

— Ні до якого шантажу я не вдаюся,— ображено заговорила старенька.— Сюди прийшов сеньйор Рамераль на другий день після смерті сеньйори Сусанни і сказав мені: коли його ім'я з'явиться в газетах,— упаде й репутація. І вблагав мене не казати, що він був того вечора в Сусанни. За те залишив мені двісті песо. Що я мала робити? Гроші ж доконче потрібні, тому й узяла їх. Як же, у багатіїв завжди виходить усе по-їхньому. Дуже шкода, що й ви влізли в цю історію. Але кажу вам щиру правду: коли я пішла, в кімнаті сеньйори Сусанни зоставався сеньйор Рамераль.

Вона казала правду. І хотілось вірити, що казала правду, Я зітхнув. Справа ставала заплутанішою од славнозвісного крітського лабіринту.

— Дякую, матусю,— промовив я, попліскуючи її по плечу.— На все добре!

Спускаючись сходами, я все розмірковував про кашу, яка заварилася. Думав то про сенатора з його листами, то про Рамераля з його брехнею, то про Батлера з його брудними прийомами. Та ні до чого певного так і не дійшов.

З тим і доставився до місця, де Макейра поставив машину.

— У місто, Макейро,— наказав я.

І в цю ж мить нове диво:

— Тільки без дурниць, Аресе,— мовив поліцейський із заднього сидіння, наставивши на мене пістолет.

Я сів у машину й осміхнувся. На іншій людині, котра дивилась у дзеркало заднього огляду, були кепка і тужурка Макейри. Проте це був не Макейра.

Підійшовши до цього місця своєї оповіді, я зробив тривалу паузу, даючи зрозуміти, що ладен відповідати на всі запитання. Рене всміхнувся ще ширше:

— Дуже детальна розповідь, Аресе. У вас чудова пам'ять.

— Коли б я жив навіть тисячу років,— відповів йому,— ніколи не забуду такого із життя свого. Так, як і кожний день, пробутий у в'язниці, назавше залишив слід у моїй пам'яті.

— Продовжуйте, Аресе,— мовив лейтенант.— Ми підіб'ємо підсумки після того, як розповісте все до кінця.

Розділ другий

ЗАГАДКА ОБРОСТАЄ НЕВІДОМИМИ

Тільки ми прибули до відділка, як почалася гра, якої мені протягом кількох днів щастило уникнути. Гра ця приносила мені дуже сумнівне задоволення, і почалася вона з обережного промацування мене. Напруженість гри поступово зростала. Багато разів мені повторювали ті самі запитання. Поліцейські схожі були на зграю вовків, які почергово клацають зубами.

— Ваше ім'я?

— Хуглар Apec.

— Вік?

— Тридцять років.

— Рід занять?

— Приватний детектив,

— Чому ви вбили Сусанну Діас?

— Я її не вбивав.

— Що ви робили в її будинку в неділю ввечері?

Я стиснув зуби, щоб не вилаятися. Яких зусиль мені коштував спокій! Уп'ятдесяте, немов папуги, повторювали вони це саме. І я детально повторював їм ту саму розповідь. Вона була лише часткою правди. Однак пропуски я не заповнював брехнею. В такий спосіб уникав можливих суперечностей. А мені будь-що потрібно було із самого початку непорушно дотримуватися своєї версії, бо інакше на мені поставили б хрест. Я не згадував ані Батлера, ані Падуа. Зате сенатор і Рамераль фігурували в мене на першому плані. Якщо вони жадали уникнути скандалу — нехай самі заладнують справу, як можуть. Моя турбота була саме про те.