Три товариші - Ремарк Эрих Мария
Ознакомительная версия. Доступно 20 страниц из 97
— Біндінг надто закоханий у свою машину, він до неї нікого не підпускає.
— Це вже просто безглуздя, — заявив я, задоволений, що можу дати ляпаса товстому Біндінгу. — Я вам дозволю без усякої підготовки вести машину. Ось давайте!
Відкинувши всі застереження Кестера, я виліз з машини, щоб пустити дівчину до руля. Вона розхвилювалась:
— Адже я й справді не можу вести машину.
— Можете, — заперечував я, — можете. Ви просто цього й самі не знаєте.
Я показав, як запускати мотор, як переводити швидкість.
— Ось так… А тепер давайте поїдемо…
— Одну хвилинку! — Вона показала на автобус, що самотньо їхав вулицею. — Нехай той проїде…
— Ні в якому разі! — я швидко ввімкнув мотор, дав швидкість.
Вона судорожно вхопилась за руль і напружено вдивлялась у дорогу.
— Боже ж мій! Ми їдемо занадто швидко!
— Ми їдемо із швидкістю двадцять п'ять кілометрів, — сказав я, глянувши на спідометр, — насправді це лише двадцять. Добра швидкість для бігуна на далекі дистанції…
— А мені здається, не менше вісімдесяти… Через кілька хвилин вона переборола страх. Ми їхали широкою, прямою вулицею. Кадилак похитувало трохи туди й сюди, наче йому в бак залили замість бензину коньяк, часом він мало не торкався обочини тротуару, але поступово діло пішло зовсім як слід, і сталось так, як я й передбачав: я дістав перевагу, бо ми раптом були вже вчитель і учень, а таку ситуацію можна було використати.
— Увага! — скрикнув я. — Онде стоїть поліцай!
— Спинитись?
— Це вже тепер запізно!
— А що буде, як він мене злапає? Адже в мене немає прав…
— То нас обох заберуть.
— Та що ви!
Вона злякано шукала ногою гальма.
— Газуйте! — закричав я. — Газуйте мерщій. Міцніш на педаль! Треба швидко й самовпевнено проїхать повз поліцая. Найкращий засіб проти закону — нахабство!
Поліцай не звернув на нас жодної уваги. Дівчина полегшено зітхнула.
— Я не знала досі, що вуличні поліцаї можуть бути страшні, як вогнедишні дракони… — сказала вона, коли ми од'їхали вже на кілька сот метрів.
— Вони страшні тільки тоді, коли на них наїдеш. Ось тут чудова бічна вулиця — безлюддя! — сказав я, повільно гальмуючи хід машини. — Отут ми допіру потренуємось як слід. Насамперед — запуск мотора і гальмування!
Патріція Гольман кілька разів підряд глушила мотор. Вона розстебнула хутряну шубку і сказала:
— Аж зігрілася! Але треба ж навчитись! Старанно і уважно спостерігала вона, сидячи біля руля, все, що я їй показував. Аж тоді, хвилюючись, навіть стиха скрикуючи, вона зробила на машині перші повороти, лякаючись зустрічних фар, як чортів, радіючи, коли вони благополучно нас минали. І невдовзі в маленькій кабіні, тьмяно освітленій щитком управління, запанувала та товариська атмосфера, що так швидко створюється на спільній роботі, в справах технічних та інших. І коли ми за півгодини помінялися місцями, щоб їхати назад, ми вже запізналися краще, аніж коли б розповіли одне одному повну свою автобіографію.
Поблизу Ніколаїштрасе я знову спинив машину. Над нами височіла червона кінореклама. Асфальт під нею тьмяно відсвічував бляклим пурпуром. На обочині виблискувала велика чорна олійна пляма.
— От тепер, — сказав я, — ми чесно заробили, щоб випити по чарці. Де б це нам зробити? Патріція Гольман хвилинку подумала.
— Ходімо знову до того чудового бару, де оті парусні судна… — запропонувала вона.
Я одразу ж страшенно занепокоївся. У тому барі тепер безперечно сидів останній з романтиків. Я уявив собі його обличчя…
— Ах, — швиденько відказав я, — хіба там щось особливе в тому барі? Є значно приємніші ресторанчики…
— Не знаю… Мені тоді там так сподобалося…
— Справді? — розгублено спитав я. — Вам там сподобалось?
— Авжеж, — відповіла вона сміючись, — навіть дуже сподобалось!…
«На тобі таке, — подумав я, — а я ж собі за це так докоряв!»
— Але мені здається, що там у цю пору дуже завізно, — спробував я ще раз урятувати ситуацію.
— Можна ж подивитись…
— Справді можна… — Я розмірковував собі, щоб це його зробити.
Під'їхавши, я хутко вискочив з машини.
— Швиденько гляну, як воно там… Зараз повернуся. Крім Валентина, знайомих у барі не було.
— Скажи-но, — спитав я його, — був уже Готфрід тут?
Валентин ствердно хитнув головою.
— Був. І Отто з ним. Півгодини тому пішли.
— Шкода, — відповів я, полегшено зітхнувши, — охоче б з ними зустрівся.
Повернувшись до машини, я сказав:
— Можна спробувати, сьогодні тут випадково не так-то й повно.
Проте для обережності я поставив кадилака за рогом найближчої вулиці в глибокому затінку.
Але не минуло й десяти хвилин, як жовтоволоса голова Ленца з'явилася біля стойки. «Під три чорти, — подумав я собі, — от і влип! Краще б уже тижнів на два пізніше…»
Готфрід, здавалося, зайшов на хвилинку. Я вже думав, що небезпека минула, коли тут Валентин показав Ленцу на мене. Не треба було мені брехати, ніби хотів з ним побачитися! Готфрідове обличчя, коли він нас помітив, було чудовим взірцем для кіноартиста, що старанно опановує свій фах. Очі він вирячив, нижня щелепа йому мало не відпала — я аж злякався. Шкода, що в барі в цей момент не було якогось режисера; я певний, що він би негайно запросив Ленца на якусь роль. Наприклад, на роль матроса, перед яким після аварії корабля з морської безодні виринає й сичить велетенський змій. Але Готфрід хутко опанував себе. Я кинув йому погляд, яким настирливо благав його забратися геть звідси. Він відповів на це мерзенною посмішкою, обсмикав піджак і попрямував до нас.
Я розумів, чого треба було сподіватись, і тому зараз же перейшов у наступ.
— Ти вже завіз фройляйн Бомблат додому? — спитав я, щоб зараз же його знейтралізувати.
— Так, — відповів Готфрід, не зрадивши жодним рухом, що він секунду тому й поняття не мав про якусь там фройляйн Бомблат. — Вона передавала тобі поклін і просила подзвонити їй завтра ж уранці.
Це був добрий контрудар! Я кивнув головою.
— Подзвоню. Сподіваюся, що вона таки купить машину.
Ленц знову відкрив був рота, але я штовхнув його в голінку і так на нього подивився, що він, посміхнувшись, замовк. Ми випили по чарці. Я пив тільки з лимонним соком. Боявся, щоб самого себе знову не збити на слизьке.
Готфрід був у чудовому настрої.
— Тільки-но заходив до тебе, — сказав він. — Думав, що підемо кудись разом. Тоді обійшов атракціони. Там нова чудова карусель. Ходімо туди, га?
Він глянув на Патріцію Гольман.
— Негайно! — відповіла вона. — Я люблю карусель над усе!
— Тоді рушили зараз же! — сказав я, радіючи, що ми йдемо з бару — на вулиці все було простіше.
Шарманщики — перші форпости товкучки. Чути меланхолійно-солодке дзижчання. На злинялих оксамитових килимчиках, якими звичайно вкривають шарманки, сидить часом папуга або змерзле мавпеня в червоній сукняній курточці. Пронизливо лунають голоси продавців замазки до порцеляни, алмазів, шербету, повітряних шариків, мануфактури. Карбідні лампи дають холодне синювате світло і специфічний запах. Ясновидці, астрологи, палатки з медовими пряниками, човни-гойдалки, павільйончики з атракціонами, нарешті — сповнені гучної музики, барвисті, блискучі, освітлені, наче палаци, кружляли башти каруселей.
— Нумо, дітки! — Ленц кинувся на «американські гірки», аж чуприна йому розвівалась. Тут був найпотужніший оркестр. З роззолочених ніш павільйончика виходило шестеро фанфаристів, вони оберталися на всі боки, сурмили, салютували інструментами і відступали назад. Це було помпезно!
Ми сіли у великого лебедя і помчали вгору і вниз. Навколишній світ блискав і шугав повз нас, коливався і провалювався в чорний тунель, крізь який ми мчали під стук барабанів, а тоді виринали назустріч блиску і фанфарам.
— Далі!
Готфрід попрямував до літаючої каруселі з дирижаблями і аеропланами. Ми захопили на абордаж цепелін і на ньому зробили три круги.
Ознакомительная версия. Доступно 20 страниц из 97
Похожие книги на "Три товариші", Ремарк Эрих Мария
Ремарк Эрих Мария читать все книги автора по порядку
Ремарк Эрих Мария - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.