Великі сподівання - Диккенс Чарльз

- Шаблюками! - повторила моя сестра.- Де ви взяли ці шаблюки?

- З шафи дістали,- сказав я.- Там ще я бачив пістолети… і варення… і ліки. І в кімнаті не було денного світла, тільки свічки горіли.

- Це правда, добродійко,- підтвердив містер Памблечук, повагом кивнувши головою,- Так воно і є, це я й сам бачив.

Після цього вони обоє витріщились на мене, а я з якомога невимушенішим виглядом витріщився на них, розправляючи рукою праву штанину.

Якби вони стали далі мене розпитувати, я, безперечно, забрехався б, бо вже мав намір заявити їм, що на подвір'ї у міс Гевішем бачив повітряну кулю, і тільки тому стримався, що водночас придумав живого ведмедя у неї в броварні й не знав, чому з них віддати перевагу. Але містера Памблечука і місіс Джо настільки захопило обговорення тих дивовиж, якими я їх уже обдарував, що вони мене більше на чіпали. Вони ще й тоді говорили про це, коли прийшов Джо з кузні випити кухлик чаю. Отож моя сестра - не стільки, щоб удовольнити його цікавість, скільки щоб собі розважити душу - і доповіла йому про всі ті пригоди, учасником яких я нібито був.

І ось, коли я побачив, як вражений подивом Джо безпорадно обвів голубими очима кухню, мене охопило каяття - але тільки через нього, а не тих двох. Лише перед Джо, перед самим Джо я відчував себе малолітнім страховищем у той час, як вони сиділи й обмірковували, які вигоди можуть спасти на мене від знайомства і сприяння міс Гевішем. Всі були згодні, що міс Гевішем «щось зробить» для мене; думки розходилися тільки щодо форми, в якій це виявиться. Моя сестра наполягала на чомусь матеріальному. Містер Памблечук схилявся до чималенької пожертви на моє навчання якому-небудь пристойному ремеслу - приміром, торгівлі зерном та насінням. Джо вони обоє одностайно затюкали, коли він висунув оригінальну ідею, що мені подарують щонайбільше одну з тих собак, які гризлися за телячі котлети.

- Коли твоя дурна голова нічого кращого не здатна придумати,- заявила моя сестра,- і коли в тебе є якась робота, то краще йди собі й працюй.

Він і пішов.

Коли містер Памблечук розпрощався і моя сестра почала мити посуд, я шаснув у кузню до Джо, дочекався кінця роботи, а тоді озвався:

- Я хотів би щось тобі сказати, Джо, поки ще вогонь не згас.

- Сказати щось, Піпе? - промовив Джо, підсовуючи ближче до горна низеньку лавочку, якою він послуговувався, коли підковував коней.- Ну, то кажи. Я слухаю, Піпе.

- Джо,- почав я, схопившись закасаного рукава сорочки Джо й ставши перебирати його двома пальцями,- ти пам'ятаєш усе те про міс Гевішем?

- Чи пам'ятаю! - відповів Джо. - Ще й як! Це ж так чудово!

- Мені соромно й казати, Джо, але все це неправда.

- Що ти, Піпе! - скрикнув Джо, відхиляючись назад у крайньому подиві.- Отже, ти…

- Так, ти вгадав, Джо. Це брехня.

- Але ж не все, певно?! Невже ти хочеш сказати, Піпе, що не було ніякої чорної оксамитової каре…- Він не договорив, побачивши, що я заперечливо хитаю головою.- Але бодай собаки були, Піпе? Послухай, Піпе,- він так аж наче хотів переконати мене.- Ну, нехай не було телячих котлет, але бодай собаки були?

- Ні, не було, Джо.

- Ну, хоч один собака? Хоча б щеня? Га?

- Ні, Джо, жодного собаки там не було.

Коли я приречено втупився в Джо, він подивився на мене зовсім розгубленим поглядом.

- Піпе, друзяко! Це ж неможливо, братчику! Послухай, до чого ж це ти так докотишся?

- Жахливо, Джо, правда?

- Жахливо? - скрикнув Джо.- Та це просто неймовірно! Що це тебе затьмарило?

- Не знаю, що мене затьмарило, Джо,- відповів я й, відпустивши його рукав, похнюплено сів просто в попіл біля його ніг, - але все-таки шкода, що ти навчив мене називати кралею даму і що черевики у мене грубі й руки такі пошерхлі.

І тоді я сказав Джо, що я дуже нещасний і що я не зміг нічого пояснити місіс Джо й Памблечукові, бо вони мене геть затуркали, і що у міс Гевішем була така прегарна панночка, страшенно гордовита, і що вона сказала, що я звичайний селюк, і що я сам знаю, що це правда, і що я хотів би не бути ним, і що всі ці брехні самі собою вийшли, я й не знаю як.

Мова моя була чисто риторична, і добрати ладу в ній Джо було не легше, ніж мені. Але він вивів її поза межі риторики і все поставив на свої місця.

- Одне в цьому безперечне, Піпе,- сказав Джо, трохи розваживши, - що брехня - це і є брехня. Звідки б вона не взялася, її просто не повинно бути, бо як вона виходить від творця брехні, так до нього й приводить. Тож гляди, щоб більше такого не робив, Піпе. Так не станеш незвичайним, друзяко. Та й то ще як сказати, чи ж звичайний ти. Он у дечому ти аж далеко не такий звичайний. На зріст ти малий зовсім незвичайно. І вченістю ти незвичайний.

- Де там, я темний і неосвічений, Джо.

- Е, ти от згадай, якого листа вчора ввечері написав! Ще й по-друкованому! Я не раз бачив листи, і навіть такі, що не прості люди писали, але от жодного там не було, щоб писаний друкованими літерами, їй-же бо,- сказав Джо.

- Я ж нічого не знаю, Джо. Ти це говориш, просто щоб мені було приємно.

- Знаєш, Піпе,- сказав Джо,- так це чи не так, але я гадаю, що перше треба побути звичайним вченим, а вже тоді станеш незвичайним. Ось хоч би й король, що сидить на троні й має корону на голові, - де б він зумів писати закони друкованими літерами, якби перше не вивчився абетки, ще коли був звичайнісіньким принцом, отак! - На підкріплення своїх слів Джо багатозначно шарпнув головою.- І якби почавши з першої літери, не добився до останньої. Я й сам добре знаю, яка тяжка ця наука, хоч і не можу похвалитися, що здолав її.

Мене трохи підбадьорив проблиск надії в його мудрих словах.

- Щоправда, може, тим, котрі звичайні, себто ремеслом і заробітками,- у задумі мовив далі Джо,- може б, краще їм було й спілкуватися з рівними собі, а не водити забави з незвичайними… До речі, може ж таки, бодай прапорці були, га?

- Ні, не було, Джо.

- А шкода, Піпе, що навіть прапорців не було. Та хоч би там як, а ми не будемо зараз цього зачіпати, бо ще твоя сестра розшаленіє. Це такий клопіт, що нема дурних самим на свою голову його накликати. Але послухай-но, Піпе, що я тобі скажу, як щирий друг. Це я тобі, як щирий друг, щоб ти знав. Коли ти не можеш чесним шляхом вибитися в незвичайні люди, то кривим шляхом і геть не виб'єшся. Тож-бо гляди, щоб більше не було брехень, Піпе, і ти вік звікуєш у добрі й злагоді до самої смерті.

- А ти не сердишся на мене, Джо?

- Ні, друзяко. Проте як подумати, скільки ти нині тут нам наторочив - і язик у тебе не затнувся! - за всякі ці телячі котлети та собачі бійки, то справжній твій доброзичливець порадив би тобі, Піпе, як підеш нагору спати, добренько над цим подумати. Оце й усе, друзяко, і хай більш ніколи такого з тобою не трапляється.

Піднявшись у свою кімнатинку й проказавши молитви, я не забув напучення Джо, а проте мій юний розум був такий збаламучений і такий несприйнятливий на вдячність, що ще довго після того, як я влігся, у мене снувались думки про те, яким простацьким видався б Естеллі Джо, звичайний коваль з грубими черевиками й пошерхлими руками. Я думав, що ось Джо й моя сестра сидять на кухні і що я сам теж тільки-но з кухні, тоді як міс Гевішем і Естелла навіть звички такої не мають - сидіти на кухні, вони далеко вищі від цих буденних речей. Засинаючи, я ще пригадував, як, «бувало», збавляю час у міс Гевішем, так наче я пробув там не кілька годин, а цілі тижні чи й місяці, так наче ці спогади постали не сьогодні, а бозна-як давно.

Пам'ятний то був день, бо він спричинив великі зміни у моєму житті. Але таке буває з кожним. Уявіть собі, що от з вашого життя викреслено один особливо важливий день - і як би тоді по-інакшому все воно склалося! Ви, що читаєте ці рядки, на хвильку відсуньте набік книжку і подумайте про той довгий ланцюг із заліза чи золота, з терня чи квітів, що не обвив би ваше життя, якби не було викуто першої його ланки котрогось одного пам'ятного для вас дня!