Під куполом - Кінг Стівен
Проте за деяких обставин паніка гарна річ. За деяких обставин, як-от харчовий бунт або підпал, це вельми корисна річ.
— За великим рахунком це результат глупства, але також і прикра випадковість, — продовжував правити своє Кокс. — Донесіть цю інформацію до ваших людей.
«Вони знатимуть те, що я їм скажу, і віритимуть в те, що мені потрібно», — подумав Ренні.
Серце в нього затанцювало, як шмат жиру на гарячій пательні, потім взяло ненадовго нормальніший ритм і знову засмикалось. Не прощаючись із Коксом, він натиснув червону кнопку КІНЕЦЬ ДЗВ і опустив телефон назад до кишені. Потім подивився на Ела.
— Я хочу, щоб ти відвіз мене до шпиталю, — промовив він якомога спокійніше. — Щось мені трохи зле стало.
Ел, із «солідарною» пов'язкою на руці, стривожився ще дужче.
— Ой, звісно ж, Джиме. Сидіть тут, поки я збігаю по мою машину. Ми не можемо дозволити, щоби з вами щось трапилось. Ви потрібні місту.
«А то я цього не знаю», — подумав Великий Джим, сидячи на лаві, дивлячись на велику чорну пляму в небі.
— Знайди Картера Тібодо, скажи йому, щоб зустрічав мене там. Він мені потрібен під рукою.
Були й інші інструкції, які він хотів дати, але тут уже його серце зупинилося цілком. На мить вічність роззявилася в нього під ногами, відкрита темна безодня. Ренні задихнувся і вгатив себе в груди. Серце зірвалося в скажений галоп. Він на це подумав: «Не зраджуй мене зараз, мені так багато треба зробити; не смій, ти, нікчемахо, не смій».
— Що це було? — спитала Норрі тонким, дитячим голоском, а потім сама ж на це й відповіла. — Це був літак, правда? Літак, повний людей.
Вона вдарилася в сльози. Хлопці намагались утриматись від плачу, але не змогли. Роммі відчув, ніби він і сам плаче.
— Йо, — сказав він. — Гадаю, так, літак.
Джо обернувся і подивився на фургон, котрий уже їхав у їхній бік. Діставшись підніжжя гряди, він збільшив швидкість, ніби Расті страх як не терпілося повернутися. Коли він під'їхав і вискочив з кабіни, Джо побачив також іншу причину його поспішності — свинцевий фартух пропав.
Не встиг Расті промовити й слова, як задзвонив його телефон. Він різко відкрив його, глянув на номер і прийняв дзвінок. Очікував почути Джинні, але заговорив той новий парубок, Терстон Маршалл.
— Так, що? Якщо це щодо літака, то я бачив… — він послухав, нахмурився, потім кивнув. — Гаразд, так. Правильно. Я їду. Передайте Джинні й Твічу, щоб вкололи йому два міліграми валіуму, внутрішньовенно. Ні, краще хай буде три. І скажіть йому, щоб поводився спокійно. Це чуже його натурі, але нехай докладе зусиль. Його синові дайте п'ять міліграмів.
Закривши телефон, він подивився на них.
— Обидва Ренні потрапили в лікарню, старший із серцевою аритмією, у нього вона з'являлася й раніше. Чортовому дурню треба було ще два роки тому поставити ритмоводій. Терстон сказав, що молодий має симптоми, які здалися йому схожими на гліому. Сподіваюся, він помилився.
Норрі підняла вкрите сльозами лице до Расті. Однією рукою вона обнімала Бенні Дрейка, котрий скажено тер собі очі. Коли підійшов і став біля неї Джо, вільною рукою вона обняла його.
— Це ж пухлина мозку, так? — спитала вона. — Дуже небезпечна.
— Коли це трапляється в юнаків віку Джуніора Ренні, це майже завжди вкрай небезпечно.
— Що ви знайшли там? — спитав Роммі.
— А що трапилося з вашим фартухом? — додав Бенні.
— Я знайшов те, що Джо й думав.
— Генератор, — промовив Роммі. — Док, а ви певні цього?
— Авжеж. Він не схожий ні на що з того, що мені доводилося бачити дотепер. Я цілком певен, що ніхто на Землі не бачив раніше нічого подібного.
— Щось з іншої планети, — промовив Джо голосом таким низьким, що прозвучав він у нього, як шепіт. — Я так і знав.
Расті суворо подивився на нього.
— Ти не мусиш про це говорити. Ніхто з нас не мусить. Якщо нас питатимуть, відповідаймо, що шукали, але нічого не знайшли.
— Навіть моїй мамі? — спитав Джо печально.
Расті ледь не розслабився в цей бік, та взяв себе в руки. Зараз ця таємниця належала п'ятьом людям, це й так уже було забагато. Але діти заслужили на те, щоб знати, а Джо Макклечі й сам здогадався.
— Навіть їй, принаймні поки що.
— Я їй не можу брехати, — сказав Джо. — Це не подіє. Вона все наскрізь бачить своїм Материнським прозором.
— Тоді просто скажи їй, що я взяв з тебе клятву берегти таємницю і їй тебе краще не питати. Якщо наполягатиме, скажи їй, щоб побалакала зі мною. Поїхали, мені треба повертатися до лікарні. Роммі, ви за кермом. У мене нерви на межі.
— А ви не хочете… — почав Роммі.
— Я розповім вам усе. По дорозі. Можливо, нам навіть вдасться придумати, що з цим робити.
За годину після того, як «Боїнг-767» «Ірландських авіаліній» врізався в Купол, до поліцейської дільниці Честер Мілла хоробро вступила Розі Твічел, тримаючи в руках накриту серветкою тарілку. Стейсі Моґґін знову сиділа за стійкою, маючи на обличчі вираз такої ж втоми й збентеження, які Розі відчувала у своїй душі.
— Що це? — спитала Стейсі.
— Ланч. Для мого кухаря. Два підсмажених сендвічі з беконом, латуком і помідорами.
— Розі, навряд чи я можу пропустити тебе до нього. Я взагалі не можу туди когось пускати.
Мел Ширлз розповідав двом новобранцям про шоу автомобілів-монстрів, яке він бачив минулої весни в Портлендському спортивному центрі. Тепер він озирнувся.
— Я йому віднесу, міз Твічел.
— Ти — ні, — відрізала Розі.
Мел здивувався. На його лиці відбилася образа. Йому завжди подобалася Розі, він гадав, що й вона добре ставиться до нього.
— Я не можу довірити тобі тарілку, бо ще розіб'єш, — пояснила вона, хоча правда полягала не зовсім в тому, правда полягала в тому, що вона йому зовсім не довіряла. — Я бачила, як ти у футбол граєш, Мелвіне.
— Та годі вам, не такий вже я незграбний.
— А ще я хочу побачити, чи з ним там все гаразд.
— Йому не дозволено приймати ніяких відвідувачів, — сказав Мел. — Це наказ шефа Рендолфа, а він його отримав прямо від виборного Ренні.
— Нехай, а я йду вниз. Тобі доведеться скористатися електрошокером, щоб зупинити мене, а якщо наважишся, я більше ніколи не приготую тобі вафель з суницями саме таких, як ти любиш, щоби соус просякав аж досередини. — Вона роззирнулася довкола і пхекнула. — Крім того, я не помітила тут нікого з тих наказувачів. Чи я чогось не добачаю?
Мел думав було продемонструвати новачкам власну крутість, але потім вирішив, що не варто. Йому справді подобалася Розі. І вафлі її подобались, особливо, коли вони були трохи глеюваті. Він підсмикнув на собі пояс і промовив:
— Окей. Тіко я теж піду з вами, і ви не понесете йому нічого, поки я не зазирну під оту серветку.
Вона підняла серветку. Під нею лежало два сендвічі й коротка записка, надряпана на звороті чекового бланка з «Троянди-Шипшини». «Тримайся, — було написано в ній. — Ми віримо в тебе».
Мел узяв записку, зім'яв і кинув у бік сміттєвого кошика. Промазав, і один з новобранців похапцем кинувся її підібрати.
— Пішли, — рушив Мел, але тут же зупинився, взяв половинку одного сендвіча й відірвав добрячий шматок. — Він усе одно все не з'їсть, — пояснив він Розі.
Вона промовчала, але, коли він попереду неї почав спускатися сходами, в Розі виникло гостре бажання розбити тарілку йому об голову.
Вона вже пройшла половину підвального коридору, але Мел раптом сказав:
— Далі вам не можна, міз Твічел. Далі я сам понесу.
Вона віддала йому тарілку і печально дивилася, як він нахиляється й зі словами: «Ланч подано, гівновозе» просовує її крізь ґрати.
Барбі його проігнорував. Він дивився на Розі.
— Дякую, але якщо це готував Енсон, не знаю, чи залишуся я так само вдячним після першого ковтка.
— Я сама готувала, — відповіла вона. — Барбі, чому вони тебе побили? Хіба ти намагався втекти? Вигляд у тебе жахливий.
Похожие книги на "Під куполом", Кінг Стівен
Кінг Стівен читать все книги автора по порядку
Кінг Стівен - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.