Під куполом - Кінг Стівен

А тоді раптом палець магічним чином випрямився і біль послабшав. Але тільки в цьому пальці, щоправда. Расті сів на тапчан, захеканий, мов після довгого бігу.

— Впорався? — спитав Барбі.

— Не цілком. Треба ще полагодити палець, яким я показую факи. Він мені може знадобитися…

Расті вхопився за другий палець і почав усе спочатку. І знову, коли вже здавалося, що біль не може бути нестерпнішим, вивихнутий суглоб сковзнув на своє місце. Тепер залишився тільки підмізинний, що стирчав у нього так, ніби Расті готувався підняти тост.

«І я таки вип'ю, якщо вдасться, — подумав він. — За найпересраніший день в історії. Принаймні в історії Еріка Еверета».

Він почав крутити цей палець. Тут теж сидів біль і теж не існувало швидкого способу його вгамування.

— Що ти наробив? — запитав Барбі, причому двічі різко клацнувши пальцями. Він показав на стелю, а тоді, склавши долоню чашечкою, приклав її собі до вуха. Чи він знав насправді, що підвал прослуховується, чи тільки підозрював? Расті вирішив, що це не важить. Краще поводитись так, ніби їх дійсно слухають, хоча важко було повірити, щоби хтось у цій безмозкій халабуді встиг до такого додуматись.

— Зробив помилку, намагаючись переконати Великого Джима добровільно піти у відставку, — повідомив Расті. — Не сумніваюсь, вони накинуть мені з десяток інших звинувачень, але по суті мене ув'язнили за те, що я порадив йому перестати перти так жорстко, бо отримає інфаркт.

Про тему Коґґінса Расті не згадав, але так, йому здавалось, буде краще для збереження власного здоров'я.

— Як тут з їжею?

— Непогана, — відповів Барбі. — Розі приносила мені сніданок. Хоча варто бути обачним з водою. Вона може трапитись дещо пересоленою.

Він розчепірив два пальці правої руки, показав ними собі на очі, а потім на рота: дивися.

Расті кивнув.

«Завтра ввечері», — артикулював губами Барбі.

«Я знаю», — відповів йому так само губами Расті. Від такого посиленого ворушіння рани на його губах потріскались, з них знову почала сочитись кров.

Барбі виартикулював: «Нам… треба… якесь… безпечне… місце».

Дякувати Джо Макклечі та його друзям, Расті гадав, що цю проблему він зможе вирішити.

У Енді Сендерса почалися корчі.

Та й як інакше, якщо подивитись на це серйозно; він не був звиклим до кришталю, а викурив його вже доволі. Він перебував у студії РНГХ, вчував небесну симфонію «Хліб наш насущний» у гімні «Великий Боже» і диригував музиці в такт. Самого себе він бачив у польоті вздовж безкінечних скрипкових струн.

Майстер кудись завіявся разом із люлькою, але він лишив Енді запас товстих гібридних сигарет, які сам називав «чад-донями».

— Тобі варто бути з ними обережним, Сендерсе, — попередив він. — Вони сущий динаміт. «Хто непризвичаєний до питва, має бути сумирним» — перше послання до Тимофія. Це ж стосується й чад-донь.

Енді слухняно кивнув, але щойно Майстер пішов, він почав курити, як той демон: за раз дунув дві чад-доні підряд. Затягувався, поки від них не залишалися самі лиш жаринки, що обпалювали йому пальці. Запах смаженої котячої сечі від палаючого кришталю вже займав верхню сходинку в його хіт-параді ароматерапії. Він уже був викурив половину третьої чад-доні, продовжуючи диригувати, як Леонард Бернстайн, коли зробив особливо глибоку затяжку, на повні груди, і тут же відключився. Упав на підлогу і смикався там посеред ріки священної музики. Піна полізла з-проміж його міцно зчеплених зубів. Напіврозплющені очі крутилися в своїх очницях, бачили те, чого тут не було. Принаймні поки що.

За десять хвилин він знову був при пам'яті й достатньо бадьорий, щоби перепурхнути по стежині від студії до довгої червоної складської будівлі.

— Майстре, — заволав він. — Майстре, де ти? ВОНИ ЇДУТЬ!

Майстер Буші вигулькнув з бокових дверей складу. Волосся в нього на голові стирчало якимись масними пір'їнами. Одягнений він був у брудні піжамні штани з засцяною матнею і позеленілими від трави холошами. Помальовані веселими жабками й написами ква-ква штани ледь не падали з його кістлявих стегон, лобкове волосся кучерявилося спереду і буяло в Майстра ззаду на підкрижжі, вилазячи зі щілини між його худих сідниць. В одній руці він тримав АК-47. По прикладу було виведено акуратними літерами: БОЖИЙ ВОЇН. У другій його руці був гаражний пульт. Майстер поклав долі БОЖОГО ВОЇНА, але не пульт. Він ухопив Енді за плече і добряче струсонув, щоб привести до тями.

— Перестань, Сендерсе, в тебе істерика.

— Вони їдуть сюди! Гіркі люди! Точно, як ти й казав!

Майстер поміркував.

— Хтось подзвонив тобі й попередив?

— Ні, я мав видіння! Я зомлів і мав видіння!

Майстер спалахнув очима. Недовіра поступилася повазі. Він перевів погляд з Енді на дорогу Мала Курва, а потім знову на Енді:

— Що саме ти бачив? Скільки їх? Там усе кодло чи тільки кілька, як минулого разу?

— Я…я…я…

Майстер знову його струснув, але набагато делікатніше, ніж перед тим.

— Заспокойся, Сендерсе. Ти тепер боєць Божої армії, а отже…

— Християнський солдат!

— Правильно, правильно, правильно. А я твій командир. Отже, доповідай.

— Вони їдуть двома ваговозами.

— Тільки двома?

— Так.

— Помаранчевими?

— Так!

Майстер підсмикнув на собі піжамні штани (вони мало не вмить сповзли на попередню позицію) і кивнув.

— Міські ваговози. Мабуть, трійко тих самих довбодятлів — брати Бові й містер Курник.

— Містер хто?

— Кіл'ян, Сендерсе, хто ж іще. Він курить кришталь, але не розуміє кришталевого сенсу. Він дурень. Вони їдуть знову по пропан.

— Нам краще сховатися? Просто сховатися, поки вони його забиратимуть?

— Так я робив раніше. Але цього разу — ні. Буде з мене ховатися, досить дозволяти їм брати звідси що заманеться. Зірка Полин спалахнула. Настав час Божим воїнам підняти свій прапор. Ти зі мною?

І Енді, котрий під Куполом втратив усе, що хоч щось значило для нього, довго не вагався.

— Так!

— До кінця, Сендерсе?

— До кінця!

— То де ж ти тоді подів свою зброю?

Наскільки Енді міг пригадати, його автомат залишився стояти в студії, притулений до плаката, на якому Пет Робертсон [387] обнімав Лестера Коґґінса.

— Давай-но катай і візьми автомат, — промовив Майстер, беручи до рук свого БОЖОГО ВОЇНА й перевіряючи магазин. — І відтепер повсякчас тримай його при собі, тобі це ясно?

— Авжеж.

— Ящик із боєприпасами там?

— Йо.

Енді затяг один з ящиків туди лише годину тому. Принаймні він гадав, що з того часу минула година; чад-доням було властиво викривляти час по краях.

— Хвилиночку, — зупинив його Майстер. Він пішов уздовж стіни складської будівлі до коробки з китайськими гранатами і дістав три штуки. Дві він вручив Енді, наказавши покласти їх до кишень. Третю гранату Майстер підвісив за кільце на ствол свого БОЖОГО ВОЇНА.

— Сендерсе, мені казали, що після того, як висмикнеш чеку, маєш сім секунд на те, щоб позбавитися цієї курвочки, але, коли я випробовував одну отам, позаду, у гравійному кар'єрі, вона вибухнула не більше, як за чотири. Ти не мусиш довіряти людям східної раси. Запам'ятай це.

Енді відповів, що запам'ятає.

— Гаразд, пішли. Заберемо твою зброю.

Вагаючись, Енді спитав:

— Ми мусимо їх постріляти?

Майстер явно здивувався.

— Лише якщо будемо змушені, а так — ні.

— Добре, — кивнув Енді. Попри все, йому зовсім не хотілося робити комусь боляче.

— Але якщо вони нахабнітимуть, ми зробимо все, що необхідно. Тобі це зрозуміло?

— Так, — відповів Енді.

Майстер ляснув його по плечу.

Джо спитав у матері, чи можна, щоби Бенні й Норрі залишилися ночувати в них. Клер сказала, що звісно, вона не проти, якщо не будуть проти їхні батьки. Для неї це була б, фактично, навіть розрада. Після їхніх пригод на Чорній Гряді їй подобалася сама думка тримати їх усіх поряд, у себе перед очима. Вони можуть насмажити собі попкорну на дров'яній печі й продовжити верескливу гру в Монополію, котру розпочали годину тому. Насправді гра була аж занадто гомінкою; їхні збуджені вигуки й дикі крики звучали неоковирно, але їй це було байдуже.