— Чому ви його слухаєте? — втрутився Шеремет. — Хіба ваш козак чи хто він там не розповів, як оця гнида розстрілювала людей? Це він у того сотника стріляв, до речі. На моїх очах.
— Брешеш! — визвірився Дзюба, і Артемові навіть дух перехопило.
Здивувало впевнене зухвальство, з яким вусатий чекіст заперечує очевидне, те, що дуже легко довести.
— Ти, як тебе, Шеремете, справді помовч поки, — підтримав свого побратима Зелений. — Бо з тобою мені, здається, все ясно. А з оцим розібратися ще треба. Як тебе звати?
— Дзюба, батьку отамане. Яків Дзюба.
— Отже, Дзюбо, якого ж ти дідька подався в губчека, до більшовиків? Хто в кого стріляв, ми потім з'ясуємо.
— Значить, пішов я до Києва, коли там уже хазяйнував Петлюра, — охоче вів далі Яків. — Гетьмана вони скинули…
— Не вони, — перервав Зелений. — Без моїх хлопців нічого б у Симона Васильовича не вийшло. Спершу, пам'ятаю, нам тут, у Трипіллі, до їхнього гетьмана ніякого діла не було. Потім якось порубали його гайдамаки моїх людей. Понад десяток поклали. Наскочили козаки на засідку, тоді ж воювати ще ніхто до пуття не вмів. Злість узяла, зібралися ми докупи — і вибили гетьманських сердюків із Трипілля. Тікали вони разом зі своїми друзями — німцями, аж гай шумів! Ми тоді добрячого прочухана дали їм, поскубли пана гетьмана, мов курку. Отоді вже й пан Петлюра про нас згадав. Нумо, каже, разом. Гаразд, кажу. Зібрав я коло себе ще більше хлопців, вибили гетьмана з Києва. Петлюрівці вже на все готове прийшли. Це так, щоб ти розумів. Далі ми з Симоном Васильовичем розійшлися.
— Ну, то вже ваші справи, отаманські! — легко підхопив Дзюба. — Я ж подумав собі: все, мені з петлюрівськими ніби й по дорозі. Там казарми лишилися. Мав намір знову записатися до війська. Місце в казармі — хіба не дах над головою? Ось… Тоді побачив: щось не те петлюрівці заварюють. Сказав одному там, у казармах, то мене в кутузку. Більшовики, бач, випустили. Сам розумієш, батьку Зелений, не лишалося в мене тоді іншої дороги. Хіба до них іти на службу. Оце все думав, як ото б ще від них дременути. Бо в їхній владі теж не все, як хотілося б нашій людині. От і жив думкою: добре було б звідти втекти.
— Куди? — суворо запитав Любченко.
Прозвучало це з — за отаманової спини коротко й несподівано. Зелений знову озирнувся на сотника, кивнув, повторив, пронизавши Якова гострим поглядом:
— Еге ж. То куди хотів тікати?
3
Дзюба відповів не відразу.
— Чорт його знає, — промовив нарешті, вперше за цей час відверто виявляючи непевність. — Правда, розгубився. Не до Петлюри ж вертатися. Навіть якби захотів, то далеко. Думав просто кинути все й вибратися з Києва. Там кругом по селах людей треба.
— Треба, — погодився отаман. — Піді мною більше трьох тисяч шабель, і люди ще йдуть. Струмочками пливуть. Чого ж раніше не тікав, скажи — но мені? Бо хоч так, хоч сяк, а мої хлопці бачили: людей там, де ти був, стріляли.
— Він убивав, — нагадав Шеремет. — І командував. Тепер викручується.
Яків повернувся до Артема всім тулубом. Вони стояли один навпроти одного, немов бойові півні, готові скубти один одному пір'я. Видовище псували зв'язані в обох за спинами руки. Затяті вороги мали оперетковий вигляд. Але Шеремет був певен, що навряд чи комусь іще можуть спасти на думку такі порівняння.
— Слухай, ти, буржую! — просичав Дзюба, витягши шию. — Я про себе розказав усе. Хто я, звідки, чому й кому служив. А ти язика прикусив. Знаєш, я твоєї особової справи не читав. Мені до сраки, за що тебе забрали. У нас… — тут — таки сплюнув і виправився, — у них, у чека, не розбирають. Не сортують, хто більший ворог владі, а хто менший. Гребуть усіх, хто не сподобався. Тільки ж не я тебе забрав! І хто тобі сказав, що я думав стріляти? У тебе, в інших…
— Не збирався?
— Ні! — вигукнув Дзюба.
Шеремет краєм ока помітив, що Зелений пильно стежить за ними й уважно слухає, зробивши вже, напевне, якісь висновки.
— Ні, не збирався! Моє діло — командувати, віддавати накази! Чи в тебе пам'ять коротка, буржую? То я нагадаю — сьогодні рано в губчека хто пробував комісара нашого, тьху, їхнього втихомирити хоч якось? Воно ж безумне, воно кокаїн у спирті розмішує й хлебче. Сам бачив! Не стріляв би я в тебе! Батьку отамане, не стріляв би я в нього! Наказ же виконують тільки солдати. А моє завдання — такий наказ віддати, я ж на службі! Служба така! Сам підневільний!
— Але ж ти стріляв! — розпачливо закричав Артем. — Стріляв! Він стріляв, пане Зелений!
— Кого я вбив? — відбрив Яків. — Дурню, мене лупнули лопатою по макітрі! Мені кров очі заливала! Скажеш, не били мене? Кого б я поцілив? Хто знав, що там їхні козаки — розвідники? Думаєш, я раніше накази виконував, а оце сьогодні вранці дозрів — та й по всьому? Відпускаю всіх, збираю загін, іду проти червоних? У вас усе так просто, в грамотних! Не кажу, що розумний. Тільки зараз скрізь таке робиться — розумніші за мене плутаються! Ось ти, вчений, поясниш мені, мужикові, за кого сьогодні слід бути?
— За себе, — процідив Шеремет і, зрозумівши, що це прозвучало не до речі, швидко виправився: — Тобто кожен мусить вирішувати сам.
— От я і вирішив! — переможно мовив Дзюба, знову випроставши спину й гордо розправивши плечі. — Сьогодні, виходить, мій день. Батьків дозір нагодився вчасно. Якби не сьогодні, то іншим разом чкурнув би з чека. Усе, як Бог планує.
— Віруєш? — спитав з — за стола сотник.
— Хрестили, — відповів Дзюба. — Не завжди лоба хрещу, бо комуністи — безбожники розстріляти могли, якби побачили. Та й раніше… Але вони церкви палять, а це мені не до мислі.
Отаман легенько ляснув долонями.
— Так, Якове Дзюбо. Із тобою мені все ясно. Правильно ти кажеш, — тепер Зелений пронизував поглядом Артема. — Чув, Шеремете? Він усе правильно говорить. Про себе все сказав: де, коли, як, з ким і чому. А ти за кого? Бо сам за себе — це проти всіх, чоловіче. Значить, і проти мене, проти нас.
— Дивний висновок.
— Який є. Ти, видно, чоловік — таки освічений. А я маю лише два класи школи. Тільки ж і ми, селюки, книжки читали. Тебе й таких, як ти, за грамотність поважали. А нашого брата як зловлять із книгою, то відразу до суду та в Сибір, на заслання. І все одно, ми не такі неписьменні…
— Я й не казав…
— То подумав! — Зелений підніс голос. — Ось чоловік про себе все чесно розказав. Таких, як він, що шукають кращої долі й сумніваються, Україною нині багато ходить. От хто ні в чому не сумнівається й усе для себе вирішив, то це кацапи й жиди! А ще комуністи! Усі вони агітують за комунію, за неї ж і вбивають. Іменем радянської влади грабують та ґвалтують по селах. А радянська влада — це не забирати останнього. Це забрати в панів своє, щоб селянин міг вільно працювати, торгувати, заробляти гроші, багатіти. Де багатіти, як не на своїй землі? Чужого нам не треба, свого б не забирали!
Шеремет уже зрозумів: Зелений, судячи з усього, осідлав улюбленого коника. Або, якщо глянути під іншим кутом, вкотре зачепив болючу для нього тему. Хоч як, а допит от — от міг обернутися на мітинг у стінах хати. Артемові ж найменше хотілося, щоб його цієї миті хтось агітував. Адже він мало не загинув.
Раптом Шеремет відчув, як з голоду йому закрутило в животі. Та й у горлі давно пересохло. На щастя, отаман, чи то сам зрозумівши, що палкі промови перед двома бранцями не дуже доречні, чи то вже вибалакавшись, трохи заспокоївся й повторив питання звичним, рівним тоном:
— То з ким ти був, Шеремете? З ким хочеш бути? Кому служив перед тим, як потрапив у чрезвичайку?
— У грудні вісімнадцятого року мобілізований. Був військовим лікарем у шпиталі війська Директорії, — спокійно відповів Артем. — Вибрався з Києва в складі Північної групи військ. Після поранення самовільно покинув свою частину й повернувся назад до Києва. Хотів знайти дружину. Далі ви знаєте.
— Бач, самовільно, — наголосив Зелений, у його вустах це прозвучало навіть урочисто. — З тобою теж не все гаразд. Так само не вирішив до кінця. А на людину он шкіришся. Із паном Петлюрою в мене, як я вже казав, свої рахунки [21]. Не такі, як з гетьманом чи німчурою. Ці хотіли повернути в селах усе назад, як було перед революцією. Жиди — комуняки й кацапська голота нас просто грабували. А Симон Васильович — буржуй, хотів нацькувати мене на радянську владу.
