«Ти можеш це потримати в себе для мене, мила? Тільки якийсь час? У мене нагальні справи, а я не хочу брати це з собою».
— Вона була тут, — сказала Ендрія Горесу, — бо це її конверт. Я його в неї взяла… принаймні так мені здається… але потім мене потягло блювати. Напевне, я його шпурнула на стіл, коли бігла до унітазу. А він завалився долі? Ти знайшов його на підлозі?
Горес гавкнув один раз. Це могло бути ствердженням, і так само це могло бути повідомленням: я готовий знову гратися в м'яч, якщо хочеш.
— Красно дякую, — промовила Ендрія. — Гарний песик. Я віддам це Джулії, щойно вона сюди повернеться.
Де й поділася її сонливість, а також — наразі — і дрижаки. Натомість нею заволоділа цікавість. Тому що Бренда була мертва. Замордована. І трапитись це з нею могло невдовзі по тому, як вона передала їй цей конверт. З чого випливало, що він міг бути дуже важливим.
— Я тільки погляну краєчком ока, хіба не можна? — промовила вона.
Горес знову гавкнув. Для Ендрії Ґріннел це прозвучало: чому б і ні?
Ендрія розпечатала конверт і більша частина секретів Великого Джима Ренні висипалася їй на коліна.
22
Першою повернулася додому Клер. Слідом прийшов Бенні, потім Норрі. Вони утрьох сиділи на ґанку будинку Макклечі, коли, йдучи навпростець через галявини, тримаючись тіней, прибув нарешті Джо. Бенні й Норрі пили теплу крем-соду доктора Брауна [393]. Клер, повільно качаючись вгору-вниз на ґанковому тапчані-гойдалці, пестила в руках пляшку пива з запасів свого чоловіка. Джо сів поряд з нею, Клер поклала руку на його кістляві плечі. «Він такий тендітний, — подумала вона. — Він цього сам не розуміє, але ж так і є. Він, немов те пташеня».
— Чувак, — мовив Бенні, передаючи Джо бляшанку содової, яка на нього чекала. — А ми тут вже були почали хвилюватися.
— Міз Шамвей хотіла ще дещо дізнатися про ту коробочку, — пояснив Джо. — Взагалі-то, питань в неї було більше, ніж у мене відповідей. От же тепло зараз, правда? Тепло, як влітку вночі. — Він перевів погляд угору. — А подивіться лишень на цей місяць.
— Я не хочу, — промовила Норрі. — Він лячний.
— Ти в порядку, любий? — спитала Клер.
— Йо, ма. А ти?
Вона посміхнулась.
— Сама не знаю. Чи буде з цього толк? Як ви, діти, гадаєте? Я маю на увазі, що ви насправді про все це думаєте?
Ніхто не спромігся на моментальну відповідь, і це лякало її більше за все інше. А потім Джо поцілував її в щоку і сказав:
— Усе буде як слід.
— Ти певен?
— Авжеж.
Вона завжди могла вгадати, коли він каже неправду — хоча розуміла, що цей хист може її покинути, коли він постаршає, — але не присоромила його цього разу. Лише поцілувала його навзаєм, дихання її було теплим і по-батьківськи трохи пахло пивом.
— Аби лише не було кровопролиття.
— Ніякої крові, — запевнив Джо.
Вона посміхнулася.
— Гаразд, для мене це головне.
Вони сиділи там у темряві ще довгенько, говорили мало. Потім зайшли в дім, залишивши місто спати під рожевим місяцем.
Саме перейшло за північ.
ПОВСЮДИ КРОВ
1
Уже почалося двадцять шосте жовтня, коли о пів на першу ночі Джулія повернулася в дім Ендрії. Вона намагалася заходити тихо, але необхідності в цьому не було, в домі лунала музика, працював портативний радіоприймач, звідти «Стейпелз Сінгерс» [394] на всі заставки гатили «Вибирай істинну церкву та вертай додому».
У передпокій привітати її вийшов Горес, він вихляв своїм огузком, посміхаючись тією трохи божевільною посмішкою, на яку здатні лише коргі. Він уклонився, розпластавши передні лапи, і Джулія трішки почухала його за вухом — у найсолодшій для песика місцині. Ендрія сиділа на дивані з чашкою чаю в руках.
— Перепрошую за музику, — промовила вона, притишуючи звук. — Я ніяк не могла заснути.
— Це твій дім, любонько, — відповіла Джулія. — А для РНГХ це справжній рок.
— Та оце як почалося сьогодні вдень, відтоді й передають самі лиш заводні госпели, — усміхнулась Ендрія. — У мене таке відчуття, ніби я виграла джек-пот. Як пройшла ваша зустріч?
— Добре. — Джулія сіла.
— Хочеш щось розповісти?
— Тобі не варто хвилюватися. Треба концентруватись на одужанні. І знаєш що? Ти вже виглядаєш трохи краще.
І справді, дуже охляла Ендрія залишалася блідою, але темні дуги в неї під очима трохи посвітлішали й самі очі почали іскритися.
— Дякую на добрім слові.
— Горес пристойно поводився?
— Дуже добре. Ми грали в м'яча, а потім обоє трішки поспали. Якщо на вигляд я вже не така страшна, то, мабуть, це завдяки сну. Ніщо краще за сон не догоджає дівочій красі.
— Як твоя спина?
Ендрія посміхнулась. На диво просвітленою посмішкою, втім, без особливого в ній гумору.
— Спина не болить зовсім. Ані кольне, навіть коли я нахиляюся. Знаєш, що я думаю?
Джулія похитала головою.
— Я думаю, що, коли йдеться про наркотики, тіло з мозком діють у змові. Якщо мозок бажає наркотику, тіло йому підігрує. Воно каже: «Не хвилюйся, не звинувачуй себе, все гаразд, мені дійсно боляче». Те, про що я кажу, це не зовсім іпохондрія. Це просто!.. Вона завмерла з відсутніми очима, ніби відлетіла кудись удалечінь.
«Куди?» — дивувалася Джулія.
Та Ендрія невдовзі повернулась.
— Людина за своєю природою буває деструктивною. Скажи мені, як ти гадаєш, чи схоже місто на людське тіло?
— Так, — моментально погодилась Джулія.
— Отже, тіло може запевняти, ніби йому боляче, аби лише мозок отримав наркотик, якого бажає він?
Джулія поміркувала хвильку, а тоді кивнула:
— Так.
— А зараз мозок нашого міста Джим Ренні, чи не так?
— Так, любонько. Я погоджуюсь, саме він ним і є.
Ендрія сиділа на дивані з похиленою злегка головою. Раптом вона вимкнула радіоприймач і підвелась на рівні ноги.
— Гадаю, мені час до ліжка. І знаєш, мені здається, я нарешті зможу по-справжньому виспатись.
— Це добре, — а слідом, без усякої причини, яку б вона сама могла зрозуміти, Джулія запитала: — Ендріє, що-небудь трапилось, поки мене не було?
Ендрія зробила здивований вигляд.
— Звісно, що так. Ми з Горесом гралися в м'яча, — вона різко нахилилася без жодних ознак болю, чого, за її словами, не здатна була зробити ще тиждень тому, і простягнула руку. Горес підійшов до неї, дозволивши себе погладити. — Він чудовий піднощик закинутого.
2
У себе в кімнаті Ендрія сіла на ліжко, відкрила конверт ВЕЙДЕР і почала знову все перечитувати з самого спочатку. Тепер ще уважніше. Коли вона врешті засунула папери назад до коричневого конверта, було вже близько другої ранку. Конверт вона поклала в шухляду столика, що стояв при її ліжку. У тій же шухлядці лежав револьвер 38-го калібру, подарований Ендрії на день народження два роки тому її братом Дагласом. Тоді її це збентежило, але Даг переконав її, що жінка, яка живе самотньо, мусить тримати в хаті щось, чим зможе себе захистити.
Тепер вона витягла револьвер, відкинула барабан і перевірила патронні гнізда. Відповідно до інструкцій Твіча, те гніздо, що при зведенні курка підкочувалося під бойок, було порожнім. Решта п'ять були заряджені. У шафі на верхній полиці лежали ще набої, але їй аж ніяк не подарують шансу перезарядитися. Її розстріляють на місці копи з його скромної приватної армії.
А якщо вона не зуміє вбити Ренні п'ятьма пострілами, тоді, либонь, і сама не заслуговує на життя.
— Врешті-решт, — пробурмотіла Ендрія, ховаючи револьвер назад до шухляди, — заради чого я очистилася від наркотику?
Тепер, коли її мозок очистився від «оксі», з відповіддю самій собі вона не схибила: «Заради того, щоб стріляти влучно».
— Амінь із цим, — промовила вона.
