Вечірні розмови на острові - Стивенсон Роберт Льюис

Ще на борту я трошки хильнув, а щойно відбув довгеньке плавання, тож земля хиталась піді мною, наче палуба. Світ мені здавався ніби свіжо помальованим, ноги рухались, немов під музику, Фалеза могла б бути раєм земним, коли такий є, а коли нема, то дуже шкода! Як гарно було ступати ногами на траву, й дивитись увиш на зелені гори, й бачити чоловіків у зелених вінках та жінок у барвистих сукнях, червоних із синім. Ми йшли й ішли то під пекучим сонцем, то в холодку, і нас тішило те й те, і всі діти з селища, брунатні, з поголеними голівками, бігли за нами й тоненько сокотіли, ніби вітаючи нас.

— До речі, — сказав Кейс, — треба вам жінку знайти.

— Атож, — відповів я, — спасибі, що нагадали. Довкола нас була ціла юрба дівчат, і я виструнчився й

почав розглядатися серед них, немов турецький паша. Всі вони були повдягані, бо вийшли стрічати судно, а жінки на Фалезі, нівроку, гарні, є на що подивитись. Єдина вада — трохи заширокі в кормі, і я саме подумав про це, коли Кейс торкнув мене:

— Он гляньте, яка краля!

Я глянув у той бік і побачив дівчину, що йшла осібне від решти. Видно, щойно рибу ловила, бо мала на собі тільки спідню сорочину, та й то геть промоклу. Вона була молоденька й дуже тоненька, як на острівну дівчину. Мала довгасте личко, високе чоло, а погляд — якийсь полохливий, чудний, аж невидющий, трохи наче в кицьки, а трохи — в немовляти.

— Хто вона така? — спитав я. — Згодилась би.

— Це Ама, — відповів Кейс, підкликав дівчину й заговорив до неї тубільною говіркою. Я не знав, цю він їй каже, та коли він саме щось їй тлумачив, вона скинула на мене оком швидко й несміливо, мов дитина, що ухиляється від ляпанця, тоді знов опустила погляд і всміхнулась. Вона мала величенький рот, а губи й підборіддя незгірш як у статуї, і та усмішка сяйнула й погасла. Далі вона вже стояла, похиливши голову, і слухала до кінця Кейсову мову, відповідала милим полінезійським голоском, дивлячись йому просто в обличчя, а потім уклонилась і відійшла. Трохи того уклону призначалось і мені, але оком вона більш на мене не скинула і не всміхнулась.

— Гадаю, все гаразд, — сказав Кейс, — і ви зможете її взяти. Зі старою я сам домовлюся. Тут можна за брусочок тютюну котру хочете вибрати, — додав він, оскірившись.

По-моєму, та усмішка застрягла в моїй пам'яті, як скабка, бо я відповів гостро:

— А ця на вигляд не така!

— Я не знаю, яка вона, — сказав Кейс. — Мабуть, така, як треба. Держиться самотньо, не ходить із усім кодлом, і взагалі… Ні, ні, ви не думайте, я нічого такого не кажу, Ама золота дівчина.

«Щось він дуже солодко заговорив», — подумав я, бо це мене здивувало й потішило. А він провадив:

— Я б не був такий певний, що вона за вас піде, та вона сама сказала, що вподобала вас. Вам треба тільки сидіти тихенько, а я вже оброблю матусю, як сам знаю, і приведу дівчину прямо до капітана для шлюбу.

Мені до шлюбу не припікало, і я так і сказав.

— Е, в цьому шлюбі нема нічого страшного, — відказує він. — Вінчає в нас Чорний Джек.

Попереду вже видніла оселя цих трьох білих. Адже негр тут рахується за білого, та й китаєць теж! Дивний звичай, але на островах так воно всюди. Будинок дощаний, з вузенькою хиткою верандою. Крамниця спереду: прилавок, ваги і розкішна викладка товарів — ящик чи два м'ясних консервів, барило сухарів, кілька сувоїв бавовняних тканин, супроти моїх непотріб; єдине, що було в достатньому виборі, так це контрабандні рушниці та спиртне. Ну, коли це єдині мої конкуренти, подумав я, то я тут, на Фалезі, обловлюся незгірше. Справді, одним тільки вони могли мене пере-козирнути: зброєю та трунками.

В задній кімнаті навпочіпки, по-тубільному, сидів на підлозі капітан Рендол, опасистий, блідий, голий до пояса, сивий як голуб, а очі посоловілі. Весь тулуб у нього поріс сивою шерстю, його обсідала мушва. Одна муха сиділа в кутику ока — він не зважав. А москіти бриніли над ним, наче бджоли. Будь-яка охайна людина зразу б викинула його в яму й прикопала. Мене аж замлоїло, і я протверезів, його побачивши, та подумавши, що йому вже сімдесят, та згадавши, що він колись командував судном, і сходив на берег чепурно вбраний, і гнув кирпу по шинках та консулатах. Коли я ввійшов, він спробував підвестись, але нічого з того не вийшло, тому він тільки простяг мені руку й пробелькотів якесь вітання.

— Татусь сьогодні з самого ранку насмоктався, — зауважив Кейс. — У нас тут була пошесть, і капітан Рендол уживає джин для профілактики — адже правда, Татусю?

— Зроду нічого такого не робив! — обурено вигукнув капітан. — Я п'ю джин для здоров'я, містере Як-Пак-Вас, аби відігнати хвороби.

— Все гаразд, Татусю, — сказав Кейс. — Тільки загальмуйтеся вже. У нас сьогодні реєстрація шлюбу — осьде містер Вілтшир хоче ввійти в супрягу.

— З ким? — поцікавився старий.

— З Амою, — відповів Кейс.

— З Амою?! — вигукнув капітан. — Нащо йому та Ама? Він же сюди приїхав трохи охмолостатися, правда? На 'кого ж дідька йому та Ама?

— Не гарячкуйте, Татусю, — сказав Кейс. — Не ви ж із нею одружуєтесь. І, скільки я знаю, ви їй не хрещений батько й не хрещена мати. По-моєму, містер Вілтшир уже сам знає, чого йому треба.

Потім він вибачився переді мною — мовляв, йому треба піти дещо залагодити з цим одруженням, — і лишив мене самого з цією людською руїною, що була його компаньйоном і (кажучи правду) його дійною коровою. І дім, і крамниця належали Рендолові; Кейс і негр були просто нахлібниками, вони присмоктались до старого, мов ті мухи, а йому це було невтямки. Власне, я не міг сказати нічого поганого про Біллі Рендола опріч того, що мене від нього з душі вернуло і той час, який я пробув у його товаристві, був схожий на страшний сон.

У кімнаті, повній мух, не було чим дихати через жароту, весь дім був брудний, низенький, тісний, стояв у поганому місці, за селищем, де вже починалися джунглі, й був прикритий від пасатних вітрів. Постелі всіх трьох мешканців були просто на підлозі, скрізь валялися брудні каструлі та миски. Меблів ніяких: Рендол, коли його нападав шал, трощив усе на дрізки. Ось там я сидів, попоївши того, що подала мені Кейсова жінка, і там мене цілий день розважав отой напівздохляка, белькочучи бозна-колишні анекдоти та бозна-колишні історії й щоразу хрипко регочучи після них: він наче й не бачив, як я нуджуся. І весь час потрошку цмулив джин. Час від часу він засинав, тоді знову прокидався, скиглив і тремтів — та все допитувався, чому це я хочу взяти Аму. «Хлопче, — казав я собі весь день, — гляди не доживись до отакого паскудства, як оцей стариган».

Була вже, мабуть, четверта година пополудні, коли задні двері повільно прочинились, і до будинку мало не рачки вповзла якась чудна стара тубілка. Вся аж до п'ят умотана в чорну тканину, з голови звисають сиві патли, обличчя татуйоване — на цьому острові такого не робили; очі великі, блискучі, якісь божевільні. Вона втупила в мене ті очі з виразом побожного захвату, почасти, як я бачив, удаваного. Вона не промовила жодного виразного слова, а все плямкала та цмокала губами і щось голосно мугикала, наче дитина над різдвяним пирогом. Рушила через кімнату просто до мене, а підійшовши, вхопила мене за руку і щось довго муркотіла над нею, ніби велика кицька. Далі щось неначе заспівала.

— Хто вона в біса така? — вигукнув я трошки аж налякано.

— Та це ж Фаавао, — пояснив Рендол і посунувся по підлозі аж у найдальший куток.

— Ви що, боїтесь її? — вигукнув я.

— Я — боюся? — перепитав капітан. — Братку, я просто не хочу п знати! Я їй не дозволяю й потикатись сюди, оце тільки сьогодні терплю, задля твого шлюбу. Це Амина мати.

— Мати то й мати, але що вона виробляє? — спитав я, роздратований, а може, й наляканий більше, ніж я хотів би показати, і капітан відповів, що вона співає мені хвалу, бо я збираюсь одружитися з Амою. — Ну гаразд, бабусенько, — сказав тоді я, примусивши себе засміятися. — Та коли набавишся моєю рукою, скажи.

Вона начебто зрозуміла: пісня її перейшла в крик і урвалась. Жінка порачкувала з будинку — тим самим шляхом, що й увійшла, і, певно, зразу шаснула в джунглі, бо коли я вийшов услід за нею, її вже не видно було.