У невеликому французькому ресторанчику в Сохо [3], що віднедавна тішився перебільшеною славою, яка, щоправда, вже почала відходити в минуле, в окремому кабінеті аж на третьому поверсі всі троє вельми вишукано повечеряли й випили три чи чотири пляшки шампанського, розмовляючи про се, про те. Молодик був балакучий і веселий, але сміявся ледь гучніше, ніж годилось би добре вихованій людині; руки в нього трусились, а голос якось несподівано й дивно ламався, ніби він не зовсім володів собою. Коли офіціант прибрав десерт і всі троє закурили сигари, князь звернувся до нього з такими словами:
— Я певен, що ви пробачите мені мою цікавість. Хоча ми стрілися зовсім недавно, ви мені дуже сподобались, а ще дужче спантеличили мене. І хоч мені б не хотілося видатись нескромним, я мушу сказати, що і я, і мій приятель — люди, яким цілком можливо довірити таємницю. У нас вистачає і власних таємниць, які ми весь час розкриваємо не перед тими, що слід. І коли, як я гадаю, ваша історія нерозумна, то й тоді не слід соромитись нас, бо ми й самі обидва — найнерозумніші люди на всю Англію. Мене звуть Ґодол, Теофілес Ґодол, а мій приятель — майор Алфред Гамерсміт, чи принаймні під таким ім'ям він воліє виступати. Все наше життя ми тільки те й робимо, що шукаємо щонайхимерніших пригод, і нема такої химерії, яка б нам не була до душі.
— Ви мені подобаєтесь, містере Ґодол, — відказав молодик, — ви в мене викликаєте інстинктивну довіру, та й проти вашого приятеля майора я не маю нічого; по-моєму, він переряджений аристократ. І зовсім не військовик, щодо цього я певен.
Полковник аж усміхнувся, почувши такий комплімент досконалості його перевтілення, а молодик провадив уже багато жвавіше:
— Є багато причин, з яких мені б не слід оповідати вам свою історію. Може, саме через це я таки хочу розповісти її. В кожному разі, ви, здається, так уже наготувалися вислухати розповідь про мої дурощі, що мені не стане відваги розчарувати вас. Ім'я свого, на відміну від вас, я не розкрию. Скільки мені років, тут не має значення. Я прямий спадкоємець своїх предків, і успадкував я від них дуже пристойне помешкання, де живу і досі, та капітал, що давав мені триста фунтів річно. А ще, здається, я успадкував від них легковажну натуру, не опиратись якій завжди було найбільшою втіхою в моєму житті. Я дістав добру освіту. Я вмію грати на скрипці так, що мені небагато бракує, аби заробляти на прожиток у якомусь оркестрику, — небагато, а все ж бракує. Те саме можу сказати про флейту і валторну. Я опанував гру у віст достатньо, аби програвати в цю наукову гру фунтів зо сто на рік. Мого знайомства з французькою мовою вистачало, щоб цвиндрити гроші в Парижі майже так само легко, як і в Лондоні. Одне слово, я людина сповнена чоловічих чеснот. Пригод я зазнав у житті всіляких, аж до двобою казна через віщо. А всього два місяці тому я спіткав молоду жінку, що достеменно відповідала моїм смакам як духовно, так і фізично; я відчув, що серце моє тане, я побачив, що нарешті знайшов свою долю, і вже ладнався закохатись. Та коли взявся підраховувати, що лишилося з мого капіталу, то виявив, що там нема й чотирьохсот фунтів! Я вас питаю: скажіть по щирості, чи може чоловік, що поважає себе, дозволити собі закохатись, маючи за душею всього чотириста фунтів? Ні в якому разі, вирішив я, зійшов з очей своєї чарівниці і, трохи прискоривши звичайний темп гайнування своїх грошей, на сьогоднішній ранок дійшов до останніх вісімдесяти фунтів. Цю суму я поділив на дві рівні частини: сорок лишив на одну особливу справу, а другі сорок поклав собі до вечора розтринькати. День минув для мене дуже весело, я розіграв не одну комедію, крім тієї витівки з тістечками, що їй я завдячую честь нашого з вами знайомства. Бачите, я, як уже сказав вам, постановив собі завершити свій безглуздий життєвий шлях іще безглуздішим кінцем, і коли я перед вашими очима викинув на вулиці свого гаманця, з тих сорока фунтів не лишалось уже нічого. Тепер ви незгірш за мене самого знаєте, хто я такий: дурень, але сталий у своїх дурощах — і, прошу вас повірити, не скиглій і не боягуз.
З усього тону молодикової розповіді ясно було, що душа його сповнена гіркоти й зневаги до себе. Його слухачі здогадувалися, що та історія з жінкою болить йому дужче, ніж він ладен признатись, і що він надумався відібрати собі життя. Комедія з тістечками починала дуже скидатись на трагедію в маскарадному вбранні.
— Ну хіба ж не диво, — вигукнув Ґеральдін, зиркнувши на князя Флорізеля, — що чистісінька випадковість звела в такій величезній пустелі, як Лондон, трьох людей, що опинилися, власне, в однаковому становищі?
— Що таке? — скрикнув молодик. — То ви теж банкрути? І оця вечеря — така сама шалена витівка, як і мої тістечка? То це сам диявол звів нас трьох докупи для останнього бенкету?
— О, диявол інколи може повестись напрочуд шляхетно, будьте певні, — відказав князь Флорізель. — І мене так розчулив цей збіг, що я, хоча становище наше не зовсім однакове, хочу негайно покласти край цій нерівності. Хай ваш геройський учинок із останніми тістечками буде мені за приклад.
З тими словами князь видобув свого гаманця й витяг з нього невеликий жмутик банкнот.
— Бачте, я відстав на якийсь тиждень, але хочу наздогнати вас і прийти до фінішного стовпа голова в голову. Оцього, — він поклав одну банкноту на стіл, — вистачить на оплату рахунка. А решта…
Решту він кинув у вогонь. Гроші спалахнули й полетіли з димом у комин.
Молодик рвонувся зупинити його, вхопивши за руку, але не встиг дотягтись до нього через стіл.
— Що ви наробили! — вигукнув він. — Нащо ви спалили всі! Треба було залишити сорок фунтів!
— Сорок фунтів? — перепитав князь. — Але чому саме сорок?
— Чому не всі вісімдесят? — вигукнув полковник. — Адже, скільки я знаю, в жмутику було рівно сто.
— Йому треба було тільки сорок, — понуро мовив молодик. — Без цих грошей його не приймуть. Там суворе правило. Сорок фунтів з душі. Ну й життя ж прокляте: без грошей і вмерти не можна!
Князь і полковник перезирнулись.
— Поясніть, будь ласка, — сказав полковник. — У мене гаманець іще тугенький, а нічого й казати, що я ладен поділитися з Ґодолом. Але мені треба знати, навіщо; тож поясніть, що ви маєте на увазі.
Молодик неначе прокинувся, він збентежено перевів погляд з одного на другого й густо почервонів.
— А ви не розігруєте мене? Ви справді банкрути, як і я?
— Щодо мене, то я банкрут, — відповів полковник.
— А щодо мене, то я вже дав вам доказ, — озвався й князь. — Хто, крім банкрута, може кинути свої гроші у вогонь? Цей чин промовляє сам за себе.
— Так, крім банкрута… або ще мільйонера, — підозріливо відказав молодик.
— Ну, годі, сер, — урвав його князь. — Я своє сказав, а я не звик, щоб моїм словам не вірили.
— Банкрути?.. — провадив молодик. — Ви банкрути, як і я? Ви, все життя попускавши собі віжки, докотилися до того, що маєте змогу попустити їх іще тільки в одному? Ви, — молодик говорив усе тихіше й тихіше, — збираєтесь зробити це, вдовольнити останню забаганку? Ви хочете втекти від наслідків свого нерозуму єдиною несхибною й легкою стежкою? Ви хочете вшитися від поліції власного сумління єдиними ще не замкненими дверима?
Раптом молодик урвав мову й силувано засміявся.
— За ваше здоров'я! — вигукнув він, вихиливши свій келих. — І на добраніч вам, мої веселі банкрути!
Він хотів уже підвестись, та полковник Ґеральдін схопив його за плече.
— Ви не довіряєте нам — і даремно, — сказав він. — На всі ваші запитання я відповідаю ствердно. Але я не з полохливих і люблю говорити навпростець. Нам, як і вам, остобісіло життя, і ми наважились померти. Раніше чи пізніше, удвох чи поодинці ми хотіли шукати смерті й ухопити її за барки, коли знайдемо. Та що ми спіткали вас, а ваша потреба нагальніша, то хай це буде сьогодні, негайно, і коли хочете — з усіма трьома. Така злидарська трійця, — вигукнув він, — має ввійти в оселі Плутона [4]пліч-о-пліч, аби підтримувати одне одного там, серед тіней!
