Спалені обози - Куртяк Євген

Галичину тим часом захлинула хвиля селянських страйків. Понад двадцять п’ять повітів, понад п’ятсот сіл, понад сто тисяч голодних і обездолених сказали: «Годі! Дайте нам наше! Ми люди, а не худоба!» І горіли панські маєтки, і схрестилися багнети з косами, і полилася кров. А Львів був неначе флагманом. І коли на Стрілецькій площі зібралися будівельні робітники, поліція відкрила вогонь — на бруківку впали жертви. Але живі сказали: «Хай живе свобода!» А потому були постріли студента Мирослава Січинського, котрий знищив намісника Галичини тирана Потоцького, і були шовіністичні кулі, що скосили молодого Адама Коцка, котрий підніс свій голос за український університет у Львові.

З трибуни Галицького крайового сейму і австрійського парламенту українські посли виголошували палкі промови — вони апелювали до конституції, вони говорили про свободу, про рівність, про убогість краю. Вони говорили обгрунтовано, в чисто парламентському дусі. Пафос цих промов був прямо пропорційним побоюванням промовців: вони вельми стрімко виголошували свої промови і… боялися революції. А після пострілів Сочинського мало не зомліли: стріляти в намісника краю? Боже мій, яка напасть! Хіба то по-християнськи? Хіба так можна? Для вирішення всіх проблем існує парламентська трибуна!

Вони просторікували одне, а історія розпорядилася по-своєму: почалась небувала досі світова війна, яка поглинула близько десяти мільйонів людських життів, перевершивши всі разом узяті війни за попередні сто років. А стосовно Галичини, то в чотирнадцятому році відбулась одна з найбільших світових битв — Галицька: з 23 серпня по 21 вересня з обох сторін майже п’ятсот тисяч полягло.

Позираючи зараз на Губернаторські вали, на похмурий Львів, намісник барон Гуйн не переймався долею Галичини — він ніколи, як і попередники, нею не переймався — його помисли були у Відні.

Відень, як і Львів, чекав — лише з острахом, напругою, пам’ятаючи, що сто років тому тут зібрався конгрес, котрий ніби підсумував війну коаліції європейських держав проти Наполеона. Сто років тому Австрія разом з Росією та Англією була на гребені епохи: на Віденському конгресі народи купувалися й продавалися, розділялися і з’єднувались… Сам імператор Росії Олександр прибув тоді, аби вершити долю Європи: Франція була позбавлена всіх завоювань, було відновлено кордони 1772 року, і запанувала Австрія, в складі якої залишилась Галичина та інші території, під її зверхністю був і Німецький союз, створений з німецьких держав і частково австрійських володінь. Англія одержала частину колоній, захоплених у Франції та Голландії, і острів Мальту. Розширилась територія Пруссії. Росії Конгрес віддав Царство Польське, залишивши приєднані раніше Бессарабію та Фінляндію, — відразу ж по укладенню акта постало створення Священного союзу — і Олександр Перший став жандармом Європи.

У пам’ять про ті часи височить під Лейпцігом пам’ятник Битви народів, найбільший пам’ятник в Європі,— величезна темного кольору зрізана піраміда; п’ятсот крутих східців ведуть на її верх, — у битві з Наполеоном тут загинули десятки тисяч людей.

Але це було колись, понад сто років тому, — тепер усе змінилося. Відень не судив інших, Відень чекав, коли судитимуть його. Навіть одинока вежа собору святого Стефана здавалась віденцям надто примітною — без неї, може, не так кололо б місто очі Антанті… Та ще, ніби у помсту за ту давню образу, Клемансо казав, що центральні держави — а отже, й Австрію! — треба карати за злочини. Подейкували, що французи були злі на Австро-Угорщину, оскільки та не виступила на їх боці під час франко-прусської війни, тим паче французький уряд просив укласти союз для спільного удару по Пруссії.

Суджень і розмов було багато. Відень жив тривогою, сифілісом і проститутками, голодом і каліками. Навіть пригасала в ці дні любов віденців до тих, ким завше хизувалися, — Моцарта, Бетховена, Штрауса. Цісар Карл міняв прем’єрів і міністрів, як Катерина Друга сукні, однак струпішілий мішок, у якому зібралися «любі народи», тріщав, розлазився, і не було таких ниток, якими б можна його зшити. Власне, все міркувалося так: Австрія, Угорщина, Польща і Чехословаччина виділяються в окремі держави; південнослов’янські області, об’єднавшись з Сербією, також творять окрему державу — Югославію; Трієнт, Трієст і Південний Тіроль відходять до Італії, частина Трансільванії, Банат і Буковина — до Румунії, Закарпатська Україна — до Чехословаччини…

Був жовтень 1918 року.

II

Хто ти? Якби то знати! Власне, він знав, хто він, — Ярослав Грицан. Людина на землі цій розбурханій. Але зараз хотілося забуття. В голові перемішалися дні, ночі, роки, люди, події… Він лежав на тапчані, серед чотирьох стін, — лежав сам, як обрубок, лежав і всупереч своєму настроєві виколупував у голові афоризми. Один навіть сумно потішив: птахові легше летіти, коли вітер дме йому в груди…

Нараз схопився, заходив по тісній кімнатці, ковтнув терпкого вина, закурив. І знову ліг. Заснути б! Навічно… А чому — навічно? Чому — не жити? Є ж на світі мати. Твоя мати. А мати завжди прийме сина.

«Дивно, — подумав з диким презирством, але не про свою матір. — Справді, дивно! Всі дівчата — чарівні. Ми в них закохуємося, носимо їх на руках, женимося, а потім скаржимося: яка паршива в мене жінка! Сміх! Перегодя ця «паршива» жінка стає матір’ю, і ми речемо: яка прекрасна мати! Людська комедія…»

Ярослав погасив цигарку, закинув руки під голову. І дуже виразно згадав те, що було місяць тому, коли він нарешті одвідав матір. Тоді… Ти тоді так само, як і зараз, лежав і дивився в стелю. І говорив до матері:

— Мамо, ми стільки натерпілися… Там, на фронті, було дуже багато дощів. Дощі і кулі… А в таборі для полонених — тиф… І сухоти…

У той день, коли ти був у матері, також надокучливо цідився марудний дощ. Здавалося, заливає все живе довкруж. Чорна хмара і сиві шиби. Дощ, мати і ти. Раптом мати зойкнула.

— Що, мамо?

— Знову…

Ти визирнув надвір — представник влади з двома жандармами. Вони причавкали на подвір’я, де брат, натягнувши на голову мішок-капюшон, рубав дрова. Представник влади недбало привітався з братом, проминув його і зайшов до господи.

— Одягайся! — звелів тобі.

— Чого? — заломила руки мати.

— На розмову!

Ти встав, одягнув піджак. «Будь здоров», — сказав братові, але брат під капюшоном, брат вдав, що не вчув. Брат під капюшоном… А тебе пригнали до церковиці. Там уже було повно людей, навіть сімдесятилітні, навіть підлітки.

— Зречіться того, чого ви хотіли! — вимахуючи кулаками, вимагав представник влади.

Ніхто нічого не відповів.

— Вам заціпило?

Ніхто нічого не відповів.

— Лягайте! — заволав представник влади. — Але випрямляйтесь так, ніби стоїте! Випрямляйтесь!

Палки випростали всіх.

— Ниць, ниць! — рикав представник влади.

Люди — обличчям до землі.

— Ви хотіли її мати? — єхидно процідив крізь зуби представник влади. — Нюхайте! — І по хвилі: — А тепер зліва направо підходьте по одному!

Тобі випало йти першому. Четверо оточили тебе. Один бив по голові, другий — під коліна, третій — під ребра, четвертий — в живіт. Ти звалився.

— Нюхай, чим пахне!

І ти втратив свідомість. Тебе відлили — ти увесь мокрий, та спершу нічого не розумів — дощ…

— Відпочинь собі,— поблажливо сказав представник влади. — І нюхай, чим пахне те, чого ти так дуже хотів.

Знову небуття… Коли ж розплющив очі, дощу вже не було — над тобою сиділа мати.

— Я слабий, мамо. Даруйте.

— Лежи, сину, тихо лежи.

— Мені гаряче, мамо. Мені так гаряче, мамо, як тоді, коли в мене було запалення легень. А може, мамо, це знову запалення? Га, мамо, може, знову?

— Ні, ні, сину…

— А знаєте, мамо, одного разу в січні зазеленіла трава… Дуже-дуже яскраво…

— Яка трава?

— Зелена трава, мамо, поміж білого снігу…

Ти дивувався, що мати не вірить. Справді, взимку зазеленіла трава. Зелена трава поміж білого снігу….