В якійсь далекій стороні…
В Німеччині… в Туреччині… Так ні!.
(Таку ледачу пам’ять маю,
Що й не згадаю).
Далеко десь, серед чужих країв,
Пан на всю губу жив,
У розкоші, як пану подобає;
Суддею б то, чи що, служив
(Чи справді є там суд - хто його знає!)…
Жив, хороше і їв, і пив,
Нічого не робив,
Підписував, що скажуть люде,
Не знаючи, що з того буде.
Так живучи, про що тужить?
Два віки б жить,
Не сподіваючись умерти,-
Та от біда: як набіжить -
Не заховаєшся від смерті…
Настав той скорбний час -
І панів вік погас,
Сказати просто - вмер, та й годі,-
Спокійно, тихо, мов заснув…
Засумували всі в господі,
Бо добрий господар він був.
Як не живи, а на тім світі
Про все одвіт оддай,
На панство не вважай,
Бо там не те, що у повіті.
Явивсь мій пан, стоїть і жде,
І думає: «Ну, що то буде?.»
Аж дивиться - громада йде,
Усе старі, поважні люде.
- Ну, брате,- кажуть,- як ти жив?
Добро чи зло робив?
- А що ж, панове,- пан мовляє,-
Нічого не робив;
Мене усяке добре знає:
Суддею був, для себе жив,
Про все мені було байдуже…
- Ну, добре ж,- кажуть,- милий друже,
Гаразд, що так ти жив.
А нуте, братця, одчиняйте
Ворота в рай! Земляче, йди! -
Промовили діди.
- З якої речі? Потривайте! -
Озвався сивий дід,
Що біля царини знаходивсь,-
Ні, так не слід,
Щоб лежень та того сподобивсь!.
- Та ну-бо,- кажуть,- слід!
Яка б з його була робота,
Коли нічого він не вмів?
Він тільки б лиха наробив!
- Хіба…- промовив дід - і одчинив ворота.
