Афера на віллі - Чагровська Лариса

— Ні. Навіщо?

— Бо там чимало цікавих речей. Прописні істини, звісно, проте від повторення вони не перестають бути істинами… Зокрема, там сказано: «якою міркою міряєте, такою і вам відміряють». За що ви докоряєте Ліді? Вона повелася з вами так, як ви поводитеся з сестрами. Око за око — Старий Завіт. І вічний закон нашого буття, на жаль чи на щастя.

— Що тут відбувається? — не витримав Євген. — Ігорю, ви, звісно, гість у моєму домі, однак цьому легко дати раду. Не прийміть це за погрозу, але я маю враження, що ви безпідставно ображаєте Вікторію.

— Безпідставно? Ви помиляєтеся. Чого-чого, а підстав для таких висновків у мене більше, ніж досить. Я не сказав жодного слова брехні чи наклепу.

— Тоді, — Геник потер скроні пальцями, немов тамуючи головний біль, — я вимагаю пояснень.

— На жаль, не можу вам їх надати. Вимагайте пояснень у Вікторії та Дмитра.

Яна смикнулась — щось тривожне промайнуло в душі.

Діма, сьорбаючи, пив чай і ні на кого не дивився.

Запанувала тривожна тиша — та, що завжди буває перед бурею.

— Щось я нічого не розумію, — розірвала тишу Анна. — Загадки якісь, ребуси… Можна ясніше?.. Віто… що з тобою?

Вікторія зблідла мов стіна. Мозок розвалювала одна-єдина думка: він усе знає, усе… Довбаний сільський Ромео… Зараз він її викаже, і тоді усьому кінець. Навряд чи банкір зрадіє, почувши про таку її поведінку, а Джемал… його вона щойно втратила. Треба щось робити, промайнула інша, рятівна думка, якось загасити цей скандал.

Віта глибоко зітхнула, мов перед стрибком у воду, і, як могла, недбало, хоча голос тремтів та зривався, процвірінькала:

— Мабуть, ви маєте рацію, Ігорю. Я занадто різко повелася… дуже гостро все це сприйняла… та, погодьтеся, мене також можна зрозуміти. Наче грім з ясного неба, Ліда і Джемал… і так скоро домовилися… Я, звичайно, бажаю їм щастя… Великого щастя… Та важко чекати, що я радітиму від цієї новини.

— Так, вас можна зрозуміти, Віко, але для цього треба бути такою ж безпринципною особою, як ви.

— Ну ось, — похмуро зауважив Євген, — нашого гостя ти не переконала. І мене теж, хоч, визнаю, експромт вийшов непоганий. А тепер спробуй ще раз, і — правду. На рахунок «три» — що тут відбувається?

— Мене покинув наречений.

— Це всі чули. А до чого тут Дмитро і твоє ставлення до сестер?

— Ну… я… — Віка завертілася, мов муха в окропі, — ти… пам’ятаєш нашу розмову про рибалення?

— Ні, — відрізав Євген.

— Як це «ні»? Ти ще казав мені, що я промахнулася, що могла б зловити справді крупну рибину, і навіть підказав одне рибне місце. Я всього лиш взяла до уваги твою пораду. А мотиви моїх дій нікого не обходять!

— Он воно що… — з полегшенням промовив Геник. Тепер і він пригадав ту напівжартівливу бесіду, де сварив сестру за корисливість і трохи підшпилював її, розпалював азарт. Вогнище вийшло, нівроку… Але з Вітою інакше не буває. І в одному він був згоден з нею — те, що вона клеїлася до банкіра, стосується тільки її. У такт своїм думкам Геник кивнув головою.

— Вікторія має рацію — це її особиста справа. Або наша, сімейна, якщо вам завгодно. І вам, Ігорю, при всій моїй повазі, нічого втручатися у родинні стосунки. Це поганий тон.

Ігор аж пополотнів. Очі у нього стали чорними, як вуглини. Обличчя видавало лють.

Яна прикрила рот долонею, тамуючи крик. Вона почала розуміти…

— То ви в курсі того, що відбувається? — дуже тихо, майже пошепки, перепитав Ігор.

— Так, — пихато мовив Євген.

— І ви не заперечуєте?

— Та чого б це? У будь-якому випадку, повторюся, вас це не обходить! Ясно?

— Ні, не ясно. Не візьму до тями, як торгівлю честю сестри можна називати сімейною справою? І так спокійно говорити про це… — Ігор аж палав від гніву. — Хтось, ну хоч хто-небудь з вас пам’ятає, що таке порядність?! Та ви у сто разів гірші від тварин. Ви — ніщо інше, як манекени!

— Ігорю, — в останній спробі відвернути невідворотне озвалася Віта, — ваша впертість тільки на шкоду. Нам усім.

— Ні. Одній людині — жінці, найкращій з усіх, кого я будь-коли бачив, моя впертість піде на користь. Хоча й завдасть болю, як мені не жаль. Яно… Яночко, якби я міг уникнути цього, я б так і зробив, не сумнівайтеся…

— Ігорю, або ви нарешті все поясните, або забирайтеся геть, — рикнув Геник.

— Що пояснювати — вам же все відомо. Ви також брали участь в парі?, Євгене? Які були ставки?

— Ні, я… що за парі?.. — не розуміючи про що йдеться, захитав головою Геник.

— Парі на те, що Дмитро зуміє спокусити Яну за три дні.

Геник зблід.

— Я вам не вірю! У моєму домі, під цим дахом… хто насмілився так відплатити за мою гостинність?!

— Діма, як я вже сказав, Антон, і ваша дорогенька Віта.

— Але як… вона тут до чого?

— Вона була консультантом. Щедра душа. Справжня рідкість у наш буремний час. Попри близькі стосунки з Дмитром, звісно у минулому, взяла на себе нелегку місію, як ти там казав, Дімо: «запудрити Яні мізки». З чим і впоралася досить успішно. Переконала Яну, що Дмитро на ній одружиться. Я нічого не плутаю, панове змовники?

Тиша, що запанувала на кухні, брилою лягла Яні на груди, загрожуючи роздушити…

Усе, що говорив Діма, було брехнею. Усе, що вона науявляла собі — неправда. Вона думала, що стала особливою, нехай і для одного чоловіка на світі, бо хіба треба більше, а з’ясувалося, що вона для нього всього лиш особлива дурепа. Забавка. Механічна лялька. Безкоштовна розвага. Ідіотка. І немає кого винуватити, крім самої себе. Так хотілося повірити у диво…

Яна почала задихатися. До неї кинувся Дмитро, та щойно він торкнувся її плеча, дівчина закричала. Відсахнулась від нього, немов від прокаженого. Повернулася до Вікторії.

Та звелася і стояла, запхавши великі пальці рук у кишені джинсів.

Поза виклику, така знайома… І незмінна Віка. Ще один доказ її, Яниної, дурості. Обманули мене одного разу — ганьба вам, обманули вдруге — ганьба мені. Так здається кажуть англійці… А що вона? Скільки разів Віта її дурила? Скільки разів насміхалася з неї? Як вистачило глузду повірити, що та хоче їй добра?

— У хороше віриться легко, Яночко, — стиха промовив Ігор, і дівчина зрозуміла, що останнє питання проказала — чи й прокричала вголос. А на ці втішні слова лише заперечливо похитала головою.

— Ні, не можна вірити у хороше. Ніколи не можна цього робити. Довіряти людям, плекати надії… Пусте… Я хотіла тільки трохи тепла. Я втомилася, Ігорю. Так втомилася… мені набридло… вдавати, що жалісливі погляди колег мене не обходять. Набридло тягати з собою Геника на всякі свята, де збираються сімейні пари. Усе — облуда. І більше нічого. А найгірше — це дурити саму себе… Чорт, мене наче танк переїхав.

— Так, я бачу.

— Ігорю… — спитала Яна з таким болем, що той ледь не заплакав, — що я робила не так?

— Усе так. Вам просто не пощастило з тим, для кого ви це робили.

— Ні. Щось мусить бути не так. Я повинна чимось заслужити таке. Наді мною познущалися найближчі люди… Рідня. Ті, хто мав би захищати мене, підтримувати… І від цього мені хочеться померти.

— Прямо-таки, — цинічно засміялася Віта. — Не грай тут трагедію. Це у мене горе. А ти краще б раділа, що тебе хотів трахнути такий гарний юнак, як Дімка. Упустила свій шанс. За штуку баксів він би добре постарався, а тепер… заростай павутинням. Тобі немає на що розраховувати.

— Отже, тисяча доларів, — повільно, роздумливо промовила Яна. — Я така дорога…

— Крупна переплата, — життєрадісно додала Віка, якій уже не було чого втрачати.

— Вікторіє, — карбуючи слова, мов дзвінкі монети, сказав Ігор, — твоє щастя, що я не б’ю жінок. Але дехто таки отримає по морді, — і не встиг ніхто отямитися, як Ігор одним ударом змів Дмитра з табуретки. Той ляпнувся на підлогу і заскиглив.

— Що ти робиш, вилупку? Ти мені ніс зламав! Як мені тепер їхати в Італію?..

— Я хотів би зламати тобі шию, та за таке лайно, як ти, не варто сідати.