Північна зірка - Грєшнов Михайло Миколайович
У вересні Фастови переїхали до міста, метушні у житті побільшало. Дімка пішов до школи. У Івана Федоровича додалося роботи в лабораторії. Потекло звичне, буденне життя.
І лише в листопаді Надія Юріївна відчула, що нездужає. Точніше, завважила це не вона, а Марія Георгіївна.
— Надю, — сказала вона, — ти схудла. У тебе перемінився колір обличчя. Захворіла?
— Так, легке нездужання… — призналась Надія Юріївна.
— А як апетит? — запитала Марія Георгіївна.
— Апетит хороший.
— Більше гуляй на повітрі, — порадила Марія Георгіївна. — Лижі ти зовсім закинула, а була ж спортсменка.
Надія Юріївна сумовито усміхнулася: мало що було в молодості?
— Ходімо в театр, — запропонувала Марія Георгіївна. — У мене два квитки. Один… — тихенько зітхнула, — зайвий.
Надія Юріївна погодилася.
П’єсу вона дивилася неуважно, мало звертала уваги на довірчий шепіт подруги у антракті — плітки. Здається, шкодувала, що пішла, краще було б посидіти вдома.
— Ти якась дивна, — відзначила Марія Георгіївна, — без вогнику. Що у тебе в роті?
— Ґудзик…
— Ану покажи.
Надія Юріївна виплюнула у кулак ґудзик, показала подрузі. Ґудзик був жерстяний, давній, добре-таки обсмоктаний.
— Що це ти?.. — здивувалася Марія Георгіївна.
— Не знаю, — відповіла Надія Юріївна.
— Так і смокчеш?
— Смокчу.
Марія Георгіївна здивувалася ще більше. Сказала:
— Таку гидоту…
Ґудзик справді був не з кращих. Проте Надія Юріївна спокійнісінько вкинула його у рот.
— Надю!
— Хочеться, — сказала Надія Юріївна.
— Давно?
— Та вже з місяць…
Буває, що діти їдять вапно зі стін, яку-не-будь траву. Це Марія Георгіївна знала. А тут залізний ґудзик. Може, Надя завагітніла?
Порозмовляли на цю тему.
— Здається, ні, — сказала Надія Юріївна.
— Значить, у твоєму організмі не вистачає заліза, — зробила висновок Марія Георгіївна.
Надія Юріївна поповодила язиком у роті ґудзик, відповіла:
— Мабуть, не вистачає.
— Їж побільше яблук і помідорів, — порадила Марія Георгіївна.
— Яблука їм.
— Надю!..
Вони вже повернулися до залу після антракту, сіли. Марія Георгіївна скоса глипнула на подругу:
— Ти якась дивна.
— Повторюєшся, — відповіла Надія Юріївна. Підняли завісу, і обидві подруги додивилися дію без цікавості.
Ґудзик у роті Надії Юріївни помітив і Іван Федорович.
— Так і смокчеш? — покрутив ґудзик у руках.
— Смокчу, — відповіла Надія Юріївна.
— Облиш, — порадив чоловік.
Надія Юріївна взяла у нього ґудзик, поклала у рот під язик.
Іван Федорович подивився на дружину уважніше: зблідла, нижче скронь з’явилися западини — схудла.
— Завтра ж відвідай лікаря, — сказав він.
— Навіщо?
— Що у тебе за манія — смоктати ґудзик? — обурився Іван Федорович.
— А лікар чим допоможе?
— Порадить щось. Може, у тебе недокрів’я.
— Ще чого… — сказала Надія Юріївна. Але до лікаря піти погодилася.
— Ну то як? — запитав Іван Федорович увечері, повернувшись з роботи.
— Обслухала, обстукала, — заходилася розповідати Надія Юріївна. — Каже: ви здорові.
— А ґудзик? Ти сказала про ґудзик?
Розмовляючи з чоловіком, Надія Юріївна тримала ґудзик у руці.
— Сказала.
— І що? — нетерпляче запитав Іван Федорович.
— Нічого особливого. Нестача в організмі заліза.
— Боже правий! — вигукнув Іван Федорович. — І ти говориш про це так спокійно!
— Прописала таблетки Бло, феромід, — розповідала далі Надія Юріївна. — І більше, каже, їжте шпинату і буряку. У сирому вигляді.
— У сирому вигляді!.. — скрикнув Іван Федорович. — Ти хвора?
— Здорова. Сказала ж лікар…
Щодня Груша подавала їй тертий шпинат і буряк. Надія Юріївна слухняно з’їдала і перше, і друге. Проте найбільшу насолоду їй давав залізний ґудзик, обсмоктаний уже наполовину.
Іван Федорович був стурбований. Попри всю зайнятість роботою, він не міг не завважити, що здоров’я дружини погіршується. Надія Юріївна худла, у неї з’явилася апатія — навіть розмовляти їй не хотілося. Щоразу, приїжджаючи з роботи, Іван Федорович запитував:
— Ну як?
— Нічого, — відповідала Надія Юріївна однозначно.
— У санаторій поїдеш?
— Не хочу.
— Надю!
— Не дивись на мене так, — відказувала Надія Юріївна.
У січні Іван Федорович здійснив давню мрію — перейшов з викладацької роботи на дослідницьку, став завідуючим лабораторією. Робота над дисертацією проходила успішно і наближалася до заключної стадії. Залишалося поставити ряд дослідів, працював Іван Федорович у галузі вивчення мозку, була виготовлена найчутливіша апаратура по біострумах. Траплялося, Іван Федорович забував про те, що у нього є дім, — обідав в інституті, спав у лабораторії. Природно, Надія Юріївна була від цього не в захопленні, однак Іван Федорович умів заспокоювати дружину: врешті-решт головне, проказував він, робота.
— Це ненадовго, Надійко. Через місяць звільнюся. Навіть візьму відпустку, якщо хочеш. Як твій ґудзик? — пробував жартувати.
— Помовч!.. — говорила Надія Юріївна.
Якась рівновага у її організмі встановилася: худнути вона перестала. Як і раніше, їла шпинат і буряк — нестача заліза в організмі відчувалася. Однак тепер за порадою близьких Надія Юріївна більше їла м’яса, яєць, і всі мали надію, що йдеться до перелому, Надя нарешті стане одужувати.
Так гадав і Іван Федорович. Наліг на роботу, тижнями не з’являвся вдома.
У такий-от час, маючи потребу в грошах, Надія Юріївна завітала до чоловіка в лабораторію.
— Ти, Надю! — він одірвався від приладів. — Сідай. Я миттю.
Надія Юріївна присіла на стілець. Чоловік длубався в апаратурі.
— Що таке? — бурчав він. — Звідкіля поле? Не було нічого — і раптом…
Надія Юріївна сиділа на стільці, ждала, коли Іван Федорович звільниться.
— Не збагну… — мурмотів той. — Звідки фон? Безперечно, наведений. Не було ж хвилину тому!
Надії Юріївні набридло сидіти. Вона встала, підійшла до шаф глянути на прилади.
— А… — задоволено сказав Іван Федорович. — Чисто, ніяких перешкод. Надю!
Надія Юріївна підійшла.
— Я геть забув, — признався Іван Федорович. — Зарплату одержав. Ось гроші.
При цьому він випадково глипнув на прилади і вилаявся:
— Що за чортівня! Вибач… — обернувся до дружини. — Не ладиться тут, в апаратурі.
Знову став поратися коло приладів. Надія Юріївна занудьгувала, відійшла до вікна. Неподалік від лабораторії був невеличкий сквер, з дитячого садка вивели малюків на прогулянку.
— Надю! — покликав Іван Федорович.
Надія Юріївна підійшла.
— Ось гроші, — витягнув він нарешті з кишені.
Передаючи дружині конверт, скоса позиркував на стрілки, на лічильники. Щось там знову не ладилося.
— Фокуси! Прямо фокуси! — невдоволено вигукнув Іван Федорович.
Надія Юріївна узяла гроші, рушила до виходу. Вона вже була біля дверей, коли Іван Федорович погукав:
— Надю!
Надія Юріївна озирнулася. Чоловік стояв, зігнувшись над столом.
— Вернись, будь ласка. Надія Юріївна вернулася.
— А-а-а… — протягнув Іван Федорович, не відриваючись від приладів.
— Чого тобі? — запитала Надія Юріївна.
— Відійди… — Іван Федорович не відривав очей від апаратури.
Надія Юріївна відійшла.
— Підійди!
Надія Юріївна невпевнено підійшла.
— Он воно що! — сказав Іван Федорович. — Відійди!
— Ти що, Ваню, вважаєш мене маятником? — запитала Надія Юріївна. — Туди-сюди…
— Відійди! — Іван Федорович продовжував стояти до неї спиною, вдивлявся у прилади.
Надія Юріївна стенула плечима, рушила до дверей.
— Надю!..
Це був крик. Так Архімед кричав: “Еврика!”
Надія Юріївна злякано озирнулася.
Чоловік дивився на неї великими очима і вже не кричав — шептав:
— Підійди ще раз…
Надія Юріївна по-справжньому злякалася, повільно рушила до нього. Він озирнувся на прилади, потім на неї і раптом опустився на стілець, на якому щойно сиділа Надія Юріївна. Обличчя його було бліде.
Похожие книги на "Північна зірка", Грєшнов Михайло Миколайович
Грєшнов Михайло Миколайович читать все книги автора по порядку
Грєшнов Михайло Миколайович - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.