Фараон - Прус Болеслав

Ознакомительная версия. Доступно 33 страниц из 162

Царевич розумів, що селянам заподіяно кривду, і відчув велику полегкість, знайшовши причину лиха — жерців. Йому не спадало на думку, що його висновки можуть бути помилкові й несправедливі.

Зрештою він не робив висновків, а тільки обурювався. А гнів людини ніколи не обертається проти неї самої, як голодна пантера не жере власного тіла, а, прищуливши вуха й крутячи хвостом, вистежує круг себе здобич.

Розділ тринадцятий

Поїздки наступника трону з метою розшукати жерця, який урятував Сару і йому дав добру пораду, мали несподівані наслідки.

Жерця знайти не пощастило, зате між єгипетськими селянами почали ширитись легенди про царевича.

Якийсь чоловік плавав вечорами від села до села маленьким човном і розповідав селянам, що наступник трону звільнив людей, яким за напад на його маєток загрожували роботи в каменоломнях. Крім того, царевич побив урядовця, що стягав з селян додаткові податки. Наостанку невідомий чоловік додавав, що царевич Рамзес перебуває під особливою опікою бога Амона з західної пустелі і що цей бог — його батько.

Простий люд жадібно слухав ці легенди, бо вони збігалися з фактами, а до того ж чоловік, що їх розповідав, і сам був як дух: припливав невідомо звідки й зникав невідомо куди. Царевич Рамзес не говорив з Дагоном про своїх селян, навіть не викликав його до себе. Він відчував сором перед фінікійцем, у якого змушений був позичити гроші і, можливо, ще не раз позичатиме.

Але через кілька днів після сутички царевича з писарем Дагона банкір сам завітав до нього, тримаючи щось загорнуте в руках. Увійшовши в покої царевича, він упав на коліна і, розв’язавши білу хустку, дістав прегарний золотий келих. Він був оздоблений коштовними каменями і різьбою: на підставці було зображено картину збирання й давлення винограду, а на чаші — бенкет.

— Прийми цей келих, достойний царевичу, від раба твого, — мовив банкір, — і пий з нього сто… тисячу років… доки й віку твого.

Але царевич зрозумів, що мав на меті банкір. Не доторкаючись до коштовного подарунка, він суворо промовив:

— Ти бачиш, Дагоне, багровий відблиск всередині келиха?..

— Авжеж, — відповів банкір, — як би я міг не бачити цього багрянцю, коли він свідчить, що цей келих зроблений з щирого золота?

— А я тобі кажу, що це кров дітей яких забрано в батьків, — відповів гнівно наступник трону.

Він одвернувся і вийшов з покою.

— О Ашторет! — простогнав банкір. Губи його посиніли, а руки почали тремтіти так, що він насилу зав’язав свій келих у білу хустку.

Через кілька Днів Дагон поплив із своїм келихом до маєтку Сари. Він убрався в пишний одяг, гаптований золотом, у густій бороді його була скляна кулька, з якої розтікалися, пахощі, а на голові стриміло два пера.

— Прекрасна Саро, — почав він, — хай Єгова виллє на твою родину стільки благословень, скільки води в Нілі. Адже ми, фінікійці, і ви, євреї, сусіди й брати. А я палаю до тебе таким любовним жаром, що якби ти не належала найдостойнішому володареві нашому, я б дав за тебе Гедеонові (хай буде він здоровий!) десять талантів і взяв би тебе за законну дружину. Така в мене палка вдача!..

— Хай мене бог боронить, — відповіла Сара, — щоб я зажадала іншого пана, ніж той, який у мене є. Але чому тобі, шановний Дагоне, забажалося відвідати сьогодні служницю царевича?

— Скажу тобі правду, мовби своїй дружині Фамар, яка хоч і родовита дочка Сідона і принесла мені великий посаг, але вже стара і не гідна скидати з твоїх ніг сандалі…

— В медові, що плине з твоїх уст, багато полину, — мовила

Сара.

— Хай мед буде для тебе, — вів далі Дагон, сідаючи, — а полин: хай отруює моє серце. Наш володар, царевич Рамзес (хай він живе вічно!), має уста лева і спритність яструба. Він зволив віддати мені в оренду свої маєтки, що сповнило нутро моє радістю, але він не вірить мені, і я з жалю не можу ночами спати, зітхаю і обливаю слізьми своє ложе, на якому краще б спочивала разом зі мною ти, Саро, а не моя дружина Фамар, яка вже не може збудити в мені жадання.

— Ти не це хотів сказати, — перебила його Сара, червоніючи.

— Я вже й сам не знаю, що хочу казати, відколи побачив тебе і відколи наш пан, перевіряючи, як я хазяйную в його маєтках, побив палицею і відібрав здоров’я в мого писаря, який збирав з селян податок. А я ж збирав його не для себе, а для нашого пана. Бо не я їстиму пшеничний хліб і смокви з цих маєтків, а ти, Саро, і наш володар… Адже я дав йому гроші, а тобі — коштовні-прикраси; то чого ж нікчемні єгипетські хлопи мають розоряти нашого володаря й тебе, Саро? Щоб ти знала, як хвилюєш ти мою кров, і переконалася, що з тих панських маєтків я нічого не хочу мати, а все віддаю вам, прийми, Саро, цей келих із щирого золота, оздоблений коштовними каменями і різьбою, яка зачарувала б самих богів…

Кажучи це, Дагон вийняв з білої хустки келих, якого не прийняв царевич.

— Я навіть не хочу, Саро, — казав він далі, — щоб ти тримала цей золотий келих у своєму домі й давала з нього пити царевичу. Віддай цей келих своєму батькові Гедеонові, якого я люблю, мов брата, і скажи йому, Саро, такі слова: «Дагон, твій брат-близнюк, нещасливий орендар маєтків наступника трону, розорився. Пий, батьку мій, з цього келиха, і думай про твого брата Дагона, і благай Єгову, щоб наш володар, царевич Рамзес, не бив його писарів і не підбурював проти нього селян, бо вони вже й так не хочуть платити податки». А ти, Саро, знай, що якби ти коли-небудь допустила мене до себе, я б дав тобі два таланти, а твоєму батькові талант, та ще й соромився б, що даю так мало, бо ти гідна того, щоб тебе пестив сам фараон, і наступник трону, і достойний міністр Гергор, і найхоробріший Нітагер, і всі найбагатші фінікійські банкіри. Від тебе линуть такі чари, що я, коли бачу тебе, умліваю, а як не бачу, заплющую очі і облизуюсь. Ти солодша від смокв, запашніша від троянд… Я б дав тобі п’ять талантів… Візьми цей келих, Саро…

Сара відсторонилась, опустивши очі.

— Я не візьму келиха, — відповіла вона, — бо мій пан заборонив мені брати подарунки.

Дагон остовпів і втупився в неї здивованими очима,

— Хіба ти не бачиш, Саро, чого вартий цей келих? Зрештою я дарую його твоєму батькові, моєму братові…

— Я не можу взяти, — прошепотіла Сара.

— Гвалт! — крикнув Дагон. — То ти, Саро, заплатиш мені за цей келих іншим способом, нічого не кажучи своєму панові… Адже така красуня, як ти, повинна мати золото, й коштовності, й свого банкіра, який би їй постачав гроші, коли вона того забажає, а не лише тоді, коли її пан захоче…

— Не можу… — повторила Сара, не приховуючи своєї відрази до Дагона.

Фінікієць миттю змінив тон і мовив сміючись:

— Дуже добре, Саро!.. Я тільки хотів переконатися, чи вірна ти нашому володареві. І бачу, що вірна, хоч дурні люди плещуть…

— Що?.. — спалахнула Сара, кидаючись на Дагона із стиснутими кулаками.

— А-ха-ха!.. — сміявся фінікієць. — Шкода, що цього не чув і не бачив наш володар… Але я при нагоді розповім йому, коли він буде в доброму настрої, що ти не тільки вірна йому, як собака, але навіть не схотіла взяти від мене золотий келих, оскільки він не велів тобі брати подарунки. А цей келих, повір мені, Саро, спокусив би не одну жінку. І неабияку жінку…

Дагон посидів ще кілька хвилин, вихваляючи чесноту й покірливість Сари, потім дуже ніжно попрощався з нею, сів у свій човен з наметом і поплив до Мемфіса. В міру того як човен віддалявся від маєтку, усмішка на обличчі фінікійця згасала, її заступив вираз гніву. А коли будинок Сари зник за деревами, Дагон підвівся в човні і, піднявши руки вгору, заволав:

— О Ваал Сідон! О Ашторет!.. Помстіться за мою ганьбу проклятій дочці Іуди. Хай зникне її зрадлива краса, мов крапля дощу в пустелі! Хай хвороби сточать її тіло й безумство охопить душу. Хай царевич вижене її з дому, мов паршиву свиню!.. І як сьогодні вона відштовхнула мій келих, так нехай прийде час, щоб люди відштовхнули її висохлу руку, коли вона, гинучи від спраги, благатиме кухлик мутної води!..

Ознакомительная версия. Доступно 33 страниц из 162