Химери дикого поля - Івченко Владислав Валерійович

– І що далі будемо робити? – спитала Понамка, бо собаки оточили нас півколом і стояли, не збираючись відпускати.

– Зараз приспєють паничі, – сказав Дубогриз. – Вже пристяться вони.

І дійсно, почувся тупіт копит. Невдовзі на галявину вискочив загін вершників: панич, кілька джур і півдесятка слуг. Вони дуже здивувалися, коли побачили нас.

– Тю, а ми домнювали, донде собачки наздогнали втікачів, жеруть їх, тому і замовкли! – загримів панич, кремезний дядько з величезною головою.

– Брате Жох, випаничився я. Тепер єсм – Дубогриз! – урочисто сказав товариш Понамки і вказав на неї. – А се брат Набока, теж сакру мав!

– Баба чи що? – спитав Жох. У його голосі не було зневаги, просто здивування.

– Паничарка. Вона вабоїла самого невидимця і дуже добре вміє валчити на шаблях, – розповів Дубогриз.

– Невидимця! – Жох здивувався. – Славетно. То валчиш на шаблях добре? Не хочеш заправитиси?

Він схопився за свою шаблю і подивився на Понамку з хижою посмішкою. Понамка і не думала лякатися.

– Залюбки.

– Дати дерев’яні! – наказав Жох, і йому з Понамкою джури подали шаблі, вирізані з дерева. Мабуть, на них джури вчились битися. Паничі зістрибнули з коней і почали наближатися один до одного. Жох кинувся в атаку, хотів швиденько збити Понамку з ніг і перемогти. Але вона ухилялася від його ударів, стрибнула в один бік, потім в інший, дерев’яні шаблі свистіли у повітрі, іноді з сухим тріском гупалися одна об одну. Жох помітно роздратувався тому, що не міг швидко перемогти, атакував ще більш запекло, коли Понамка зачепилася за жмуток трави і впала. Жох яструбом кинувся до неї, щоб добити, вклався в останній удар, але замість Понамки гепнув шаблею по землі, моя ж панна підхопилася так, наче її штовхнула з землі пружина, і вдарила шаблею по шияці Жоха. Якби шабля була справжня, то його голова котилася б вже по траві. – Ач як! – Жох схопився за шию і закрутив головою від здивування. – Пофолгуй, брате Набоко, що усумнівся у тобі! Славний ти козак! – він потиснув Понамці руку і роздивлявся мою панну з захопленням. – Залишайся у курені нашому!

– Як вирішить шановне панство, – скромно сказала Понамка, розпалена битвою. Ніздрі в неї широко роздувалися.

– А хто се втік? – спитав Дубогриз і кивнув на собак.

– Та двоє бидла з рабів підвальних. Хлоп один, коваль, і дівка. Потайки злигалися, бо вона до кузні потраву носила. Потім хлопця того ферували везти до куреня Соломахи, де коваль усопнув. А в нас їх троє. Дівка просилася з ним, та хто б її слуховав? То ці дурні і угонзнули вчора. Коваль розбив кайдани свої, перепиляв ґрати у кузні, а дівка вислизнула з підвалу. Ізочили теє тільки вранці, одразу за лови взялися. Чи не споткали рабів негідних? – спитав Жох.

Я одразу згадав погляд з кущів і гілку, що рухалася. А потім у мене перед очима став слід на землі, який я бачив. Біля колодязя. Босий слід! І паничі, і слуги всі взуті! Раба не відпустили б до цього колодязя. То це був втікач. Він був тут! Разом з дівкою! Я збирався про це сказати, коли побачив погляди собак. Холодні погляди вбивць. Я не хотів нікого віддавати цим чудовиськам. Не моя справа! То мовчав.

– Братів з куренів сусідських вже сповістили, жеби імали. То не угонзають раби, – запевнив Жох.

– А песи не пішли за бидлом? – поцікавився Дубогриз.

– Пішли, колвек до пикчи, а там встали. Хитрий раб виявився, у воду заліз. Але іманий буде і покараний жорстоко, жеби інше бидло бачило те, – Жох не хвалився, Жох був впевнений, я бачив його погляд і не заздрив тій людині, яка потрапить до рук цього панича. – Що ж, поїдемо далі бидло імати. Іспоткаємоси у курені ввечері. Перехилити хочу з вами кухоль пива! З тобою, новий брате Дубогризе, і з тобою, новий брате Набоко!

– Дякуємо за честь, брате Жох, – кивнув Дубогриз. Він був серйозний, тримав спину прямо. Бачив, з якою заздрістю на нього дивилися джури. Мабуть, мріяли, що колись і самі стануть такими ж паничами з оселедцями.

– Песи, напрод! – наказав Жох, не кричав, але всі пси одразу відійшли від нас і побігли з галявини. Жоден з них не побіг туди, звідки я відчував погляд. І добре, я вже надивився достатньо кривавих сцен. Загін зник з галявини, ми теж поїхали далі. Знову дорога серед ланів. Пшениця, жито, картопля, квасоля, гречка, соняшник. Частенько зустрічали рабів, що працювали у полі. Десятками. Бачили нас і одразу ставали на коліна.

– Слухай, а чого ти так злякався тих собак? – спитав я пошепки Федька.

– Бо то песи, що навчені на слугах і рабах підвальних.

– Як це? – здивувався я.

– Є пси, які імають лише рабів земляних, а слуг не чіпатимуть. А ці навчені були імати підвальних рабів і слуг. Страшні то пси, диявольські. Я на власні очі бачив, коли такий пес повалив слугу і голову йому відгриз!

– А чому вони не напали на Дубогриза?

– Бо він – панич! Пси панича ніколи не чіпатимуть. Вони і джур оминають.

– А що буде з втікачами?

– Яко що? – здивувався моєму питанню Федька. – Спиткати їх будуть. Раба на смерть, а дівку таже до земляних рабів віддадуть. То ще гірше за смерть.

– Їх знайдуть?

– Сусідські курені вже імають, їжі у рабів немає. Спинують, з нори своєї вилізуть і іматимуть їх. Одгетуль до Поганих земель далеко, то не угонзиш.

– А що таке «Погані землі»? – спитав я.

– То є краї за Січчю. Зазвичай раби туди угонзають. Але дарма, бо стоїть там фортеця наша і болота там, і Мара страшенна, – пояснив Федька, але так, що в мене стало тільки більше питань. – О, башта куреня!

Він вказав вперед. Вдалині я побачив верхівку башти з великим малиновим прапором.

– Це вже курінь?

– Так, він самий.

Їхали далі. На полях зустрічалося все більше рабів. Якщо їх охороняли слуги, то просто вклонялися нам, якщо ж паничі, то неодмінно їхали привітатися. Всі здивовано дивилися на Понамку, але більше її не перевіряли. Вітали Дубогриза з опаниченням, той задоволено посміхався.

Коли при дорозі нам трапився довгий сарай. Судячи з рохкання, у ньому були свині. Кілька десятків рабів виносили ношами гній, інші варили у великому казані картоплю з дертю. У тих, хто варив, були чурбаки у роті, щоб раби не могли скуштувати свинячої їжі. Далі нам трапився ще великий корівник, де теж поралися раби. А потім ще один сарай, дуже довгий і без вікон. Але з нього чулися дитячі голоси.

– Що це? – здивувався я.

– Бидлячий сарай.

– Бидлячий?

– Так, здє спить земляне бидло.

– Хіба не у курені?

– Азаж можна пускати земляного раба до куреня? – здивувався питанню Федька.

– Тобто вони у цьому сараї живуть?

– Сплять здє. Вдень на полях плужать, а вночі приганяють їх сімо, жеби спали.

– А діти, чую, вдень залишаються тут?

– До семи років бидло вдома сидить, потім ставлять на спадні роботи, а з дванадцяти юж на уставичні, – розповідав Федька. Дещо з його слів я не розумів, але в цілому здогадувався, про що він говорив.

Дорога повернула у великий сад, повний яблунь, груш, слив, вишень. Рай якийсь. Бачив, що кілька яблук ранніх порід викотилося на дорогу. Я б нахилився узяти, але вже звик, що у цьому краї багато чого робити не можна. Краще спитати.

– Яблуко з дороги можна узяти?

– Ні, заказанє се! – злякався Федька. – Яблука можна іно паничам та джурам снєдаті! Іжелі слуга скуштує яблуко, то відріжуть му язик. Нижлі дичку з лісу можна снєдаті, тако кислючі вони.

– А груші чи вишні?

– Тожде іно лісові.

– А рабам?

– Рабам достоить іно ріпу з дертю. І скважені буряки по святах.

Я тільки дивувався місцевим жорстоким правилам, коли виїхали з саду і побачили фортецю. Високі кам’яні стіни з баштами. Десь на півкілометра навколо фортеці не було жодного кущика чи деревця, лише травичка, на якій паслися коні та корови.

– Алить і курінь, – сказав Федька.

Дубогриз та Понамка пришпорили коней, ми намагалися не відставати. Я нарахував вісім башт на стінах і дев’яту, високу, в центрі куреня. На тій дев’ятій висів малинового кольору великий прапор. Зараз вітру не було, то він обвис. Ми їхали до воріт, що знаходилися в одній з башт. На ній були і стражі, які помітили нас та почали роздивлятися. Особливої тривоги не піднімали, бо ми були лише учотирьох.