Твоя зоря - Гончар Олександр Терентійович

Балки - то наша колиска. Для стороннього - що вони? Лопухи, пасльони, коноплі, та ще ковбані-макортети, теплі наші, з пуголовками моря, що тримаються після повені до півліта, щоб було де дітворі барложитись… Убогий світ! Тільки як на чий погляд. Що ж до нас із Заболотним, то куди б не кидало життя чи його, чи мене, які б дива не поставали очам, а, здається, ніде не знайти гарніших місць за нашу балку Левадну з її розкошистими вербами, з сонячним, аж чадним духом конопель та ясними зорями вночі в тих калабанях… Навік, видно, ми до всього того прикипіли душею. А крім Левадної, ще ж і балка Чернеча та Яворова, що, невідь-звідки тягнучись, сходяться саме в нашій Тернівщині, в її вербовім раю. Недарма балки наші й солов'ям так полюбились: тільки весна, тільки верби розпустились, так уже й тьохнуло… Десь із Африки чи, може, навіть із Цейлону, здолавши безмірні відстані, летять сірслькі співаки небесними шляхами до нашої Тернізщіїші, щоб у цих балках, у вербах попід глинищами на ціле літо зробити собі осідок і вивести потомство. Прилітають солов'ї не всі одразу, напровесні, десь надвечір, чуємо, пробують в гущавині голоси лиш поодинокі солісти. Це вій прилетів, господар, а її ще нема, вона з'явиться пізніше. Як справжній лицар і глава сім'ї, він огляне свої володіння - балку, верби - і, переконавшись, що все на місці, приготує гніздечко, заховавши його поміж віттям так, щоб ніякий шуліка не помітив, а після того вже зводить прибути й вона, пані солов'їха чи молоденька соловейкова наречена. Верба з віттям - то їхня планета! Там панують їхні співи й любов… Спершу долинає звідти голосок мовби несміливий, зробить новачок кілька витьохків і прислухається: ану ж, як воно вийшло? Потім чичиркне - ніби горлечко прочищає… Тоді враз заллється вільно, голосисто, а вечори все тепліші - чого ж не співати? І ось уже нема змореній Тернівщині сну - вся балка повниться, шаліє солов'ями! Звідусіль озвалися, на всі лади змагаються - хто кого перевершить… Ось коли буде щебету, ляскання, тьохкання! Справді, «сміються-плачуть солов'ї»… Нічні поети наших тернів-щанських левад та балок, як самозабутньо віддаватимуться вони своїй творчості! П'янітиме ніч од того солов'їного шалу, п'янітиме все, не знаючи сну, завмиратиме солодко не одна дівоча та хлоп'яча душа!… Вже й бувши студентами, ми не раз згадуватимем у далекому місті наші тернівщанські левади, повні солов'їного щебету й дівочого смутку… На кінець весни другим заходом, так би мовити, другим туром підуть вечірні концерти: то солов'їне подружжя навчатиме співу вже своїх малят, навчатиме, як віртуозно брати колінця, брати найвищі «соль»! Адже солов'ятам теж треба вчитися цього мистецтва, само ніщо не дається…

Заболотні живуть у самій гущавині солов'їного царства, якраз навпроти нас через балку, під глинищами, - догукнути можна. З-поміж старезних верб проблискує їхня біленька старосвітська хатина з маленькими вікнами, соломою вкрита. Сріблясті коси вербового віття звисають над оселею низько, окутують її, і навіть у найбільший жнив'яний день у хаті Заболотних панує прохолода, тіні волоха-т6 стоять по кутках, а глиняна долівка встелена рогозою та іншим зіллям. В сім'ї, крім найменшої Ялосоветки, все хлопці та хлопці, один в один при своєму мовчазному батькові-удівцеві. Та хоч виглядом він як хмара, з торчку-ватим вусом, з поглядом суворим, що незнайомого аж відлякне, а проте нікого з дітей Заболотний і пальцем не торкнув, здається, й не насварився ні на кого, відколи вони зостались без матері, - тиф забрав їхню матір незадовго перед тим, як Заболотний повернувся з-під Перекопу, епідемія тоді викосила багатьох.

Після блідої зими, картопляної, житньої, коли завесніє повсюди і заблискочуть тернівщанські вишняки кожною своєю карою гілочкою, якраз і настає найкрутіший випроб для хлопців Заболотного, бо саме тоді чиясь довга цупка рука вже тягнеться в солов'їну балку по їхні дитячі душі.

З першим теплом якогось там весняного дня з'являються в нашій слободі пришельці з хуторів, похмурі дядюги у шапках кудлатих, у чумарках - ото якраз і є вони, для малечі слобідської найстрашніші, ловці дитячих душ. З'явившись на толоці, якийсь із таких допитується в нас, школярчат:

- А де тут у вас той Заболотний живе, що в нього хлопців багато?

- Отам він живе, недалечке! - охоче пояснить саме котрийсь із Заболотних, найчастіше це буде Кирик, він так чемненько розтлумачить ловцеві, куди треба йти: - Прямо та прямо, не доходя минаючи, де новий собака та рябі ворота, де погріб у яму впав!

І все це випалюється такою скоромовкою, що зайда хутірський не одразу і второпає, що воно й до чого.

Одначе згодом наймачі все-таки втраплять до Заболотного, хлопців, що порозбігалися й ховаються попід кручею в глинищах, буде і там знайдено, покликано, і вже хутірські жмикрути оглядають їх, мов лошаків на ярмарку, вдивляючись в їхні грішні душі, прикидають, чи добрий буде із Грицька погонич, а з Степана плугатар, а а Івана волопас, а з Кирика, найменшого…

- Ні, цього не віддаю, - скаже хмуро батько.

- А то чого ж?

- Цьому ще рано.

- Мені б він підійшов…

- Хай підросте.

Переговори відбуватимуться туго, тягучо, Заболотний-батько зрідка густиме щось уперте, бо ж натура, як у тура, а Ян Янович, котрий з власної волі прийде на поміч Заболотному-удівцеві в такий відповідальний момент, поступово візьме переговори на себе і, на подив нам, виявиться неабияким дипломатом. Згадуючи ті круті дипломатичні перетрактації, що відбувалися тоді в наших глинищах, відтворюючи той стан напруги, ту «війну нервів», що там зав'язувалась, ми з Кириком і зараз віддаємо належне дипломатському хисту Яна Яновича. Без поспіху, уміло та вдатно вів латиш свою лінію, пункт за пунктом видобуваючи з хутірських твердолобів різні полегкості для хлопців, вкарбовуючи наймачам, що будь-яка оплата за таких козарлюг не буде завелика, ви ж тільки гляньте на них, ось вони перед вами стоять, один в один, як соколи!…

Хутірський прийда диктуватиме свої умови:

- Щоб слухняним був…

- Щоб нічого не крав…

- І вставав удосвіта…

- Увечері після роботи ще проса на кашу в ступі стовчеш, ну і, звісно, коноплю м'яти…

Латиш це відмітав рішуче. Ніяких конопель уночі, ніякої ступи! Ніч дається, щоб спочити хлопцеві, бо ж йому рости, сили набиратись…

Чи не там, під час переговорів у глинищах, і цей Кирик, чи то пак Кирило Петрович Заболотний, брав перші уроки дипломатичних тонкощів? Чи не тоді він уже дещо мотав на вус, дослухаючись, як непоступливий з сталевими нервами Ян Янович, все зваживши, все передбачивши, зрештою домагався для хлопців належних гарантій і нав'язував тому, що в чумарці, свої умови, тямущо, з несхитною-таки терплячістю обумовлював кожен пункт крутих глипищанських угод. Бо все там треба було врахувати: де хлопець спатиме, чим харчуватимуть малого тернівщанина, скільки аршинів та якої саме матерії буде набрано восени цьому соколові на штани, а скільки ще й зерном буде додано, та щоб не суржиком, не одвійка-ми… Бути ж у строку хлопцеві до покрови і ні днем пізніше…

- Приймається?

- Та вже ж…

- І щоб ніяких кривд, ніякого рукоприкладства, бо за це суд… Спілка «Робземліс» насторожі батрацьких інтересів.

- Та знаємо.

- Ну, тоді й баста!

Кінчається дипломатія тим, що хлопці, Грицько, Степан та Іван, понурившії голови, з батіжками, що гадюками волочаться їм услід, покидають свої рідні глинища, полишають батька, який стоїть зажурений, із глибоко впа-лими щоками й настовбурченим вусом, настовбурченим сердитіше, ніж будь-коли, і мудрого свого латиша покидають, і нас із Кириком, і сестричку свою Ялосоветку а очима, повними сліз. Жартуни та витівники, найвірніші наші друзі, надовго вони тепер помандрують по чужих стежках, зникнуть для нас па все літо, загубляться у безвісті хуторів, ніби десь на інших континентах. Навіть у великі свята нам їх не бачити, глитайня не відпустить хлопців додому до сивих заморозків, до покрови, тож чи дивно, що Ялосоветка, провівши братів, по день і не два ще литиме сльози за ними, і згодом, хоч уже сльози й висохнуть, вона все линутиме думкою братам услід, ціле літо буде в зажурі: чи хоч живі? Чи коні, схарапудившись, котрогось не розбили? Чи бугай на роги Степанка не підняв?