Друге життя Брі Таннер - Майер Стефани Морган

А всі чекали, коли ж у них запалає шкіра. Цікаво, чи мала я в очах Дієго такий самий дурнуватий вигляд?

– Знаєте, – нагорі міркував уголос Райлі, – незле буде подивитися, хто з вас найсміливіший. У мене є здогадки, хто перший наважиться переступити поріг, але я можу й помилятися.

Я закотила очі. Як «тонко», Райлі!

Але ж, звісно, це спрацювало. Рауль майже зразу почав дюйм по дюйму скрадатися сходами нагору. Він клацнув пальцями до Кевіна – і той та хлопчина-павук удвох обступили Рауля з флангів.

– Ви ж чуєте мій голос, – казав тим часом Райлі. – І знаєте, що я не згорів. Не поводьтесь, як немовлята! Ви ж вурдалаки! Отож і чиніть відповідно.

Та й досі ні Рауль, ні його приятелі так і не змогли підійти ближче, ніж до підніжжя сходів. А більше ніхто взагалі не рухався. За кілька хвилин Райлі повернувся. У дверях від ледь означено мерехтливо світився у непрямому сонячному промінні.

– Погляньте на мене – зі мною все гаразд! Серйозно! Мені за вас соромно. Ходи сюди, Раулю!

Врешті-решт Райлі довелося згребти Кевіна на оберемок (бо Рауль метнувся з дороги, щойно збагнув, до чого йдеться) й витягнути нагору силоміць. Я впіймала той момент, коли вони обидва опинилися на сонці, коли сяєво, відбите від їхньої шкіри, стало нестерпним.

– Скажи їм, Кевіне, – звелів Райлі.

– Раулю, зі мною все гаразд! – гукнув згори Кевін. – Ого! Я весь… свічуся! З глузду з’їхати! – засміявся він.

– Молодець, Кевіне, – голосно мовив Райлі.

Рауль не витримав. Скреготнувши зубами, він помарширував сходами нагору. Він не поспішав, але вже зовсім скоро теж світився і сміявся до Кевіна.

І навіть після цього у Райлі забрало значно більше часу, ніж я очікувала, щоб вигнати всіх на світло. І досі вурдалаки виходили один по одному. Райлі нетерпеливився. Тепер він уже не так заохочував, як погрожував.

Фред кинув на мене погляд, у якому явно читалося: ти знала?

«Так», – самими вустами відповіла я.

Він кивнув і попрямував сходами нагору. Біля стіни досі тулилося з десяток вампірів, здебільшого з загону Крісті. Я ж пішла за Фредом. Краще триматися золотої середини. І хай Райлі думає собі, що хоче.

У дворі перед дверима, мов дзеркальні кулі на дискотеці, світилися вампіри – зосередженими поглядами вони роздивлялися власні руки та обличчя одне одного. Фред без затримки вийшов на сонце – зважаючи на обставини, з його боку це був вияв неабиякої сміливості. Крісті ж стала наочним прикладом того, як глибоко в голови нам Райлі втовкмачив страх. Вона чіплялася за знайомі реалії, незважаючи на те, що навіч бачила доказ протилежного.

Ми з Фредом стояли трохи оддалік одне від одного. Він уважно себе обзирнув, тоді з голови до ніг окинув поглядом і мене, далі витріщився на решту. Я вражено зауважила, що Фред, такий тихий, не просто прискіпливо, а майже як дослідник вивчав речові докази. Весь час він зважував слова та дії Райлі. Чи докопався він уже до правди?

Райлі довелося силоміць випхати нагору Крісті, а за нею вже потягнулась і її банда. Нарешті ми всі стояли на сонці та здебільшого тішилися, який гарний вигляд маємо в сонячному промінні. Райлі звелів приготуватися до останнього тренування – мені здалося, воно потрібне було радше для того, щоб усі нарешті сконцентрувалися. Знадобилася ціла хвилина, але зрештою всі усвідомили, що веселощі закінчились, і притихли, аж яріючи від люті. Попереду маячіла справжня бійка, коли дерти й палити не просто дозволять, а й заохочуватимуть це, і сама думка про таке збуджувала чи не більше за полювання. Таких, як Рауль, Джен та Сара, це тільки розпалювало.

Райлі знову зосередився на стратегії, яку намагався вкласти нам у голови останні кілька днів: щойно ми занюхаємо запах жовтооких, маємо розділити їх на два гурти і поодинці оточити. Рауль нападатиме з фронту, а Крісті – з флангу. План якнайбільше пасував до їхніх характерів, хоча я не була певна, що в мисливському запалі вони будуть здатні дотримуватися цієї стратегії.

Після години тренувань Райлі знову всіх зібрав, і Фред одразу ж рушив на північ; решту ж Райлі вишикував обличчям на південь. Я трималася поблизу Фреда, хоча й гадки не мала, що відбувається. Відійшовши кроків на сто від гурту, Фред зупинився на узліссі в тіні ялини. Ніхто не дивився, як ми віддаляємося. Фред не відривав погляду від Райлі, мовби хотів пересвідчитися, чи бачить той, що ми пішли.

Райлі ж тим часом заговорив:

– Пора виступати. Ви дужі й підготовлені. І жадаєте бою, правда ж? Відчуваєте пал у горлі? Готуйтеся до десерту.

І він мав рацію. Хай скільки крові ми випили, це аж ніяк не сповільнило повернення спраги. Ба більше: я не була певна, але мені здалося, що тепер спрага повертається навіть швидше і з більшою силою. Можливо, переїдання в цьому сенсі виходить тільки на гірше.

– Жовтоокі повільно наближаються з півдня, дорогою вони добре годуються, щоб зміцнитися на силі, – сказав Райлі. – Вона за ними стежить, отож я знаю точно, де вони зараз. У потрібному місці і вона, і Дієго до нас приєднаються, – він кинув швидкий погляд туди, де я щойно стояла, на мить на його обличчя набігла хмарка, але так само швидко розтанула, – і ми налетимо на ворогів як цунамі. Ми їх просто ошелешимо. І незабаром святкуватимемо перемогу, – посміхнувся Райлі. – А в когось буде подвійне свято. Раулю, дай-но мені пакет, – Райлі простягнув руку.

Рауль неохоче пожбурив йому пакет із блузкою. Здавалося, Рауль уже заявив своє право на дівчину, присвоївши її запах.

– Ще раз усі понюхайте. Треба зосередитися.

Зосередитися на бою? Чи на дівчині?

Цього разу Райлі сам обійшов усіх із блузкою в руках, наче хотів особисто пересвідчитися, які всі спраглі. З реакції присутніх я зрозуміла, що горло у них горить не менше, ніж у мене. Від запаху блузки вони кривилися й гарчали. Не було необхідності вдруге нагадувати нам цей запах – ми пам’ятали його занадто добре. Тож це була, певно, така собі перевірка. На саму думку про дівчину рот мій наповнився отрутою.

– Ви зі мною? – гаркнув Райлі.

Всі одностайно закричали на згоду.

– То покажіть їм, дітки!

Вампіри знову нагадували зграю баракуд, тільки цього разу на суходолі.

Фред не ворухнувся, і я застигла поряд із ним, хоча знала, що цим тільки гаю час. Якщо я збираюся чимшвидше знайти Дієго й витягнути його з бійки, перш ніж почнеться пекло, я маю зараз бути в передніх лавах. Я кинула навздогін війську схвильований погляд. Я й досі прудкіша за багатьох – я ж бо молодша.

– Райлі не зможе згадати про мене ще хвилин двадцять, – сказав Фред знайомим байдужим голосом, наче в минулому ми неодноразово вели такі розмови. – Я вже перевіряв час. Навіть якщо я значно віддалюся, його нудитиме, коли він спробує про мене згадати.

– Справді? Круто!

– Я тренувався, – посміхнувся Фред, – спостерігав, який буває ефект. Тепер я вже здатен ставати цілковито невидимим. Ніхто не зможе на мене поглянути, якщо я цього не захочу.

– Так, я зауважила, – мовила я, а по паузі висловила здогадку: – То ти не битимешся?

– Звісно, ні, – похитав головою Фред. – Це ж очевидно, що від нас чимало приховують. Я не збираюся бути пішаком Райлі.

Отже, Фред сам про все здогадався.

– Я вже давно збирався втекти, але спершу хотів перемовитися з тобою, а до цього моменту нагоди не випадало.

– Я теж хотіла з тобою поговорити, – кивнула я. – Тобі варто знати, що Райлі брехав про сонце. Чотири дні на рік – це цілковита маячня. Гадаю, Стів, Шеллі та інші про все здогадались – і втекли. А щодо прийдешньої битви – там усе не так просто, як нам кажуть. У нас є більш ніж один ворог, – швидко промовила я, з жахом усвідомлюючи, як рухається сонце, як спливає час. Мені треба знайти Дієго!

– Я не здивований, – спокійно відповів Фред. – І тому вибуваю з гри. Збираюся поблукати на самоті, подивитися на світ. Точніше, я збирався робити це на самоті, а тоді подумав: може, ти захочеш приєднатися? Зі мною тобі нiчого боятися. Ніхто не зможе нас вистежити.