після повернення Холмської семінарії з Москви у Київ.
Отець Смарагд спинився біля старого пенька, згріб
рукавицею сніг і на хвильку присів на нього, підклавши
ту ж рукавицю. Знову вляглася тиша над лісом, тільки
синиця вителенькувала поряд на високій сосні, тенькала
так старанно, мов, як школярці, їй такий урок задали і
тепер вона силиться щомоці отримати найвищу оцінку –
тільки подзвін тоненький ішов у випогодженому, неймовірно
високому і вельми ретельно відмитому після осені
голубому небі.
Тоді Пащевький, суплячись і нависаючи над столом
усім махом своєї потужної статури, поміж іншим казав:
– Ви казарму із церкви Христової робите… Але не
вірні і не душпастирі у ній господарі, там правлять єфрейтори
чи владоможці світські, і то якісь випадкові.
Що було, то було, подумав тоді Смарагд, але не вина
в тому російського духівництва, не повна, принаймні,
вина, воно з часом минеться, скине колись православ’я
накинутого йому хомута.
Але є інше, думав зараз отець Смарагд. Вірую в Єдину,
Святу і Апостольську церкву… Єдину – хіба то випадкове
слово уже стільки століть? І чи ж вина в тому
російського православ’я, що лише воно могло перейняти
від впалої Візантії цю нелегку ношу і цю безмежну й
досі відповідальність – то чого ж на шматки хочете подрібнити
її, Єдину?
89
Але тільки колюче і якесь зболене почув від Пащевського
у відповідь.
– Єдина апостольська – духом, а не торбою, де бряжчать
мідяки мирян… Душпастир же, навіть найвищий,
не за директора у конторі там постає.
Так і не дійшовши скутку, чи то праведне спало йому
на думку, чи від нечистого, отець Смарагд підвівся і повільно,
знову човгаючи по-дитячому у снігах, подався
додому. Все ж йому вірилось більше, що праведна буде
замислена помста, і не лякали нітрохи очевидні наслідки;
і нехай – не один мирянин плакатиме, як на могилі
святого Герасима приручений лев. Він готовий до всього:
хай кидають на розтерзання хижому звірові, як перших
ще християн, хай віддадуть під тортури й відсічуть потім
голову, як вчинив імператор Нерон з апостолом Павлом.
Можуть пронизати списом, як апостола Томаса, коли він
проповідував в Індії, чи кидають, немов Іакова, з висоти
більше ста футів. Нехай б’ють його камінням сперш,
як Матіаса, обраного в апостоли замість Іуди Іскаріота, а
тоді зарубають – він готовий на все. То ж, напевне, поминатимуть
його щонеділі в церквах як новомученика.
Тільки чи не схибить, не здригнеться в останню
мить, – ні, не рука, а душа?
15
Час від часу отець Пащевський наїжджав у Холм чи
Люблін, Почаїв або Варшаву на зібрання духовенства,
тільки повертався додому останні рази з важкою, наче
опухлою душею. Ледве здолали капості та опір старих
московських священиків, як круто змінила польська
влада ставлення до православного люду. Ще на Волині
більш-менш обходилося, а про Холмщину і Підляшшя
було жаско слухати.
Іван КОРСАК90
– Приїхали якісь польські робітники під охороною
поліції, повиносили з нашого храму церковні образи,
книги та ризи, скидали усе, наче мотлох, у кучі, – оповідав
немолодий батюшка з-під Холма і очі його були
зимними. – Тільки голосіння жіноче, як за покійником,
замість дзвонів знімалось округою.
– А в нас цвинтар біля церкви понищили, – додавав
інший священик. – Старовинний був цвинтар, геть його
зруйнували, дерева позрізували, а тоді зарівняли все із
землею і траву посіяли. «Сліду вашого на цій землі не
має лишитися», – сказали.
Десь, за підрахунками отця Павла, кількість храмів
на холмській та підляській землі зменшилося в час того
гоніння майже увосьмеро.
– До нас не тільки з поліцією приїхали, а ще й з поліційними
собаками, – доєднувався зі своєю кривдою ще
один батюшка. – Тлінні останки з землі викопували, викидали
з могил з наругою.
Отець Пащевський був учасником Собору, скликаного
митрополитом з такої сумної причини, ухвалили
тоді відбути триденний піст по всій митрополії, двічі
в день по всіх церквах проводити богослужіння в чорних
жалобних ризах, прийняли звернення до Президента
Речипосполитої Польської і Голови Ради міністрів,
послання до вірних у православ’ї. А що ж іще зробити
вони могли, що міг вдіяти отець Пащевський – нема в
нього в руках гвинтівки, аби цвинтар оборонити, аби не
викидали з могил дідів-прадідів цього народу, є тільки
Слово Боже, в яке він вірив і яке доносив до люду. Його
військовий чин генерал-хорунжого також нічим у нагоді
не стане, бо тут нема генералів, є рядовий слуга Божий,
якому вірять або не вірять, немає великих і малих справ,
бо в пастирському ділі усе значиме, і довірену ниву, не
91
лякаючись водянистого пухиря на долоні, з дня в день
має орати.
Навіть соборне послання тоді уряд надрукувати заборонив,
роздавав його переписане від руки отець Павло
після богослужінь. Хтось, напевне, доніс, бо заявилися
після чергової проповіді до нього просто у храм двоє поліціянтів:
заборонена, мовляв, справа.
Пащевський тільки глипнув на них, щупленьких,
зверху вниз. «Ет, щиглики. Якби не в храмі, та не в одежі
пастирській, так би вас…» – подумав гріховне. І уявив,
як за комір тримає в руці кожного із тих щигликів, і лобами
їх так смачненько…
– Ви, напевне, висповідатися захотіли? – перепитав
отець таким тоном, що поліціянти, здивовано перезирнувшись,
раптом шухнули поза людські спини.
A ще судові пороги не раз доводилося переступати
отцеві Павлу, пороги, за якими не завжди зустрічала
його безпристрасна Феміда – балакала вона, здебільшого,
з польським акцентом або сором’язливо простягала
позолотити долоню.
Того разу суддя помітно поспішав і навіть починав
нервуватися: сперш він час від часу виймав кишенькового
годинника і, клацаючи кришечкою, близькозоро вглядався
у циферблат, а врешті поклав того годинника перед
собою на стіл. Слухання попередньої справи затягнулося,
свідки мляво давали поясненя, видавалося, не говорили,
а швидше жували кожнісіньке слово; суддя ж на сьогодні
домовився з приятелями із воєводської канцелярії виїхати
на маївку, заночувати собі на озері, зварити юшку та половити
раків. Тож тепер конче наздогнати згаяний час: читав
позов швидко, ковтаючи інколи слова.
– Слухається справа за позовом священика Георгія
Рибчука до свого парафіянина Петра Грищенка щодо по
Іван КОРСАК92
рушення громадського спокою. Це порушення, твердить
позивач, виявилося у співі під час богослужіння молитов
українською мовою. Чи було таке? – перепитав обвинуваченого.
– Аякже, пане суддя, то було, – схопився швиденько
і перелякано чоловік та став гортати невеличку книжечку,
бо ніяк не втямив, за що його сюди затягнули.
