Будденброки - Манн Томас

Ознакомительная версия. Доступно 31 страниц из 155

Одного липневого надвечір’я, десь після п’ятої, родина консула Будденброка сиділа в садку перед «порталом», щойно попивши каву, Всередині альтанки, в побіленій кімнатці, де по високому дзеркалу на стіні понамальовувано пташки, а лаковані двері ззаду, коли добре придивитися до них, були насправді не дверима і мали тільки домальовані клямки, повітря було надто гаряче й застояне, тому легкі меблі з сучкуватого мореного дерева винесено надвір.

Консул, його дружина, Тоні, Том і Клотільда сиділи півколом біля круглого накритого столу, де ряхтів на сонці не прибраний ще посуд. Христіан з нещасним виразом на обличчі учив збоку другу промову Ціцерона проти Катіліни. Консул курив сигару, заглибившись у свої «Вісті», пані Елізабет, опустивши на коліна шитво, з усмішкою стежила за маленькою Кларою: дівчинка під наглядом Іди Юнгман шукала фіалок, що зрідка траплялися на моріжку. Тоні, підперши голову руками, захоплено читала «Серапіонових братів» Гофмана, а Том потихеньку лоскотав їй травинкою потилицю, чого вона розважно силкувалась не помічати. Худа, старкувата Клотільда в квітчастій ситцевій сукенці читала оповідання, що називалося: «Сліпий, глухий, німий, а все ж таки щасливий», і час від часу згрібала в купку крихти з печива на скатертині, брала їх усією п’ятірнею і обережно несла до рота.

Небо, на якому подекуди непорушно стояли білі хмари, починало поволі блякнути. Чепурний садок із симетрично розпланованими доріжками й грядками, на яких рябіли квітки, тонув у жовтавому промінні надвечірнього сонця. Часом вітерець приносив запах резеди, що росла по краях грядок.

Консул вийняв з рота сигару.

— Ну, Томе, — весело озвався він, — ми, либонь, домовилися з «Ван Генкдомом і компанією» за ту партію жита, що я тобі казав.

— Скільки він дає? — зацікавився Том і перестав мучити Тоні.

— Шістдесят талярів за тонну… Непогано, га?

— Чудово! — Том знав, що це дуже добра ціна.

— Тоні, ти б краще сіла comme il faut [41], — мовила пані Елізабет, і Тоні, не відриваючи очей від книжки, зняла один лікоть зі столу.

— Це не вадить, — сказав Том. — Хай сидить, як хоче, однаково вона є й буде Іоні Будденброк. Вони з Тільдою безумовно найбільші красуні в нашій родині.

Клотільда була безмежно здивована.

— Боже мій! То-оме!.. — промовила вона.

Аж дивно, скільки можна було тягти тих троє коротких слів.

Топі терпіла мовчки: не варт озиватися, бо Том дотепніший за неї. Знову щось скаже, всі зарегочуть і будуть на його боці. Вона тільки сердито роздула ніздрі і здвигнула плечима. Та коли мати заговорила про наступний бал у консула Гунеуса і щось згадала про нові лаковані черевички, Тоні зняла й другого ліктя зі столу і жваво приєдналася до розмови.

— Ви собі балакаєте, — жалібно вигукнув Христіан, — а в мене такий страшенно важкий урок! Я б також хотів бути купцем!..

— Аякже, ти щодня хочеш чогось іншого, — сказав Том.

Тієї миті на стежці з’явився Антон; він ніс. на таці візитну картку, і всі з цікавістю звернули очі на нього.

— «Грюнліх, агент, — прочитав консул. — Із Гамбурга». Приємний чоловік, мені його дуже добре рекомендували. Син пастора. Я маю до нього справи. Нам треба дещо обговорити… Антоне, скажи панові —ти не заперечуєш, Бетсі? — хай прийде сюди…

Стежкою дріботів уже, тримаючи капелюха й ціпка в тій самій руці, трохи витягнувши вперед шию, середній на зріст чоловік років десь тридцяти двох у зеленясто-жовтому, ворсистому, довгополому сурдуті й сірих нитяних рукавичках. Чуб він мав білявий, ріденький, обличчя рожеве й усміхнене, а біля самої ніздрі темніла велика бородавка. Верхня губа й підборіддя в нього були гладенько виголені, а з щік, за англійською модою, звисали довгі баки прикро золотавого кольору. Ще здалеку він на ознаку своєї глибокої відданості махнув великим світло-сірим капелюхом.

Останній крок він зробив дуже великий і верхньою половиною тіла обвів півколо, вклонившись у такий спосіб усім разом.

— Я перебив вам, вдерся в родинне коло, — оксамитовим голосом проголосив він свою виняткову скромність, — Ви читали цікаві книжки, бесідували… Уклінно прошу вибачити!

— Ласкаво просимо, дорогий пане Грюнліху! — сказав консул. Він підвівся, як і його сини, й потиснув гостеві руку. — Я радий нагоді привітати вас не в конторі, а вдома, серед своєї родини. Бетсі, це пан Грюнліх, мій надійний клієнт… Моя дочка Антонія… Моя небога Клотільда… З Томасом ви вже знайомі… А це мій другий син, Христиан, гімназист.

На кожне ім’я пан Грюнліх низенько кланявся.

— Повірте мені, — знову озвався він, — що я не мав на гадці з’явитися до вас непроханим гостем. Я прийшов у справах, і якщо мені дозволено буде попросити пана консула пройтися зі мною по садку…

Пані Елізабет заперечила йому:

— Ви зробите нам ласку, якщо не зразу почнете ділову розмову з моїм чоловіком, а хвилинку побудете в нашому товаристві. Сідайте!

— Уклінно дякую, — чуло мовив пан Грюнліх.

Він сів на краєчку стільця, що його підставив Том, поклав капелюха й ціпка на коліна, тоді вмостився зручніше, пригладив долонею свої баки і кашлянув, — вийшло щось подібне до «ге-ем!». Усе те справляло таке враження, наче він хотів сказати: «Це був тільки вступ. А що далі?»

І пані Елізабет перейшла до основної частини розмови.

— Ви живете в Гамбурзі? — спитала вона, схиливши набік голову. Шитво й досі лежало в неї на колінах.

— Звичайно, пані Будденброк, — відповів пан Грюнліх і знову вклонився, — Я мешкаю в Гамбурзі, проте здебільшого життя моє минає в дорозі. В мене дуже багато роботи, і, дозволю собі сказати, робота моя неспокійна, ге-ем!

Пані Елізабет звела брови і ворухнула губами, наче хотіла мовити з пошаною: «Он як?»

— Невтомна діяльність моя життєва потреба, — додав пан Грюнліх, напівобернувшись до консула, і знову кашлянув, бо помітив погляд панни Антонії — таким холодним, допитливим поглядом дівчата міряють незнайомих молодих чоловіків; здавалось, той холод може щомиті перейти в зневагу.

— У нас в родичі в Гамбурзі, — зауважила Тоні, аби не мовчати.

— Дюшани, — поясниш консул. — Родина моєї небіжки матері.

— О, мені це дуже добре відомо! — поспішив запевнити їх пан Грюнліх. — Я мав честь бути їм відрекомендованим. То все чудові люди, великого серця і великої душі… ге-ем! Далебі, якби в кожній родині панував такий дух, як там, на світі жилося б краще. Тут тобі й віра, і милосердя, і щира побожність, одне слово, справжнє християнство, мій ідеал. І разом з тим — витончена світськість, аристократам, надзвичайна елегантність. Мене особисто, пані Будденброк, це просто зачаровує!

Тоні подумала: «Звідки він знає моїх батьків? Він каже саме те, що їм хочеться почути…»

Але консул схвально зауважив:

— Такі широкі погляди дуже приємно бачити в кожній людині.

Пані Елізабет теж не втрималась і простягла гостеві руку, тихо дзенькнувши браслетом; на ознаку особливої прихильності вона повернула її долонею вгору.

— Ви немов читаєте мої думки, дорогий пане Грюнліху!

Пан Грюнліх устав, поклонився, тоді знову сів, погладив баки й кашлянув, наче хотів сказати: «Підемо далі».

Пані Елізабет згадала кількома словами про травневі дні сорок другого року, такі жахливі для рідного міста пана Грюнліха.

— Авжеж, — погодився гість, — та пожежа — тяжке лихо, страшна кара за наші гріхи. За майже докладними підрахунками вона завдала збитків на сто тридцять п’ять мільйонів. Щоправда, мені особисто лишилось тільки дякувати господові… Я нітрохи не постраждав. Вогонь лютував головним чином у парафіях церков святого Петра й святого Миколая… Який прегарний садок! — змінив він тему і, подякувавши, взяв у консула запропоновану йому сигару. — І неймовірно великий, як на місто! А скільки квіток, та яких барвистих!.. О господи, я до безтями люблю квітки і взагалі природу! Он ті маки з того краю — яка пречудова оздоба!.

— Пай Грюнліх похвалив гарне розташування будинку, потім ціле місто, потім консулову сигару, і для кожного знайшов ввічливе слово.