ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ - Мушкетик Юрий Михайлович

Ознакомительная версия. Доступно 24 страниц из 119

З маленьких радощів пам'ятаю такі: стали у відлигу біля вузенької річечки, й хтось з козаків невідь–яким побитом дознав, що в річечці багато риби й вона гуляє на відлигу. Козаки прорубали лід, сплели з мерзлої лози запруду й поставили її в річку, й пробили кілька дірок та погнали до ополонки дерев'яними хохлями рибу, й пливла вона, як плав, її вичерпували невеликими підсаками просто на сніг, риба ворушилася, а далі завмирала. Риба — дрібна, особливо багато було в'юнів, гори їх чорніли на снігу.

Радощі — маленькі, а лиха величезні. Дедалі дужче притискав козаків голод, уже дехто вдавався й до грабунків по селах, які вряди–годи траплялися нам. Грабіжників карали, двох розстріляли, закопали в розбиту ломами землю на горбочку під берізками.

Відбивали також налоги розбійників, вони тоді ходили ватагами й навіть військовими строями, й доводилося виставляти велику варту. Всю ніч козаки перегукувалися гаслами, й часто доводилося міняти ті гасла. Нашим гаслом було"Марія,, а відгук:"Чернігів,, а на всі тимчасові обирали назви полкових міст та містечок.

Отак добилися до Валдаю й торували путь через ліси до Ладоги, до того проклятого каналу, по якому цар хотів пустити кораблі в Неву. Таких лісів, як ті, що через них ми йшли, я не бачив більше ніколи. І в нас на Чернігівщині є бори, є пущі, але не такі… Там ялини, неначе велетенські шатрища, й берези височенні, зі стемнілою корою, й сосни, й лежать вони в безладді на землі, як п'яні велети, й скрізь припаді темні, болота та річки — нетрі, крізь які не продертися. Десь під снігами спить доріжка, протоптана влітку від села до села, тепер її не відшукати. Можна вгадати, що йде вона по долині, там низка галявин і щось подібне до гребельки. І знову темний, похмурий ліс, довга вузька долина, над якою на горбі черідка убогих темних хаток та хлівців. А далі пуща, пуща без кінця без краю. І скоїлося в тій пущі лихо страшенне — почав помирати мій батько, хорунжий генеральний Іван Сулима. На той час я був при ньому, батькові здалося, що Полуботок знову надто заніжує мене ("кутає в кожуха,), й зажадав, аби мене доправили в його партію. Батько занедужав зненацька, просто на переході, відчув ломоту в усьому тілі й біль у грудях, його поклали на сани, вкрили кожухами й почали мерщій шукати якогось захищеного місця. Знайшли в лісі порожню літню хижу біля смолокурні, натопили глиняну грубку й поклали хорунжого на дощатий поміст. А йому вже боліла й голова, й увесь він пашів жаром. Послали гінців за лікарем — він був тільки один, у Полуботковій команді. Але вночі прокотився буран, замети зводилися, як гори, й куріли по гостряках білою порошею, дві дзиґареві години гінці били кіньми дорогу, борсалися й вернулися знесилені. Послали нових гінців на свіжих конях з цидулою до Полуботка, мною підписаною, а тим часом вітець Симеон Грем'ячевський при допомозі писаря Павла Черняхівського та осавула Куля лікували Судиму. Дали попити потовченого зі здором часнику в розведеній водою горілці, натирали тіло генерального хорунжого воском та живицею, а він кволо постогнував і дихав важко, з хрипом.

Я постояв трохи в хижі й вийшов, бо ж не знав, чим можу допомогти, й бачив, що тільки заважаю. Страшно мені було дивитися, як помирає батько, і страх той був то більшим, що почував мовби якусь провину перед ним, хоч і не відав достеменно, чим завинив, що батько завжди був зі мною такий суворий, такий далекий від мене і нещадимий. Щоправда, нещадимим і суворим він був до всіх. Ні, таки відав, проганяв ту думку, а вона з'являлася знову й знову, переслідувала мене скрізь і всюди Ну що б, здавалося, в тому… Адже знав уже про світ чимало, бодай із книг, навіть у Біблії читав про це, але прогнати те видиво не міг. Мовби й простив, і забув, а воно стриміло, як лісовий кліщ, що впився в тім'я.

* * *

Мати вже тоді почала хворіти, і я приїхав провідати її й просто від її постелі пішов до хліва й побачив, як батько, розпашілий, без шапки, розкучманий, тягнув у засторонок молоду челядницю. Я зрозумів усе, вибіг з хліва й того ж дня, намагаючись не трапити батькові на очі, виїхав до Києва. Ну що б здавалося… Коли те було! На світі є більші зради та кривди… А я не міг пробачити батькові цю. Іноді починав думати, що, може, це діймає мене якась хвороба, якийсь безум, що це видиво — вже й не видиво, а спомин про нього — вчепилося до мене. І навіть тут я не міг забути ту кривду. Вже й не в докір, а якось так…

Мені хотілося плакати, хотілося завити по–вовчому, але я не плакав, а, згорбившись, стояв під ялиною. Кажуть, у мене батьків ніс і батькові очі… Тільки вдача не батькова.

Хоч метелиця вщухла, але вітер не вгавав, над хижею гуділи сосни й зрідка голосно погупували по покрівлі збиті вітром шишки. Вся старшина стовпилася біля хижі, стояли в киреях, насунутих на чола кобках, схожі на дивовижних німих птахів. Гінці не верталися, а Сулимі ставало все гірше, я знову зайшов і вийшов, і, схожі на закляклі сови, старшини посунули до мене:

— Йому легше?

— Гірше. — Я спробував розстібнути дерев'яну застібку на кожусі біля горла, не розстібнув, одірвав. Вороньківський сотник Василь Берла пошепотівся із значковими Яковом Михайловським та Андрієм Грабовецьким, і Берла прочинив до хижі дощані двері та покликав Грем'ячевського. Той вийшов, витираючи з чола піт — у хижі було жарко.

— Батюшко, тут вельми делікатна справа, — мовив Грабовецький. — У пана генерального хорунжого нинішня жона — друга, перша померла, ви це знаєте, отож — діти від обох. Скажіть пану хорунжому генеральному, нехай складе духовну про своє добро, а то Іван не отримає нічого. Нова малжонка вимогла в нього заповіт на себе… Вони тримають це в таємниці, але я знаю. Пункти Статусу потрактовують права не в Іванову користь…

— Мені не належите думати про мирене. Скажи сам. Грабовецький всунувся до хижі й потягнув за полу мене, він сів у ногах хворого. Вдивлявся в обличчя генерального хорунжого, немов хотів прочитати його долю. Прочитував. Обличчя було наче з воску. Мене взяв страх. Чужа чужина, дрімучий ліс, і хворий батько, який чомусь одводив від мене погляд

— Слухай, пане Іване, — мовив. — Усі ходимо під Богом. Може, видужаєш ти, а може, й ні. Знаєш сам, які плутані твої справи статкові. Склади тестамента, Павло Черняхівський його на папір спише.

— Що ви мене у гроб вганяєте. Я не збираюся помирати, — відказав батько й повів на мене червоними очима.

— Дай Боже, — мовив Грабовецький і вийшов. Я вийшов слідом за ним. Зразу приступили Берла та Михайловський.

— Ну що?

Вітер змів з губів значкового слова, але обоє зрозуміли — генеральний хорунжий відмовився писати тестамент.

— А яка твоя думка про його житейську стезю?

— Не доживе до вечора.

— То зроби ласку, сходи ще раз.

Грабовецький переступив з ноги на ногу, сніг заскрипів під велетенськими чоботиськами — у них устілки й по дві вовняні онучі. Мимохіть поклав руку на руків'я шаблі й відсмикнув — пронизало холодним вогнем. Для чогось одягнув заячі рукавиці й знову зняв, кашлянув і врешті зайшов до хижі. Вітер з ляскотом причинив за ним дощані двері.

— Що, що ще? — прохрипів хворий. — Лікар скоро буде?

— Коли буде — не знаю. Хлопці поїхали. А Йван і всі козаки духовної просять.

Обличчя хворого пересмикнулося, він повернувся обличчям до темної стіни. Розсердився. Одначе по хвилі мовив:

— У мене друга малжонка, я з нею сплодив діти, вони ще малі, вона мати, знатиме, як розпорядитися добром…

— Для своїх дітей…

— Іван своє візьме. Нехай допинається шаблею… А не зуміє — хрестом.

— Не візьме… Вже були такі причинки.

— Та що ти мене на той світ спроваджуєш! Душу з живого виймаєш… Підпишу — помру… Вість така мені.

Грабовецький вийшов і нарікав на старшин, що через них привів у гнів хорунжого.

— Йди ще ти, — звернувся до мене Берла. — Зайди сам. Без нікого. Стань на коліна й попроси.

— Не піду, — відказав я, — Не треба мені того добра.

Ознакомительная версия. Доступно 24 страниц из 119