Три товариші - Ремарк Эрих Мария

Ознакомительная версия. Доступно 20 страниц из 97

Вона схилила голову, як королева, і нічим не виказала своє здивування, але я почув, як вона, проминувши нас, пішла швидше, — хотіла поговорити з Розою про цю зустріч. Я й тепер міг би ще звернути у якусь бічну вулицю, бо знав, що зараз з'являться ще й інші дівчата — саме був час першого ґрунтовного обходу вулиць. Але, наче наперекір усьому, я йшов простісінько вперед — чого це я мав їх обминати? Адже я знав їх набагато краще, ніж оцю дівчину, що йшла поруч, з її Біндінгом та бюїком. Хай побачить їх, хай добре до них придивиться.

Всі повії проходили довгою шеренгою, одна по одній, ніби вуличні ліхтарі — красуня Валлі, бліда, струнка, елегантна, Ліна з дерев'янкою замість ноги, кремезна Ерна, курчатко Маріон, червоновида Марго, пухлий Кікі в білячому пальті і, нарешті, Мімі, бабуся із спазмами судин, що своїм виглядом нагадувала облізлу сову. Я здоровкався з усіма, а коли ми потім пройшли коло «матінки», що торгує гарячою ковбасою, то я щиро потиснув їй руку.

— А у вас тут чимало знайомих, — зауважила трохи згодом Патріція Гольман.

— Таких і справді чимало, — відповів я задерикувато. Я відчув на собі її погляд.

— Думаю, що нам треба повертати назад, — сказала вона.

— Та й я так думаю, — погодився я. Ми спинились перед її парадним.

— На все добре, — попрощався я, — нехай вам буде весело!

Вона не відповіла. Зробивши певне зусилля, я одвів погляд від кнопки дзвінка на дверях і подивився на неї. Я не повірив власним очам: замість образи, вона, здавалось, ледве стримувала сміх, в очах її замерехтіли вогники, і от вона розсміялась, щиро, безтурботно, ніби висміюючи мене…

— Яка ж ви дитина, — сказала вона, — боже, яка ж ви ще дитина!

Я витріщив на неї очі.

— Авжеж, — нарешті заговорив я, — ще б пак… — І раптом я знайшов правильний тон: — Ви, певно, вважаєте мене мало чи не за ідіота?

Вона сміялась… Я швидко зробив крок уперед, міцно притяг її до себе — хай думає, що хоче. її волосся лоскотало мої щоки, обличчя було перед самими очима, я відчув тонкий персиковий запах її шкіри, очі її наблизились до моїх, і раптом я відчув її губи у себе на устах.

Перш ніж я зрозумів, що саме сталося, вона зникла.

По дорозі назад я знову спинився коло казана з ковбасками нашої «матінки».

— Дай-но мені велику порцію ковбаси! — зажадав я весело.

— З гірчицею? — спитала «матінка», вбрана в чистий білий фартух.

— Побільше гірчиці, матінко!

Отак стоячи, я зі смаком з'їв ковбасу; з кафе «Інтернаціональ» Алоїс виніс мені до неї кухлик пива.

— Людина — це чудернацьке створіння, правда, матінко? — сказав я.

— Авжеж, — завзято підтвердила «матінка», — вчора підходить один пан, з'їдає дві віденських ковбаски з гірчицею, а грошей — немає. «Що ж, — думаю собі, — уже пізно, навколо ні душі, що його вдієш — нехай собі йде, адже буває часом і таке». І що ж ти думаєш, приходить він сьогодні, платить за ті віденські ковбаски та ще й на чай мені дає…

— Це — людина довоєнних часів, матінко! А як загалом ідуть справи?

— Погано. Вчора сім пар віденських і дев'ять сардельок. Знаєш, якби не дівчата, давно б мені була скрута

Дівчата — це були повії, що допомагали «матінці» чим тільки могли. Підчепивши кавалера, вони використовували будь-яку нагоду, щоб провести його повз казан старенької, а тоді з'їсти сардельку — нехай же й «матінка» щось заробить.

— Тепер оце незабаром потеплішає, — вела «матінка» далі, — але взимку, коли мокро та холодно, ось тоді одягай що хочеш, однаково зима дається взнаки.

— Дай-но мені ще одну сардельку, — сказав я, — смакує мені сьогодні життя! Ну, а як удома справи?

Глянувши на мене своїми маленькими, безбарвними очима, вона сказала:

— Усе те саме. Оце недавно він продав ліжко. «Матінка» була одружена. Десять років тому її чоловік скочив на ходу в поїзд метро, зірвався, і його переїхало. Довелося відняти обидві ноги. Нещастя це дивно якось на нього вплинуло. Ставши калікою, він настільки соромився перед жінкою, що перестав з нею спати. До того ж у лікарні він звик до морфію. Морфій почав його швидко виснажувати, а він зв'язався з гомосексуалістами, і ось людина, що п'ятдесят років жила нормально, злигалася тепер з розпусними хлопцями, не соромилась перед ними, бо ж і вони були чоловічої статі. Для жінок він був каліка, певний, що збуджує лише огиду й співчуття, а цього він не зносив; для чоловіків він був людиною, з якою трапилось нещастя. Щоб діставати грошей на хлопців та на морфій, він забирав у «матінки» все, на що бува натрапить, і продавав усе, що тільки можна було продати. Але «матінка» жаліла його, хоч він і бив її частенько. З своїм сином вона щоночі вистоювала коло казана з ковбасами аж до четвертої години ранку. Удень прала білизну, мила сходи.

Вона давно вже хворіла шлунком і важила сорок п'ять кіл, та проте була завше привітна до людей. Вона вважала, що їй живеться ще зовсім непогано. Часом чоловік, коли йому було дуже важко, приходив до неї і плакав. Це були її найщасливіші години.

— Ти все ще на добрій посаді? — спитала мене «матінка».

— Атож. Заробляю тепер добре.

— Отож дбай про те, щоб її не втратити.

— Та вже подбаю, матінко…

Повернувшись додому, застав на площадці, наче самим богом викликану туди, служницю Фріду.

— Ви дуже симпатична, — сказав я, бо мав охоту вчинити щось хороше. Фріда скривилася.

— Ні, справді, — не вгамовувався я. — Навіщо ото раз у раз сваритись! Життя коротке, Фрідочко, сповнене усяких випадковостей і небезпек. Під такий час треба жити дружно. Давайте помиримось!

Не звернувши уваги на мою простягнену руку, вона промимрила щось про чортових пияків та й забралася геть, грюкнувши дверима.

Я постукав до Георга Блока. З-під його дверей крізь шпарину пробивалося світло — зубрив!

— Ходімо, Георге, пожремо чого-небудь, — звернувся я до нього.

Він підвів на мене очі. його бліде обличчя зашарілось.

— Я не голодний.

Він гадав, що це я з співчуття до нього. Тому й не хотів.

— А ти спершу подумай як слід, — сказав я. — Бо інакше буде кепсько. Я ж по дружбі прошу…

Проходячи з ним коридором, я побачив, що двері Ерни Беніг причинені нещільно. За ними мені почувся чийсь легкий віддих. «Ага», подумав я собі і в ту ж мить почув, як у кімнаті Гассе тихенько клацнув замок, а двері одійшли і теж лишилися трохи відхилені. Очевидячки, ввесь пансіон чатував на мою кузину.

З-під стелі яскраве світло заливало мою комірчину, а в ній — парчеві крісла пані Залевської. У сяйві настільної лампи, позиченої в Гассе, виблискував ананас, найвитонченіша ліверна ковбаса, сьомга, пляшка шеррі…

Коли ми з оторопілим Георгом саме взялися добре підрубати, у двері постукали. Я зрозумів, що зараз буде.

— Увага, Георге! — прошепотів я, а тоді гукнув: — Заходьте!

Двері розчинилися, зайшла, завмираючи від цікавості, пані Залевська. Уперше в житті вона власноручно принесла мені пошту — бандероль, якусь афішку, що закликала мене невідкладно перейти до споживання сирих продуктів. Пані Залевська вбралася казково, як великосвітська дама старих добрих часів: мережана сукня, шаль з бахромою, брошка з портретом небіжчика Залевського в медальйоні. Солодка усмішка враз застигла їй на обличчі, спантеличено дивилася вона на збентеженого Георга. А я безсоромно розреготався. Господиня вмить опанувала себе.

— Ага, дістали гарбуза! — в'їдливо сказала вона.

— Авжеж дістав, — погодився я, все ще захоплений її пишним вбранням. Яке щастя, що моя гостя не прийшла!

Пані Залевська невдоволено глянула на мене.

— А ви ще смієтесь? Я завжди казала: де в інших людей серце, там у вас стирчить пляшка з горілкою.

— Добре сказано, — відповів я, — але чи не зробили б ви нам честь, шановна пані?…

Вона вагалась, але нестерпне бажання довідатись, може, про дещо перемогло. Я відкрив пляшку шеррі,

Пізно ввечері, коли все стихло, я взяв пальто, ковдру і пробрався коридором до телефону. Ставши навколішки перед столом, де стояв апарат, я накинув собі на голову пальто і ковдру, зняв трубку правою рукою, а лівою знизу притримував пальто. Тепер я був певний, що мене ніхто не зможе підслухати. Бо в пансіоні Залевської вуха були на диво довжелезні. Мені пощастило — Патріція Гольман була вдома.

Ознакомительная версия. Доступно 20 страниц из 97