Знаю і передбачаю. 20 00 біля готелю “Львів”. О’кей? Тільки, якщо ви хочете...
Що я хочу – сам не знаю... Але те, що я буду – факт, бо...
Бо?
Бо ви вмієте навантажувати, поважаючи... – фантазував я на ходу.
І все?
Ні... Ще багато через дещо.
То, до зустрічі?
Так, - відповів я, вона побігла, і я не встиг відзвітувати про сьогоднішній день... Оце тобі залізна леді (пані), залізна дисципліна і приклад перетворення її в пластилінову.
Думка хоче весни, а весна не вміє думати... Я трохи побродив містом, зателефонував до Оксанки і повідомив, що зустрів старого друга і буду пізно, обіцяв не напитися і бути чемним, бо інакше гестапівка Світлана на хвору голову (мою, звичайно) мене завтра задовбе, і поїхав... до місця зустрічі, без ентузіазму, однак не без цікавості...
Сувора Світлана, тепер така собі мініатюрна студенточка в джинсах та футболці, вже чекала мене, на п’ятнадцять хвилин раніше, до речі. Поки мене не бачила, здавалося, хвилювалася. А як побачила, зразу ж метаморфозувалася у впевнену, розкуту та романтичну.
Я міг би прийти швидше... – виправдовувався я. – Якби знав...
Так сталося, - відповіла вона. – І я постаралася. Отож: я запрошувала – я замовляю музику. О?кей?
Як скаж-же-те, - ввічливо згодився з нею я.
Можна на ти, якщо не заперечуєш.
Не заперечую. Як скажеш, – я відверто милувався нею.
Отож, - вона продовжувала, - пункт перший: всі витрати, понесені на відпочинок, - мої; пункт другий: ми йдемо в ресторан; пункт третій: обов’язково - на дискотеку; пункт четвертий – в готель; пункт п’ятий - ... Світлана задумалася.
Пункт п?ятий? – перепитав я.
Пункт п?ятий – на Божий розсуд... Ось і все... Є зауваження до пунктів? – вона допитливими дитячими очима дивилася на мене?
Я деякий час мовчав. Аж тепер я остаточно переконався, що наша зустріч не чергова профілактична витівка Оксани та її компанії. Пахло голою відвертістю.
Є, - врешті сказав я. – До третього. Дискотеки. Не переношу того дикого гамору.
І все?
І все.
Тоді – це дитяче зауваження. Ти просто ще не знаєш, що таке дискотека. Справжня. Погоджуйся! Добре? Так? – вона, виявляється, вміла переконувати не лише силою наказу, але й... мистецтвом спокуси, напевно, чи як? Все одно. Так чи інак, спершу вона – жінка... Що й дуже звабливо демонструвала... З усілякими тілесними та словесними викрутасами Єви, що хотіла з’їсти яблука. Я підозрював це, однак з надією на віру, любов (до ближнього) та мудрість мовив:
Погоджуюсь, - і ми пішли в ресторан.
З Світланою було цікаво, але я думав про Оксану. Точніше, про те, яка я невдячна тварюка. Однак з кожним келихом гарного міцного напою моє сумління ставало все підвладнішим летючій миті життя, яке нас, ситих та підпитих, незабаром понесло на дискотеку, в божевільний та нелюдський, на перший погляд, гамір, у дике фанатичне борсання тіл, і де, мушу визнати (якщо не звертати на себе уваги), добре всім... Геть комплекси!..
Потім був готель, була фантастична і фанатична жінка, був полохливий сон зайця під убогим кущиком, і був... ранок...
Як у більшості фільмів життя, хтось мав прокинутися сам. Ним був я. На столику одиноко красувалося написане губною помадою на серветці слово: „дякую”.
Я не знав, що маю робити, але оскільки не було куди подітися, я поїхав на роботу. У голові гуло, у серці скиміло, у душі чорти влаштували гладіаторські бої з вилами, але попередньо, напевно, домовились, що колотимуть лишень мене...
Начальниця Світлана, як завжди, впевнено роздавала команди і до всіх прискіпувалась. До мене – найбільше. До того ж, негідниця, змусила мене написати пояснення, чому я запізнився на роботу. Я збрехав, що болить голова і ходив до лікаря. Читаючи, Світлана навіть не моргнула оком. Маєш тобі комбінацію, конспірацію і повну опускацію, наївний Адамчику...
А через годину моїй скромній персоні повідомили негайно з’явитися в ясні очі Самої.
Ти просто сліпий наївний чоловічок... - з жалем мовила Оксана. – Йди працювати. Вдома поговоримо. І поклич... оту, - додала.
Я пішов. А що я мав робити?
У коридорі зустрів Світлану.
Мене? – випередила мої риб’ячі безмовні вуста вона.
Я тільки махнув головою.
Я почував себе учнем, що провинився. Зрештою, - втішав себе я, - коли ти на коні – все не передбачиш. Коли ти під конем – теж хтось всього не передбачить... А життя спливає, а щастя, відкладене на завтра, не з’являється... Так все страшенно просто, телепню...
Такою щасливою Світлани я ще на роботі не бачив. Вона, граючись, зібрала свої речі, сказала нам, своїм стражденним працівникам: “Якщо чесно, хоча ви не повірите, але я вас дуже люблю”, - і пішла...
Я наздогнав її аж на першому поверсі.
Світлано! – крикнув. – Зачекай.
Вона зупинилась і, не обертаючись, мовила:
Хіба я не подякувала?
Подякувала і дуже оригінально, - відповів я, - але... я не винен... Я можу чимось допомогти?
Моя колишня начальниця відверто боролася сама з собою. Її все життя вчили не говорити зайвого. Але вона сказала:
Напевно, ти заслужив правди. Тож розкладу її тобі по пунктах...
Тільки не по пунктах! Мене вже від них нудить, - заперечив я.
Світлана посміхнулась:
Добре, нехай буде хаотично, - згодилася. – Отож: я до безтями кохаю одного чоловіка, який є не ти; я до безтями щаслива, що хоча б на одну ніч забрала в отієї сучки те, що належало їй; мені до безтями було добре з тобою; мені до безтями жаль, що постраждав саме ти; мені до безтями хочеться відчути свободу... і я... тебе тільки поважаю, але не прошу вибачення, бо ти – слабак... І я – до безтями хочу бути сильною, і ти – моя генеральна репетиція! Від оцієї миті ми не знайомі... Бувай... Я до безтями не хочу тебе бачити! Врубав?..
Я “всього-навсього” став інструментом помсти, „те”, як влучно висловилася Світлана, і в мене було тільки два варіанта й один вибір: або напитися з горя, або напитися з радості, яку треба собі придумати... Я вирішив помсту залишити помсті, а кесареве... віддати власникові найближчого кафе. Своє ж... Свого у мене, фактично, і не було... І слава, на тому, Господеві!..
У кишені дзенькало лише на пляшку. В коридорі я знову зустрів колегу Петра, на цей раз справді випадково. Той від мене задкував.
Йди сюди, - покликав я його.
Він покірно, з деякою осторогою, наблизився.
Прошу, - сказав.
Не ти “прошу”, а я проситиму. Значить, так, шановний: оскільки ти ще тут – ти виправився. Логічно?
Так, - погодився Гримкун.
Тобто здав нас з Світланою – ти...
З-знаєте... – хотів щось він збрехати.
У тому то й справа, що знаю. Але я не про те, втихомирся. Без демагогії. Краще позич сто гривень. Треба напитися. Зрозумів?
З-з радістю, - відповів без вагань колега Петро.
Я взяв гроші.
Д-до побачення, - до такої награної ввічливості воістину треба мати вроджений дар.
Ці гроші ти заробив на мені? – запитав я.
А-а... – Петро виглядав дешевим стукачем.
Слухай, а чо’ ти хвилюєшся? Я тебе не стукну, хоча б і хотів, бо ти – безперспективний. Врубав?
- Ага, - погодився Гримкун і зник, а “врубав” стало символом пошматованого на кусники дня.
Навздогін я йому крикнув, що не ага я, на його щастя, бо вже давно наказав би заради суспільного блага та блага майбутніх поколінь обезголовити таку гидоту, як він.
