На білому світі - Зарудний Микола Якович

Як тільки ви прочиняли сінешні двері, вас запитували, закликали, вам радили: «А ти підписався на позику?!» — хоча позики давно вже відмінили.

«Зберігай гроші в ощадній касі!»

«Не грайся з вогнем!»

«Запомни простую штуку: слева направо заводи мотор, — иначе сломаешь руку!»

«Знищуй колорадських жуків!»

Хату собі Підігрітий збудував велику і високу, з верандою, під шифером. На дні скрині лежала папка, в якій зберігалась уся документація і рахунки на ліс, на скло, на дошки, на цвяхи та клямки, на цеглу, на залізні гачки, на вапно, цемент, на пісок і на камінь. Все куплено на свої, трудові гроші, ніхто не підкопається. Останній документ з печаткою стверджував, що: «Хата збудована для власного користування тов. Підігрітого М. О. Вартість хати 1326,73 крб. (Одна тисяча триста двадцять шість крб. 73 коп.) у новому масштабі цін».

У Підігрітого одна донька — Світлана. Вона закінчила Косопільську середню школу і працює піонервожатою. Злі язики говорять, що вона дуже поспішає заміж, але яка дівчина не хоче заміж?

Одним словом, можна було б жити Макарові Підігрітому в шані і в спокої, але…

На кожному кроці підстерігає людину оце прокляте «але». Підстерегло воно і Макара. «Але» постало перед Макаром Олексійовичем в подобі його дружини. Спочатку шепнуло на вухо, а потім уголос підсумувало багаторічні спостереження:

— Та на тебе ж не зважають у районі! Яке начальство не приїжджає, то все до Коляди. З ним радяться, його хвалять, а ти тільки зі страховими агентами по селу ходиш. Хіба ж ти Коляді затичка? Світу божого не бачиш, а він на машині роз'їжджає! Хто сіє, а хто жне…

— Олено, чого ти хочеш від мене? Він своє діло робить, а я своє…

— Тебе скоро й кури загребуть,— пророкувало «але» і плакало.

І так щодня. Крапля камінь довбе. Через кілька місяців Макар Підігрітий був найнещаснішою людиною в країні. Його не цінять, його не визнають. Але Підігрітий зуміє постояти за себе. Хіба він не може бути головою колгоспу? Може і повинен бути, бо душа його болить за рідну артіль (про колгосп дбає, а не про себе).

І так розболілась душа Макара Підігрітого за громадські справи і за долю колгоспників, що не міг знайти собі місця та мало не зненавидів Коляду. Не думайте, що не вітався з ним чи говорив про нього щось погане. Ні, навпаки, Макар Олексійович чутливо завважив на «вкрай незадовільний стан здоров'я тов. Коляди, який не береже себе і тане, мов свічка, а через це тов. Коляда не може приділити господарству ту увагу, яку приділяв…»

Кожен свій виступ на зборах чи правлінні Макар починав так:

— Наша з вами, товариші, вина. Ми з вами, товариші, прогаяли, а Семен Федорович уже не може працювати за нас усіх, як раніше… Камінь — і той стирається… Ганьба нам усім, бо не зберегли Семена Федоровича, а хто ж керуватиме колгоспом, як Семен Федорович змушений буде піти?

І ось тепер усі в районі знали, що Семен Федорович Коляда хворий, запустив господарство. З ним і розмовляти почали, як з хворою людиною. Уявіть, що і сам Коляда повірив у свою безнадійну хворість. По кілька разів на день лічив пульс, у нього боліла печінка, нирки, серце, крутило в попереці, в колінах…

Семен Федорович уже рідко коли кричав на людей. Тепер він, постогнуючи, читав довжелезні нотації.

Раніше, наприклад, якщо не підвозили своєчасно кормів худобі, Коляда влітав на ферми і:

— Самі пообжиралися, так-перетак, а корови голодні! Та ви мені той жом у жменях носитимете! Я вас провчу, саботажники!

А тепер Семен Федорович викликав до себе їздових, і, тримаючись за те, що йому боліло, стогнав:

— Корівка не людина, ой, вона не скаже, що хоче, ой, їсти… А ви ж свідомі колгоспники, самі вже й молочка попили, а скотина не годована. А нас же вчать, що громадські інтереси…

І так півгодини.

Тим часом Макар Підігрітий не сидів склавши руки. Він дуже подружився з агрономом Дмитром Кутнем. Запрошував його на обіди та вечері, мовляв, холостяк, хто його нагодує? І Кутень приходив як додому. Господарі були привітні, гостинні і не дуже докучали серйозними розмовами.

Олена помітила, що її донька теж не без інтересу поглядає на молодого агронома. Кутень приходив, хвалив борщ і господиню, смажену качку і наливку, а дочку не хвалив.

Плани Макара Олексійовича, як людини державної, сягали далеко. Він хотів ближче познайомитись з батьком Дмитра — директором маслозаводу Василем Васильовичем Кутнем, добрим товаришем секретаря райкому Петра Йосиповича Бунчука.

Василь Васильович Кутень був людиною не гордою і приїхав, на прохання сина, в гості до Підігрітого. Після третіх відвідин старий Кутень уже цілував Макара, його дружину та дочку, запрошував їх до себе і обіцяв господареві навести порядок у сосонському колгоспі.

Він дотримав свого слова і мав серйозну розмову з Бунчуком.

— Я їздив оце на периферію, Петре Йосиповичу, і мушу сказати, що народ працює з ентузіазмом. Питання насіння, гною і ремонту на рівні завдань. Але мене тривожить сосонський колгосп, тривожить.

— Коляда — хворий, можливо, доведеться міняти,— погоджується Бунчук.

— У мене є кандидатура.

— Хто?

— Підігрітий. Голова! Масштабно мислить.

— Знаю. Але ж Коляду я сам рекомендував… Хай ще попрацює, а там побачимо,— непевно обіцяє Бунчук.

— Побачимо, — згоджується Кутень.— Може, на масляночку зайдемо до мене?

— Воно б і можна було,— подививсь Бунчук на годинника.

Кутень мешкає у невеличкому будиночку на заводській території. Можна було б перебратись, але звик. Уже другий десяток років директорує тут Василь Васильович, плани виконує, поросяток відгодовує — живе. А з Бунчуком вони давні приятелі, познайомились ще коли до війська їх призивали… А зустрілись після війни.

Петро Йосипович Бунчук — кремезний, з квадратним обличчям, чорним чубом, видавався не дуже привітним, але й не злим. Після війни був учителем історії в Бородянці, скінчив заочно інститут і його призначили на директора школи. Умів тримати в руках і учнів, і вчителів, добре й господарював — школа мала величезний сад, і в урожайні роки посланці Бунчука добре торгували фруктами та картоплею. За кілька років він звів приміщення для молодших класів та будинок у Косопіллі, який переписав на ім'я брата. Бунчук, очевидно, був дуже зайнятий і не збирав усієї документації, як, скажімо, Підігрітий, тому, в скільки обійшлося йому це будівництво, ніхто не знає.

Петра Йосиповича мали в районі за великого активіста і незабаром, після вдалого виступу на обласному активі, забрали до райкому, а ще через кілька років обрали першим секретарем. Хату свою Бунчук продав залізничній станції і в такий спосіб позбувся анонімок.

Один час Косопільський район славився на всю республіку великими надоями молока і рекордами по здачі м'яса. У район приїжджали звідусіль кореспонденти, місцеві газетярі писали брошури, екскурсанти вивчали досвід. Бунчук ходив гоголем. Його вибирали і рекомендували, куди тільки можна було обирати та рекомендувати. Але слава, як та хмара,— пропливе і розтане…

В обласні організації почали надходити листи з колгоспів, що всі ці «перемоги» косопільських діячів не варті виїденого яйця. Тепер замість кореспондентів в Косопілля зачастили комісії. Перевірили та доповіли, що ніякого дива в районі нема й не було. Просто Бунчук і тодішній голова райвиконкому Таранюк давали розпорядження керівникам колгоспів посилати у сусідні райони своїх гінців і скуповувати худобу. Коли все, що можна, навколо скупили, Петро Йосипович вирядив заготівельників у Молдавію. Два річні плани виконали.

Тоді Бунчукові добре прислужився і Кутень. Василь Васильович продавав колгоспам масло, яке вироблялось на заводі. Вони зразу ж здавали його назад. Іншими словами — купували в Кутня квитанції.

Таку практику Бунчук і Таранюк в обкомі партії називали ініціативою і скромно червоніли. Бюро обкому охарактеризувало її як окозамилювання і зняло з роботи голову райвиконкому. Петра Йосиповича, зваживши на щиросердне визнання помилок, залишили.