Химери дикого поля - Івченко Владислав Валерійович
– А ти добре рахуєш, Набоко! – радів Непийпиво. – Не гірше, аніж на шаблях валчиш! Мо’, залишишся у курені Мухи писарем? Бо тутешній писар від’їхав через хоробу, а наступника собі не ушикував. Нині безлад тут.
– Ні, не хочу я залишатися поки. Хочу помандрувати цим краєм. Цікаво тут, – сказала Понамка.
– Любиш вандрувати?
– Якби не любила, тут би не опинилася.
– То гайда зі мною.
– Куди?
– На ріку, на тамтешню Заставу. Чи чула про неї? – спитав Непийпиво, а я аж застиг від його слів. Ріка! Там буде шанс втекти! Зголошуйся, Понамко, зголошуйся!
– Ну що ж, поїдемо, подивлюся на ріку, – кивнула моя панна. – А ти, брате Непийпиво, якогось куреня чи сам по собі?
– Я з куреня Сухого. Але коли панич десять років прослужить, то може далі їхати до якого-кольвек куреня, або до башт прикордонних, чи на Заставу, чи до фортець, жеби служити, де забажає.
– А не служити можна? – Понамка дуже не любила дисципліни, хіба що у тренуваннях.
– Не можна. Кожен панич служити має, – сказав Непийпиво. – Бо ж на шаблях наших уся Січ тримаєтси. Без нас тут безлад почнеться.
– А ви не боїтеся, що коли-небудь раби повстануть? – прямо спитала Понамка, мабуть, теж приголомшена сценою страти. – І вчинять різанину.
– Паничі нічого не обовяються.
– Але ж раби ненавидять вас. І земляні, і підвальні.
– Жеби ненавидіти, треба сальце мати. А в рабів, особливо земляних, його нєсть. Щодня важко плужать вони, снєді мають замало. Присно пече їх голод та втома, випалюють думки здурнілі. Через те думають вони, жеби поїсти, а не про те, жеби збродню вчинити. Та й ми зочимо, жеби не стало рабів забагато.
– І скільки це, забагато?
– На кожного панича мусить припадатися навенцей сотня земляних рабів і двадцять підвальних. А також десять слуг.
– Хіба один панич здолає сотню рабів чи десяток слуг?
– Звалчить. У рабів зброї залізної нємть. І розпорошене бидло. Не вєдають, що поводиться у сусідньому сараї, не кажучи вже про іниє курені. А ми ж вєдаємо, бо зв’язок маємо.
– Зв’язок? – здивувалася Понамка.
– Так. Як би інакше я вибадався, що на баштах прикордонних іспоткали паничарку? – Непийпиво посміхнувся. – Негдись треба було слати чауса, жеби дізнатися про щось. Обецне я присно можу дізнатися, що діється у якому-колвеку курені.
– Не знала, що у вас є зв’язок, – кивнула Понамка, а я згадав того хлопця, через якого ми тут і опинилися. Мабуть, його рук справа. – А що це за назва, паничарка? Такі жінки, як я, вже були у вас раніше?
– Були. Колись валчили Січ чужинці, то багато паничів вабоїно було. Тоді жінки наші імали зброю у руки і ставали паничарками.
– Хто намагався вас захопити? – не зрозуміла Понамка.
– Чужинці. З Рабських країв.
– Хіба вони знають про вас?
– Вєдають. Було два нашестя звідти, – розповідав Непийпиво. – Одне – предавно, а інше за тридцять років. Першому Січ вспиралася легко, бо мали ми зброю. Не тільки шаблі, але й мушкети. Валчили і вабоїли ми чужинців, і мали вони цопнутися, аже вбитих своїх зоставили. А ось друга навала важкою була. Прибула орда велика, тирлищем стала біля Застави і почала дощяду Січ нищити. Геть усі курені побурили, дуже багато братів загинуло. Теди жінки імали зброю і валчили веспол з браттями. Валчили і гинули, дещиця їх залишилася, коли Ісус Кривавий почув молитви наші і прибрав чужинців.
– Прибрав?
– Еге ж. Були чужинці і пішли чужинці. Диво сталося. Спочатку заскочили вони Січ з птахами своїми залізними, які з неба вогнем плювалися, і з жалезняками, які з землі вогнем плювалися. Єсще мали чужинці черепахи залізні, єкі не боялися мушкетів наших. У Січі ж було лише мензство та упор. А ще Ісус Кривавий. Яко забрав він чужинців, довго Січ до ладу приходила. Чудовиськ вабоїли, що на Січ посунули, курені уробили, рабів імали. Те, що зочиш зараз, – наслідки багатьох років ладу, що тримається на шаблях наших.
– Але зараз паничарок не з’являється?
– Навіщо, коли ми є? Наші жінки народжують дітей, ті виростають у джур, найкращі з яких стають паничами. Цього достатньо.
– Ви б могли збільшити кількість шабель, якби використовували і жінок, – зауважила Понамка. – Я – жінка, але хіба я б’юся гірше за когось із паничів?
– Ти не жінка, а брат Набока, – строго виправив її Непийпиво. – Не забувай про це.
– Добре.
– Давай завершувати, жеби виїхати по холодочку.
Понамка відпустила мене. Я пішов до виходу з башти, двері виявилися зачиненими. Їх охороняло кілька джур. Випустили мене. На дворі свято вже закінчилося, слуги прибрали столи та розійшлися. Я попрямував до конюшень, перевірив, чи є харч у коней. Потім повернувся до будинку слуг, де мені виділили ліжко. Там влігся і заснув, бо дуже заморився.
Розділ 6
До Поганих земель
Вночі мене розбудили. Якийсь слуга потягнув на вулицю, відвів на одну з башт куреня і залишив там, нагадавши, що я мушу не спати і не відволікатися. На інших баштах теж стояли чергові. Ще було темно і прохолодно. Я став думати про ріку. Там буде шанс втекти. Треба якось поговорити про це з Понамкою. Добре, що вона не погодилася залишатися у цьому курені, бо звідси не втечеш. А на ріці буде шанс. Паничі ж припливали до пристані. То і ми зможемо дістатися пристані і забути про цей жах. Я згадував то скривавлених рабів на стовпах, то рабів з перерізаними горлянками. А ще ті діти з шабельками, які вміють різати горлянку, наче це гра якась. Жорстокі місця.
– Красю, ти тут? – спитав незнайомий голос. Спитав не такою вимовою, як говорили місцеві, а так, як говорили на Великій землі. Що за дива?
– Я тут. А ти хто? – я схопився за кинджал, готовий дати відсіч.
– Я – Сашко, слуга Непийпива.
– Хто з тобою? – злякався я, бо побачив, що з темряви до мене наближаються дві тіні.
– Той, хто змінить тебе, а нам треба їхати. Ходімо.
Дійсно, моє місце у башті зайняв інший слуга, а ми з Сашком пішли сходами у двір.
– Чому я тебе вчора не бачив? – спитав я. – Твоєму пану прислужували якісь місцеві.
– Я виконував його наказ, треба було дещо зробити. Ходімо, зараз візьмемо їжі.
Ми пішли в один з будинків під стіною. Нам відкрив заспаний слуга. Видав нам половину копченого свинячого окосту та дві великі паляниці хліба.
– І яблук, мій пан любить яблука, – сказав Сашко.
– А мій пан – хрін та горіхи, – додав я.
Слуга не наважився суперечити, хоч скривився, бо ліньки йому було все шукати. Ми поклали їжу у два мішки і пішли до конюшні.
– Слухай, а ти розмовляєш не як тутешні, – спитав тихенько я.
– Ти теж, – відповів Сашко.
– Ти з Великої землі?
– Тут її називають Рабськими краями.
– Як ти сюди потрапив?
– Плив до Райгорода. Нас перестріли паничі. Спочатку дивом не вбили, збиралися зробити мене рабом.
– Підвальним?
– Ні, відправили б до Чорних печер, добувати вугілля. Але Непийпиво тоді був на Заставі. Він з’ясував, що я дещо вмію, то узяв слугою.
– До Застави довго їхати?
– А що? – Сашко підозріло подивився на мене.
– Ми ж їдемо на Заставу? Так твій пан увечері казав, – викрутився я.
– Ні, ми їдемо до Поганих земель.
– Для чого?
– Так сказав мій пан.
– А що це за Погані землі?
– Згубний край. Там є чудовиська, то тримай зброю напоготові.
– Ми їдемо самі?
– Мій пан і твій пан. Сідлай коня.
Ми сідлали коней, потім своїх мулів. Бачив, як відчинилася хвіртка у воротах, у неї заходили невеличкі загони джур. По чотири-п’ять підлітків з короткими списами і при шаблях.
– Звідки це вони повертаються? – спитав я.
– З нічних виходів. Вночі джури слідкують, щоб раби не виходили з сараїв. Якщо зустрінуть раба поза сараями, то вб’ють. А ще шукали втікачів. Мабуть, не знайшли. Ходімо, наберемо води. – Сашко дав мені кілька шкіряних баклаг.
– Хіба води по дорозі не буде?
– Там погана вода, краще її не пити.
Ми пішли до колодязя у дворі. Дуже глибокого. Дістали цеберко води, налили баклаги. Потім повантажили на своїх мулів. Сашко привів ще одного мула. На нього причепили якісь мішки.
Похожие книги на "Химери дикого поля", Івченко Владислав Валерійович
Івченко Владислав Валерійович читать все книги автора по порядку
Івченко Владислав Валерійович - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.