Діви ночі - Винничук Юрій Павлович

Ознакомительная версия. Доступно 11 страниц из 51

По Збоїщах гуляв вітер, перегавкувалися собаки, а загалом панувало безлюддя. Мені довго довелося гримати, поки нарешті двері не відчинилися і на порозі не з’явилася розпатлана й заспана молода циганка.

— Що тобі треба?

— Осю.

— Нема Осі, — буркнула вона, затраскуючи двері перед самим носом.

Але я встиг увіпхати ногу.

— Я друг Осі. Розумієш? Є важлива справа.

— Забери ногу. Нема тут Осі.

— А де він?

— А я звідки знаю?

Я витяг десятку і помахав нею у повітрі. Циганка всміхнулася.

— Я у друзів грошей не беру.

Сказавши це, схопила мене за руку і втягла за собою в напівтемну кімнату, посеред якої лежав матрац. То були єдині меблі у цьому приміщенні.

Циганка одним махом скинула через голову сукенку й узявши руки в боки, стала переді мною зовсім гола, в самих лише коралях. Була до розпачу худа й скидалася на посинілого бройлера. Кістки випинали всюди, де треба і де не треба, а на місці грудей темніли самі пиптики.

— Що ж ти за Осин друг, що мене не любив? — вишкірила вона золоті зуби.

— Я не маю часу базарити.

Та, не звертаючи жодної уваги на мої слова, циганка беркицьнулася на матрац і по-кошачому потяглася:

— Ну? Покажи, який ти Осин друг.

Можливо, після п’ятнадцяти років в’язниці за крадіжку джинсів я буду радий і такому щастю, але зараз її драбиняста фігура не прокидала в мені жодних бажань. Я відвернувся і вийшов із кімнати. Вслід мені пролунало:

— Підараст горбатий!

Я мовчки проковтнув і це, але мимоволі випростався. У сусідньому дворі якийсь циганчук у самих чорних трусах цьвохкав лозою по дірявому відрі.

— Гей ти! Не знаєш, де Ося?

Циганчук прискалив око, запхав пальця у ніс і задумливо пошпортався. Потім вийняв його, уважно обстежив і, витерши об труси, відказав:

— А даси рубля?

— Дам.

— Ну, то дай!

Я просунув йому карбованця межи штахетами. Циганчук вихопив гроші й закрутився в дикому танку:

— Обдурили дурака на чотири кулака! Обдурили дурака на чотири кулака!

Я спересердя плюнув і хотів уже було йти, коли з хати випірнула циганка. Вона ліниво позіхнула і сказала:

— Ну, де там твоя десятка?

— Нема дурних, — бовкнув я. — Скажи, де Ося.

Циганчук враз перестрибнув через паркан і застрибав довкола мене:

— Дядя, дай мені ще рубля. Скажу, де Ося!

— Пішов ти! — гримнула на нього циганка.

Я вийняв десятку і підніс її над головою:

— Хто перший скаже, де Ося, дістане гроші!

У ту ж мить обоє так швидко заторохкотіли, що я ледве второпав — Ося, виявляється, грає у карти через дві хати в садку.

Я зіжмакав десятку і, підкинувши її угору, гукнув:

— Лови!

Ледве встиг відскочити. Коли я виходив з подвір’я, позаду розлігся такий жахливий писк і вереск, що, здавалося, ціла зграя котів справляє медовий місяць.

Ося і справді грав у карти ще з трьома учасниками викрадення львівської Прозерпини.

— А-а, — піднявся мені назустріч. — Попався, хто на базарі кусався? Ти чого динамо прокрутив?

— Яке динамо? — не зрозумів я.

— Нормальне. Ми приїхали, а нас ніхто не чекав на шосе.

— То ти сам туди їздив?

— Я такі справи нікому не довіряю. Ось із Зіною ми їздили.

Зіна при Осі був кимось на зразок охоронця — такий собі тупуватий здоровило, готовий на все.

— І ви з тим міліціонером не зустрічалися?

— Кажу ж, що ні. Вип’єш? — спитав Ося і, не чекаючи на відповідь, налив мені шампанського.

— Річ у тім, що хтось таки зустрівся з міліціонером. Цього міліціонера побито, і він тепер у лікарні. А джинси пропали.

Цигани перезирнулися.

— Нічого не розумію, — похитав головою Ося. — Ти прислав сказати, що зустріч переноситься на дев’яту. Ми й приїхали на дев’яту. Почекали з годину і вернулися…

— Але я нікого не посилав! — вибухнув я. — Зустріч не переносилася!

Поволі мені прояснювалося.

— Отже, хтось навмисне переніс зустріч і перехопив Миколу. Але це мусили бути цигани. Так принаймні твердять лягаві зі слів Миколи.

— Цигани? — обурився Ося. — Ми б тут обов’язково щось про це чули. Ніхто з наших цього зробити не міг. Хіба якісь чужі.

— А хто знав про джинси?

— Тільки ми четверо.

— І ви більше нікому не розповідали?

— Чого наперед хвалитися? Поки діло не зроблене, циган язика не розв’яже… Та й, знаєш, ми з лягавими живемо душа в душу. Для чого нам псувати стосунки?.. А той твій Франьо? Щось він мені зовсім не сподобався.

— Це ж він мене й звів із Миколою. Це його товариш.

— Товариш… Всякі товариші бувають.

— Для мене ясно одне: хтось мусив перевдягнутися циганами. Але ти ще не знаєш, чого я до тебе приїхав. Мене сьогодні загребли менти. Увірвалися з самого ранку, перевернули всю хату — шукали джинси. Нічого, звісно, не знайшли… Тоді повезли з собою… А там віддухопелили і милостиво подарували шанс. Цілу добу. За цей час мушу знати джинси. Якщо ні, то можу загриміти.

— Ну й ну! — потер чоло Ося. — Оце ти влип, браток. Чим же я тобі допоможу? Я б сам хотів у цій справі розібратися. Не люблю, коли циганам гниле діло шиють. Але з чого почати?

— То ти допоможеш мені?

— От моя рука! — він стис мою правицю й додав: — А як не повезе, то я тебе в таку діру зашию, що тебе не те що міліція, а й смерть не знайде. Перебудеш там, поки ті джинси не випливуть. Усе одно їх продати хтось мусить. А ми все місто обставимо. Миша не проскочить з джинсами.

— Тоді їдемо в лікарню. Поговорю я ще з Миколою. Хто їде зі мною?

— Їдемо всі, — сказав Ося. — Хто його зна, на яке діло виліземо.

— То це треба дві машини ловити…

— А в Зіни є «бобик». Хе! Нас десятеро, як треба, влізе.

Ми вийшли на вулицю. На паркані висів знайомий циганчук.

— Ну що, кому десятка перепала? — поцікавився я.

— Ми поділилися, — відказав циганчук.

— Муня, — покликав його Ося. — Помий мармизу і вдягнися, їдеш з нами.

Циганчук вихором чкурнув до хати.

— На дідька нам цей малий? — здивувався я.

— Хе, ти не знаєш Муню. Муня у нас на всі випадки життя.

Зіна викотив облізлу й заталяпану розвалюху. Приблизно щось подібне я й уявляв собі. Найдивнішим було те, що ця стара каністра могла ще й їхати.

Ми заїхали на Ужгородську, хлопці лишилися біля машини, а я спробував атакувати лікарню. Перша атака не вдалася. Грізна бабуся стояла на смерть і відвідувачів не пускала. Та виручили універсальні три карбованці.

Я накинув на плечі халат, піднявся сходами в терапію і хутенько відшукав четверту палату. Микола лежав із забинтованою головою. Виглядав не так зле, як я це собі уявляв.

Моя з’ява викликала в нього неабияке здивування. Такого нахабства він, видно, не сподівався.

— Ні фіґа собі! — вигукнув він. — І ти ще маєш совість сюди припертися? Бляха муха!

Я сів коло нього.

— Слухай, Миколо, хочеш вір, хочеш не вір, я до цього діли не причетний. Я щойно від циган, які мали поїхати з тобою на зустріч. Вони кажуть, що хтось прийшов ніби від мене і переказав, буцімто зустріч переноситься з сьомої на дев’яту. Тому вони виїхали на дві години пізніше, годину покрутилися і вернулися ні з чим.

— По-твоєму, триста пар джинсів — це ніщо?

— Вони тих джинсів не брали.

— І ти їм віриш?

— Вони кажуть, що то взагалі не могли бути цигани.

— На нас напали і побили цигани.

— Кого нас?

— Мене і того, хто привіз ті джинси!

— А хто це такий?

— Один поляк.

— Він теж у лікарні?

— Ні, йому менше дісталося. Зате я дістав найбільше… Не розумію, що ти від мене хочеш. Цим ділом займаються наші.

— Ні, цим ділом займаюся я. Принаймні сьогодні. Твої «наші» потовкли мені кістки, а тоді випустили з тим, щоб я до завтрашнього ранку роздобув джинси.

— Ага, так от чого ти прийшов.

— Так, я прийшов дізнатися, хто тебе потовк.

— Кажу ж — цигани.

— Але як вони виглядали?

— Як цигани. Обоє у светрах «феррарі».

Ну, звичайно. У тих синьо-червоних «феррарі» ходила тоді половина міста. Але та, рагульська половина. У тому числі і основна маса циган. Все було продумано до деталей.

Ознакомительная версия. Доступно 11 страниц из 51