Усім, що набував нового, я намагався ділитися з Джо. Ця заява звучить трохи претензійно, тому доведеться пояснити її. Я хотів, щоб Джо не був такий неотесаний і простацький, щоб він став вартніший мого товариства і менш заслуговував на Естеллин осуд.
Стара батарея на болотах правила нам за класну кімнату, а поламана грифельна дошка й шматок грифеля - за навчальне приладдя, до якого Джо незмінно додавав свою люльку. Не було жодного випадку, щоб Джо запам'ятав що-небудь від неділі до неділі або взагалі щоб він набув під моєю опікою хоч сяку-таку крихту знань. Але свою люльку він смалив на батареї так по-знавецькому - ба навіть по-вченому,- як ніде, немов гадав, що досяг бозна-яких успіхів у навчанні. Любий Джо! Я б так хотів, щоб ці його успіхи відповідали дійсності!
Тут було погожо й тихо, ген по той бік земляного валу линули вітрила на річці, під час відпливу скидаючись на вітрила затонулих кораблів, що все пливуть і пливуть річищем. Коли я бачив, як судна з напнутими білими вітрилами виходять у відкрите море, мені згадувались міс Гевішем та Естелла, і так само й тоді, коли скісний сонячний промінь падав на хмарину, чи на вітрило, чи на зелений схил, чи на воду. Міс Гевішем, і Естелла, і той їхній дивний дім, і те дивне життя в моїй уяві пов'язувалися з усім, що було у світі мальовничого.
Однієї неділі, коли Джо, захоплено посмоктуючи люльку, так розхвалився власною «тупістю», що довелося дати йому спокій на цей день, я довго лежав на валу, спершись підборіддям на руку, і всюди, куди не гляну,- і в небі, і у воді,- добачав обриси міс Гевішем та Естелли, аж нарешті зважився заговорити про те, що давно вже крутилось у мене на язиці.
- Джо,- звернувся я,- як ти гадаєш, чи не годилося б мені відвідати міс Гевішем?
- Та хто його зна,- задумливо мовив Джо.- А навіщо?
- Як це навіщо? А навіщо взагалі ходять у гості?
- Бувають такі гостини, Піпе, що й справді хтозна-навіщо. Але я кажу про гостини у міс Гевішем.
й може здатися, що ти чогось від неї хочеш, чогось сподіваєшся.
- А хіба я не можу сказати, що нічого такого не думаю, Джо?
- Та ти можеш сказати, друзяко,- зауважив Джо.- І вона може тобі повірити. Але може й не повірити.
Джо, як і я, відчував, що сказав дуже слушно, і став ретельно пахкати люлькою, щоб не послабити своєї думки повторенням.
- Бачиш, Піпе,- мовив він далі після того, як ця небезпека минула,- міс Гевішем повелася з тобою порядно. І коли вона це зробила, то потім ще покликала мене до себе й сказала, що це вже все.
- Я знаю, Джо. Я чув.
- Усе,- з притиском повторив Джо.
- Я знаю, Джо. Я ж чув, кажу тобі.
- Себто воно така справа, Піпе, що, може, міс Гевішем так це й розуміла: з цим скінчено! Годі вже! Мені на північ, вам на південь! Розходьмося!
Я й сам так думав, і мене зовсім не втішало, що наші думки сходяться, бо від цього вони здавалися ще ближчими до істини.
- Але ж, Джо.
- Що таке, друзяко?
- Я ж ось уже майже рік, як став підмайстром, а й досі не подякував міс Гевішем, не поцікавився, як вона, не показав, що пам'ятаю її.
- Це правда, Піпе, але ж коли б ти, скажімо, відніс їй повний набір підків, себто цілих чотири підкови, у дарунок, то я й не знаю, нащо вони б їй здалися, коли в неї й копит ніяких не водиться…
- Та я зовсім не це мав на увазі, коли говорив про пам'ять, Джо, зовсім не дарунки.
Але Джо як ухопився за думку про дарунок, то й далі став її снувати:
- Або навіть і таке - щоб ми, значиться, вдвох викували їй новий ланцюжок на парадні двері, чи там десяток-два шурупів з гайками, чи якийсь дріб'язок господарчий - видельце для грінок чи то рашпер, на якому рибку підсмажують, абощо…
- Та я ніяких дарунків не мав на увазі, Джо,- урвав я його.
- Отож я й кажу,- провадив далі Джо, немов я бозна-як захопився цією його думкою,- що на твоєму місці, Піпе, я б не робив цього. Таки не робив би. Бо нащо їй дверний ланцюжок, коли в неї й так двері завше замкнено? Шурупи - то й узагалі не ясно, чи зрозуміє вона, для чого вони. Видельце - на це треба міді, і з цим тобі важкувато було б упоратись. Ну, а рашпер - з ним і найкращий майстер не відзначиться, бо рашпер - він і є рашпер,- невідступно напирав на мене Джо, немов силкуючись розвіяти мої глибоко закоренілі ілюзії,- і що ти собі там не задумав би зробити, а рашпер у тебе вийде хоч-не-хоч, ніде ти не дінешся…
- Джо, дорогий! - вигукнув я в розпачі, хапаючи його за рукав.- Досить про це! Я ж і в думках не мав дарувати щось міс Гевішем.
- От бачиш, Піпе,- підтвердив Джо, наче весь час саме цього й домагався.- І я скажу тобі на це, що ти маєш слушність, Піпе.
- Добре, Джо,- але я ось що хотів сказати: оскільки у нас тепер не дуже багато роботи, то якби ти відпустив мене завтра з полудня, я б міг сходити в місто й навідати міс Ест… Гевішем.
- Тільки зветься вона не Естевішем, Піпе,- повагом зазначив Джо,- хіба що її вже перехрестили.
- Це я знаю, Джо, знаю. Це просто у мене прохопилось так. То що ти гадаєш з цього приводу, Джо?
Виявилось, що як я вважаю це доцільним, Джо теж. Він тільки висунув одну умову: якщо мене приймуть не дуже щиро або не натякнуть, що я можу повторити свої відвідини, які я здійснив виключно з вдячності за виявлену мені ласку, тоді нехай цей мій перший пробний візит буде й останнім. Я твердо пообіцяв цієї умови дотримати.
У Джо, треба вам знати, був найманий робітник ка прізвище Орлік. При хрещенні його начебто нарекли Долджем - іменем явно не існуючим, про що він і сам, очевидно, знав: судячи з його капосної натури, він зумисне вигадав собі таке ім'я, аби подражнити сільських легковірів. Це був широкий у плечах смаглявий незграба, неабиякий здоровань, і ходив він перевальцем, ніколи нікуди не кваплячись. Навіть на роботу він приходив так, наче знічев'я забредав до кузні, та й ідучи обідати до «Трьох Веселих Моряків» або ж вертаючи з роботи ввечері, ступав з таким виглядом, як у Каїна чи Вічного Жида, [5] немов і гадки не мав, куди його несе, немов забирався звідси на віки вічні. Мешкав він у сторожа на шлюзі і в робочі дні прителіпувався з цього свого відлюддя, встромивши руки в кишені, а підвішений на шию клуночок зі сніданком закинувши за спину. В неділю він здебільшого вилежувався увесь день біля воріт шлюзу або стовбичив, прихилившись до клуні чи ожереду сіна. Снуючи туди-сюди, він завжди очі втуплював у землю, і коли хто, бувало, питав його що-небудь або з якої іншої причини доводилося піднести голову, погляд у нього робився напівобурений, напіврозгублений, так наче єдине, що морочило йому голову,- це здивування, що він ніколи ні про що не думає. Вовкуватий цей наймит недолюблював мене. Коли я був дуже малим і всього боявся, він мені наговорив, що в чорному кутку кузні живе чорт і що він з ним добре знається, і ще додавав, що раз на сім років вогонь у кузні розпалюють живим хлопчиком, тож, мовляв, і я можу піти на розпал. Коли я став підмайстром Джо, в Орліка, здається, скріпилася давня підозра, що я з часом займу його місце, і він став недолюблювати мене ще більше. Щоправда, говорити чи робити що-небудь відкрито вороже він не важився, але я помітив, що лупить молотом він неодмінно так, щоб іскри летіли на мене, або от тільки я затягну «Старого Клема», він і собі встряне, і конче невлад.
Коли наступного дня я нагадав Джо про обіцянку дати мені вільних півдня, Долдж Орлік чув це. В ту хвилину він нічого не сказав, бо вони з Джо саме розплескували розжарену штабину заліза, а я роздував міхи, але трохи згодом він сперся на молота й заговорив:
- Послухайте, хазяїне! Ви ж, певне, не збираєтесь тільки одному з нас давати попуст. Коли малий Піп дістає вільного півдня, то й Старому Орлікові теж хочеться.
Йому було років двадцять п'ять, але він мав звичку говорити про себе, як про діда.
- Та нащо тобі цих гулящих півдня? - спитав Джо.
- Нащо? А йому нащо? Я незгірш за нього з цим часом впораюся,- відказав Орлік.
