бо наручники для Ханенка, напевне, не останні в
поліціянтів, хурделиця ще местиме.
– Даю згоду, – якомога буденніше відказав Пащевський,
аби якось згладити той вибачливий і зніяковілий
тон.
Хурделиця справді крутила, але наручники отцю
Павлові не встигли приміряти. Вересневої ночі Пащевського
розбудив приглушений тупіт ніг – він підійшов
до вікна і легенько, хіба на чверть, його відхилив.
Польська армійська колона мовчки пересувалася
безлюдною вулицею, йшли без вогнів, тільки чулося інколи
командирське:
– Увага, увага, хлопаки…
113
А вдень у місто ввійшли радянські війська – тепер вже
не безкоштовна туристична подорож в арештантському
вагоні в Березу-Картузьку, куди гірша й грізніша загроза
нависла над сім’єю отця Павла і ним самим. То ж поки
не стямилася нова влада, поки Москва з Берліном обмінювалися
людьми, Пащевський викопав десь в архіві, що
одна з його бабусь мала німецьке коріння, – і він з-під радянської
опіки вивозить рідних та виїжджає сам під опіку
німецьку. Не помилився отець, бо страхітлива віхола
вщухала відтоді хіба лиш на короткий перепочинок, війна
світова, мов верхова пожежа в пересушеному лісі, мчала
землею. То вже потім переказуватимуть, скільки учнів
його з української гімназії і скільки знайомих душпастирів
зустрінуть останню свою хвилину в підвалах і на подвір’
ї червневого дня сорок першого в луцькій тюрмі.
Навіть тих, хто покорився, не вельми гладили по голівці.
А кого вже гладили, то й інших відрадять такої ласки
– архієпископ Олексій двічі їздив в Москву каятися і
спокутувати свій гріх автокефальний, але те мало чомусь
помогло. Сперш викинули його речі і самого владику з
архієрейських покоїв, бо новій владі вони для себе приглянулися,
тоді відібрали автомобіль.
– Попові так треба авто, як гармоніка, – весело продавав
два рядки зубів, що тримали цигарку, молодий офіцер
і всівся на шоферське сидіння та взявся його під себе припасовувати.
А в ніч на двадцять третє червня, коли в темені
небесній натужно гули німецькі бомбардувальники,
архієпископа арештували і повезли в Тернопіль.
– Пишіть, що шифровано з німцем через Варшаву
листувалися. І щиросердне розкаяння не забудьте, – наказав
начальник тамтешнього НКВС.
У владики й дух перехопило, геть так, як в далекому
дитинстві, коли ненароком зірвався і з розмаху впав
Іван КОРСАК114
головою з гойдалки, почепленій на сусідській старезній
яблуні-дичці, – неважко було здогадатися, чого після зізнання
йому очікувати.
– Не хочете – і не треба, – кинув кривого погляда начальник
на в’язня, що затинався, силувався, але так і не
зміг повернути у роті неслухняного, немов перевареного
і вже задубілого, свого язика. – Обстригти негайно.
Нечуваний глум над архієреєм вернув тяму владиці,
він не озвався, а швидше завив, та замашний кулак конвоїра
миттєво його заспокоїв. Двоє тримали, а третій.
схопивши зі столу ножиці, взявся карнати бороду – те в
конвоїрів не вельми ладилося, неприловчені руки плуталися
і нервували, а ще владика сіпався та виривався, то
ж врешті начальник не витримав:
– Як діти малі, канцелярськими ножицями бавляться.
Марш у завгоспівський кабінет по баранячі.
Наступного дня, бо до Тернополя німець стрімко
підходив, бранців погнали у напрямку Підволочиська.
Поміж невистиглих ще хлібів, курною дорогою рухалася
величезна колона, владика Олексій, знищений і
обезсилений, чалапав разом з усіма, падав в пилюку, як
налітали раптово німецькі літаки, знімався по окрику
конвоїрів і знову ішов. Але як черговий раз налетіли ті
літаки, то владика не здужав звестися, він було поривався
судорожно, та марне – конвоїр націлив на нього
гвинтівку, лайнувся, але чомусь передумав:
– Околієш і так, а куля ще знадобиться, – він глянув
у небо, де віддалялися зловіщі залізні птахи з хрестами
на крилах.
Сподівання енкавеесівського охоронця не справдилося:
владика не околів серед поля, а дорачкував-таки до
найближчого села, де потроху оклигував, доки його не
перевезли тихенько підводою в Кременець.
115
До отця Пащевського у Варшаву приїхав Іван Власовський
– він би й ще перепочивав собі у Березі-Картузькій,
та війна нагодилася, розмела колючі дроти.
– Змінилися обставини, а цілі наші у розбудові церкви
лишилися ті ж, – повагом в’язав думки Іван Федорович
у невидимий ланцюжок, інколи спиняючись на
мить, мов ще пробував, чи в тому ланцюжкові ланки не
розпадаються. – Підмурівком для нас має стати закон
про автокефалію від 1 січня 1919 року, виданий урядом
УНР, той закон дає непідлеглість і Московській патріархії,
і Варшавській митрополії, наступним кроком буде
скликання Собору. До того часу, гадаю, слід нам утворити
тимчасову адміністрацію Української церкви.
– Що від німця можна очікувати? – навпростець перепитав
отець Павло.
– Тільки не добра, – навіть часу не потратив Власовський
обміркувати відповідь. – Тилові служби зараз
нагадують тетерюка, захопленого своєю піснею в час токовища,
ще побідні реляції п’янять голови, та, здається,
вже приходять до тями. Фотографують багато, нотують
наші виступи, шпигувати непомітно починають – і дивуються,
чом не бачать дяки їм, визволителям…
В отця Пащевського були свої підстави прийти до
схожої думки. З оточення німецької верхівки у Варшаві
йому розказували, як з олівцем вельми ретельно вичитували
й підкреслювали окремі місця в архіпастирському
листі єпископа Полікарпа. А найретельніше придивлялися,
прицмокуючи здивовано язиком, до абзацу:
«Перед нами в блискучому промінні сходячого сонця
сяє наша велика ідея: Один Бог, одна нація і спільна краща
будучність. Сповнилась наша відвічна мрія! У місті
князя Льва з радіовисильні несеться над нашими містами,
нивами, ланами, над нашою, густо зрошеною
Іван КОРСАК116
кров’ю, землею радісна вістка: проголошено Самостійну
Українську Державу. Відроджена у вільній Українській
Державі, Українська вільна Православна Церква
буде з народом одною нерозривною цілістю… В цей великий
час всі українці мусять об’єднатися, всі мусять
працювати спільно, бо в єдності сила, і ту єдність
мусімо показати на ділі… Нехай Господь Милосердний
допомагає тобі, Народе мій, і тобі, Уряде наш, будувати
Самостійну Українську Державу, а моя молитва за
всіх вас перед Престолом Всевишнього буде завжди»…
– Я на власні очі мав змогу пересвідчитися, – вів далі
Іван Власовський, – щo чекати від німця. Як приїхав Кох
з цілим виводком адміністраторів у Рівне, стояв якраз я
біля колишнього реального училища. Скривленим, прижмуреним
якимось поглядом, видалося, з презирством,
окинув людей, не відповів на привітання і промарширував
собі у двері. Якщо наша перша задумка не пройде,
то нав’язуватимо контакт з Діонисієм, ставку робитимо
на архієпископа Олексія… Сподіваюся, йому пам’ятний
