Таємниця Кутузовського проспекту - Семенов Юлиан Семенович

Дзеркало з шурхотливо-водопадним гуркотом заіскрило на підлогу… Спочатку в місті потішалися з цього, але — як казали бабусі — таке не для забави, на дзеркало гріх руку піднімати, біда буде. І справді — через три дні Константинова вигнали, треба було зміцнювати Інтернаціонал, крісло голови Ради Міністрів завжди віддавали молдаванинові, призначили місцевого Рудя, і Константинов через це помер від серцевого приступу, не зміг пережити образи, та й з особняка прогнали, як тепер людям в очі дивитися?!

Костенко назавжди запам’ятав слова шофера Щолокова: «Можна, звичайно, глузувати й далі над народними прикметами, тільки коли люди з них століттями не сміялися, значить, резону не було… Розбите дзеркало — на горе, так було, є і буде повік». А що? Правда. Спробуй заперечити.

Пояснити не можемо, тому й потішаємось: «Цього не може бути, тому що не може бути ніколи».

Коли ж я відчув страх, подумав Костенко. Сьогодні ранком? Ні. В метро, коли помітив, що за мною стежать? Ні. Цей страх жив у мені з учорашнього дня. Мабуть, з тієї хвцлини, коли Строїлов-старший сказав, що до нього без упину дзвонять. Мабуть, я співставив жорстокість затаєних людей із беззахисною безпомічністю нещасного старого. Так, я за те, щоб висадити в повітря наші жахливі тюрми, що пропахли віковим смородом карболки, крові, затхлості, і побудувати цивілізовані приміщення для тих, хто переступив Закон; різні люди його переступають, з різних причин, та й держава часто винна у тому, що громадяни стають на шлях зла: коли світ незахшцених бідних, яких не тисячі, а багато десятків мільйонів, сусідить із світом упакованих, про соціальну гармонію говорити — це злочин… До милосердя треба звертатися, з Богом іти до кожного, хто опинився за гратами… До кожного? До того, хто згвалтував п’ятирічну дівчинку, також? Чи готує вбивство немічного старого? Мене завжди картали за гнилий лібералізм, але гвалтівників я саджав би на електричний стілець; американці народ віруючий, богобоязливий, але безжально саджають звірів під струм і — правильно роблять. А ми вважаємо, що, коли режим у колоніях буде принизливо-нещадний, це зупинить тих, кого звільняють; не зупинить, зробить ще жорстокішими, ще страшнішими, вб’є усе людське.

Ні, сказав собі Костенко, я злякався у ту мить, коли прийняв рішення йти сюди, у Мар’їну Рощу, до Артиста. Я йду до колишнього (чи колишнього? спробуй визначити з гарантією?!) злодія в законі Дмитра Дмитровича Нальотова, якого охрестили Артистом через те, що був схожий на Миколу Черкасова; він і говорив «під нього», і танцював, і вірші декламував, особливо Маяковського — точнісінько як Черкасов у фільмі «Весна».

І йшов він до нього не марнувати час, а домовлятися про те, щоб Артист включився в діло. З Вареновим, Костенко був упевнений, міліцейськими методами не впораєшся, тут треба по-іншому, інакше проциндримо все, а прощення за це не буде…

Чи маю я право, ще і ще раз запитував себе Костенко} чи можна мені, полковникові карного розшуку, сідати за стіл переговорів зі злодієм у законі, навіть коли я поставив собі за мету розгром банди?

По-перше, вкотре вже заперечував він собі, я не полковник, а відставник, тут — дистанція величезна; по-друге, Павло Нілін недаремно написав «Жорстокість» про те, як саме бандит урятував ситуацію в далекому тайговому районі, зруйнувавши спільність своїх співучасників по банді. А хто зараз пам’ятає Ніліна? Або Паустовського? «Государеву дорогу» Пришвіна? Юрія Тинянова? Ольгу Форш? Оце, справді, безпам’ятність! А «Дикий собака Дінго» Фрайєрмапа?

Той же «Верезень-квітень» Кожевникова? Воістину, Івани непам’ятущі! Чи шуліки, що налітають на того, хто впав, — аби тільки свіжою кров’ю пахло… У жодній країні немає таких зашорених груп, як у нас: одні не сприймають того чи іншого письменника, бо він не з ними, другого — тому, що сам по собі, третього — традиціям не вірний, а як їм бути вірним у мистецтві?! Якби були вірні — Пушкіна не мали б, він перший почав писати тією мовою, що й понині немає кращої й сучаснішої…

Понесло, подумав він; зупинись, не про це йдеться, якщо я дозволив собі переступити межу службової етики, якій був вірний усе життя, тоді треба стрибати в таксі й чесати звідси, аби заплутати голубів, котрі воркують за сто метрів від мене, перемовляючись про щось, та ще й книжечки тримають на крутих колінах. Не можна стрибати в таксі, заперечив собі Костенко, немовби продовжуючи дискусію з своїм другим «я»; зрозуміють, що я їх виявив; звідси треба йти байдужно, плутати неуважно, щоб їх не полишала впевнені ність у тому, що я нічого не помітив. Головне — скажи собі: чи маєш ти право на той учинок, який може дати ключ до всієї справи? А може, йти так, як велить традиція? І лишитися в глухому куту, темному й безнадійному? І небезпечному для людей на вулицях, бо Сорокін і Варенов (а скільки ще з ними? Хіба тільки ці два бойовики?) спокійно житимуть у місті й продовжуватимуть своє діло, яке щодня, щогодини й щохвилини розбещує не лише тих, хто близький до них, а й загрожує смертю тим, на кому вони зупинять свій страшний цинковоокий погляд.

Костенко підвівся, склав газету, засунув її в кишеню, пошукав очима урну, не знайшов, звичайно; розтер недокурок підбором, соромлячись і за самого себе, а ще більше за нещасну Московську Раду, і неквапливо попрямував до блочних будинків; Артист жив за кілометр звідси, коло церкви; там і пірну…

…Дмитро Дмитрович Нальотов прийшов у кримінальний світ, на жаль, типовим шляхом: батька його, Дмитра Федоровича, у минулому слюсара Дорхімзаводу, призвали в липні сорок першого, коли старшому синові, Миколі, виповнилося сімнадцять, середньому, Василеві, чотирнадцять, а молодшому, Дмитрові, одинадцять. Дружина його, Галина Никифорівна, все ще працювала на Дорхімі прибиральницею, за п’ятсот сорок карбованців на місяць; Миколка, закінчивши десятирічку, став учнем слюсаря, приносив шістсот; вистачало викупити картки — і хліб, і цукор, і сіль, і макарони, і чотириста грамів масла, і кілограм м’яса на місяць; у сорок другому призвали і його; батько і старший син загинули разом, під Сталінградом; залишилась Никифорівна з двома хлопчиками, в кімнаті із земляною підлогою на Ізвозній вулиці, без води й світла, всього лише за сто метрів від Можайського шосе, по якому мчали, як і раніше, заколисуючі «паккарди» вождів: з Кремля — на дачу, з дачі — в Кремль, до сьомгочки, до фазанчиків, буженинки, ікорочки й копченостей…

Мати виблагала ще півставки, надривалася, щоб можна було викупити малим їжу по картках, страшенно кашляла, а в сусідніх будинках на Можайці жили начальники, приїжджали на «ЗІСах» та «Емочках» пізньої ночі, раніше другої чи третьої години зрідка, як великий вождь радянського народу поїде до себе, то й вони додому зразу — хто одну сумку з продуктами тягне, хто дві, а дітки в них рум’яненькі, доглянуті, голосочки дзвінкі, веселі, а надто коли на повітрі після уроків граються (з сорок третього нальотів уже не будо), довкола пересохлих фонтанчиків привільно дітворі, тільки «ізвозних» до себе не підпускали, «хулігани», мовляв, замазури, обідранці…

А коли мама у Нальотових злягла в гарячковому, яскраво-рум’янім ознобі, як почали тягти волинку в бухгалтерії з бюлетенем, як заходилися ганяти малюків від столу до столу, то Васильок замкнувся в собі, обличчя змужніло, особливо коли лікарка сказала, що матері потрібне молоко з медом та маслом, а його тільки на базарі можна взяти — в обмін на всяке лахміття або ж за великі сотні, а звідки?!

— Господи, — надривно стогнала мати, погано розуміючи, що з нею, лише кулачки прикладала до грудей, пекло там у неї й мокрота заварювалась, — раніше на паперть вийшли б, люди добрі подали б, а тепер і церков немає, бідолашненькі ви мої сироти…

Хлопчики знову пішли на завод, зайняли чергу на прийом; видали дві банки американського яєчного порошку й буханку хліба, а що з порошком робити, коли соняшникової олії ні краплі немає, на чому омлет смажити?! Та й дровця кінчилися, буржуйку третій день не топили, від долівки могилою тягне, холодом…