Кинджал проти шаблі - Литовченко Тимур Иванович

Ознакомительная версия. Доступно 17 страниц из 81

Поки велика валіде віддавалася спогадам, у двері обережно постукали: одна з наставниць прибула, щоб зі слів хадім–агасі повідати про зустріч Сулеймана й русинки. Звістка про те, що Нейше звернула на себе увагу султана, надзвичайно потішила велику правительку. Що ж, у цієї дівчини з’явилася непогана перспектива стати новою ікбал... або хоча б тимчасовою фавориткою її царственого сина!

— А чи буде Нейше присутньою на офіційній церемонії? — ніби ненавмисно поцікавилася валіде.

— Ні, пані, вона ще не пройшла повного навчання, — відповіла наставниця.

— Наказую підготувати Нейше до свята.

— Але ж, пані!..

— Я наказую, хіба цього недостатньо?

— Буде виконано.

— Отак краще! А тепер йди геть: я очікую сина.

Наставниця безшумно вийшла.

Султан прибув до валіде з безліччю безцінних дарунків. їх усе вносили і вносили, здавалося, їм не буде кінця... Але велика правителька навіть не дивилася на ці предмети: вона не бачила сина вже місяці чотири й тепер вирішила насолодитися спілкуванням з ним. Сулейман простягав матері тканини — вона відсувала рулони убік. Він розкладав на маленькому столику прикраси — мати як і раніше дивилася тільки на сина. Він поцікавився її здоров’ям — вона відповіла двозначно: незважаючи на безсонну ніч і нестерпний головний біль, а також на первісний намір виставити себе слабкою й беззахисною, Хафізі зненацька закортіло відчути себе здоровою, повною сил і енергії.

Тоді Сулейман заспокоївся й почав розповідати про себе: як важко довелося йому — але він упорався. Мати слухала й мовчки кивала. Вона відзначила, що за останні чотири місяці її хлопчик виріс і змужнів. Він дуже змінився: це вже не колишній захоплений юнак, що розкошував у Манісі, — це мудрий правитель Блискучої Порти^[33]!..

Вони ще довго розмовляли, насолоджуючись спілкуванням, потім валіде стомилася й відразу ж по завершенні візиту султана заснула, немов маленьке дитятко — міцно й солодко. Уперше за чотири місяці мігрень відпустила її...

* * *

Офіційна церемонія почалася. Дівчата зібралися на майданчику біля великого фонтана, вони танцювали, співали, грали на музичних інструментах, потім вишикувалися довгою шеренгою. Всі були надзвичайно гарні, молоді й свіжі, веселі й енергійні.

Сулейман оторопів, побачивши стільки претенденток. Яку ж вибрати? Розгублено дивився він то на шанобливо усміхненого кізляр–агу, то на шеренгу красунь, проходжуючись уздовж їхнього ряду із шовковою квітчастою хусточкою в руці. Саме цю хустку він повинен вручити обраниці, але на якій з них зупинитися?..

Зненацька султан завмер, немов загіпнотизований величезними блакитними очима, у яких не було ні остраху, ні покірності, ані бажання звабити. Авжеж, він уже бачив ці прекрасні очі сьогодні вранці... і ці пухкі губки, і природний рум’янець на всю щоку!..

— Хто ти і як тебе звати?

— Я Марися, пане!

Хадім–агасі видав незрозумілий звук — щось середнє між обуреним зойком і жалібним беканням.

— Але для вас, о султане, я буду Нейше, — миттю виправилася дівчина.

— О Великий Аллах! — прошепотів уражений Сулейман і відразу простягнув дівчині заповітну хустку. Потім мовив, звертаючись до євнуха: — Я чекаю на Нейше сьогодні в моїх покоях.

— Ваша воля, о найбільший із правителів, — закон для нас, ваших вірних слуг! Сьогодні ж ця чарівна гюзель прийде до вас...

Головна управителька зробила русинці знак йти за собою й відвела до покоїв Гюльбехар, щоб та підготувала наложницю до майбутньої ночі: Марисю мали викупати в ароматних водах і відповідним чином одягнути, перш ніж увести в спальню правителя.

Отак Марися зробилася фавориткою самого Сулеймана! Султан не міг відірватися від русинки. Потопаючи в синяві її очей, він на певний час забув про все: про владу, про сина, про Ібрагіма й багато про що інше...

Русинка дістала апартаменти у верхньому гаремі, де було повно килимів, подушок, море подарунків і численну прислугу. Її меню тепер складалося з п’ятнадцяти вишуканих страв! Одне засмучувало красуню: тепер вона жила у верхньому гаремі, тоді як її люба Олександрунька як і раніше перебувала в розпорядженні валіде–султан.

* * *

Подруги бачилися дедалі рідше. Роксолана жила в тісній кімнатці для прислуги разом з десятком таких же роботящих дівчат. Вона була завантажена роботою, але не сумувала — працювала з вогником, постійно щось наспівуючи, час від часу регочучи весело й заразливо. Через це прізвисько Хуррем, надане їй самою Гюльбехар, намертво приклеїлося до служниці, потіснивши навіть її офіційне ім’я Роксолана.

Одного разу, прибираючи в покоях валіде, вона почула тужливий протяжливий стогін. Як виявилося, стогнала сама правителька: вона напівлежала на подушках, все її тіло пронизував жахливий біль, голову розривала нестерпна мігрень... Тихо підійшовши до своєї пані, Роксолана почала погладжувати її мініатюрні ніжки обережно й ласкаво. Гладила й обмацувала їх, немовби щось шукала. Правителька припинила стогнати: нехитрі маніпуляції зі ступнями принесли їй деяке полегшення...

Зненацька служниця натиснула на якийсь горбочок. Валіде пронизливо скрикнула, у кімнату вбігли стражники й покоївки, які миттю виволокли винну невільницю з покоїв правительки. Вислухавши звіт смертельно переляканої прислуги, головна наставниця коротко розпорядилася «нагородити» негідницю півсотнею батогів: ще б пак, якась рабиня насмілилася доторкнутися до самої валіде — нечувана зухвалість!!!

Доки Роксолану готували до екзекуції, головна наставниця щосили розпікала її:

— Як ти насмілилася, мерзотнице?! Це ж сама валіде–султан!..

Але негідниця вперто повторювала, мов заведена:

— Так навчила мене тіточка Марта — велика цілителька! Вона завжди говорила, що затяжного виснажливого болю можна позбутися, лише перенісши біль миттєвий.

Головна наставниця не вгамовувалась:

— Ти добре подумала, що говориш і вчиняєш?! Заподіяти біль самій матері султана — та за таке страчувати треба!!! Тому подякуй, що я веліла всього лише відбатожити тебе! Нехай же шрами на спині вічно нагадують тобі про те, що...

— Я думаю, валіде зараз стане легше і вона покличе мене до себе, — з певною зловтіхою мовила Роксолана й раптом дико зареготала, чим шокувала всіх присутніх.

Першою отямилася від шоку головна наставниця, яка вигукнула ображеним тоном:

— Ах так?! Отже, тобі весело?! Весело тобі, мерзото?! Весело настільки, що ти насмілилася перебити мене?! Ну, тоді тримайся!!!

Євнух змахнув батогом, але тут Роксолана утнула новий неймовірний фокус: затягнула сумну пісню... Євнух миттю розгубився й опустив батіг.

І в ту ж мить у двір вбігла тіточка Емель із лементом:

— Велика валіде–султан своєю волею наказує звільнити рабиню Роксолану й терміново відвести до її покоїв!

Сказати, що всі були вражені, — це не сказати нічого... Але хто б ризикнув піти проти волі матері султана?! Тому євнух беззаперечно розв’язав бранку, а тіточка Емель допомогла їй одягнутися й повела до валіде.

Коли вони увійшли до правительки, та зустріла їх чарівною посмішкою й наказала служниці:

— Підійди до мене, Роксолано.

Вона наблизилась до пані. Хафіза відкрила скриньку, що стояла поруч, видобула звідти кілька брязкіток і мовчки простягнула служниці.

— Спасибі, шляхетна пані, — подякувала Роксолана правительці, низько вклонившись. Але відразу ж запитала: — А чи можна відмовитися від твоїх дорогоцінних дарунків і одержати замість цього дозвіл час від часу відвідувати лікарню?

— Що за дивне прохання? — набурмосилася валіде.

— Пані, там є невеличка бібліотека, наповнена сувоями й пергаментами: я б із задоволенням почитала! А також там є сховище, де зберігаються сушені трави й інші цікаві речі. Я погано пам’ятаю свій рідний будинок — усе, що було зі мною колись, до полону, бачиться немовби в тумані. Але моя подружка Марися... тобто Нейше, розповіла, що в моєму будинку була тіточка Марта — велика цілителька. І я дійсно згадала мою найдобрішу тіточку! Отож, о велика пані, мені здається, що, перебираючи трави у сховищі, я зможу більше згадати про рідний дім...

Ознакомительная версия. Доступно 17 страниц из 81