Ось тут і суд на тому зупинився,
що знали ж всі, і Галя не глуха,
що сватав ту, а в тої опинився.
А хто із нас, як кажуть, без гріха?
Це як у пісні:
«Ой у полі три криниченьки.
Любив козак три дівчиноньки,
чорнявую та білявую,
ще й рудую препоганую».
І було йому дуже сутужно.
Рудої, правда, не було.
Була чорнява та білява.
Смалив до двох,
то й попалив халяви.
А тра було порвати все на ділі,
та ще з півгоду виждати тоді.
То це б сиділи в Гальки на весіллі,
а не отут балакали в суді.
Загомоніли люди, закивали,—
що там казати, всі парубкували.
І всім усе зробилося ясне,
хтось і слівце сказав уже масне.
Тоді устала мати, Чураїха,
і сказала так:
— Пане Пушкарю, полковнику полтавський,
а добродію наш!
Що вам маю сказати? Спасибі людям за тишу.
Он сидить писар, Туранський Ілияш.
Хай він мої сльози запише.
Чужа душа — то, кажуть, темний ліс.
А я скажу: не кожна, ой не кожна!
Чужа душа — то тихе море сліз.
Плювати в неї — гріх тяжкий, не можна.
І чим же, чим ви будете карати
моє смутне, зацьковане дитя?
Чи ж вигадає суд і магістрати
страшнішу кару, ніж таке життя?!
Ви грамотні. Ви знаєте латину.
За крок до смерті, перед вічним сном,
одного прошу:
у мою дитину
не кидайте словами, як багном!
Притихли люди, знітилися свідки,
сльозина блисла у якоїсь тітки.
Відтак, уже не ставлений ніким,
прийняв присягу Шибилист Яким.
— Даруйте... я... незвичка промовляти,
Хотів сказати річ іще таку:
Марусю знаю ще із немовляти
і Гриця знаю ще у сповитку.
Он там сидить та бідна Чураїха.
Чи на суді була вона коли?
Проз їхній двір тоді я саме їхав,
коли Грицька на цвинтар повезли,
Чи рвала мати так на собі коси,
як задзвонили по його душі?
Та він же їй як рідний син і досі,
у них і виріс там на шпориші.
Вона ж свою дитину годувала
та вже й сусідську бавила, чужу.
Бобренчиха ж тим часом воювала —
за курку, за телицю, за межу.
Все ніколи. То в них і повелося:
сьогодні ситий, бо учора їв.
То те дитя й на ноги зіп’ялося,
і розуму дійшло у Чураїв.
Коли ж у Гриця вибилось навусся
і Чураївна стала на порі,
то полюбилась хлопцеві Маруся,—
могли б лише радіти матері.
Воно на те й заходилось спочатку.
Грицько пішов тим часом у похід.
Попідростали верби і дівчатка,—
про це в суді, можливо б, і не слід,—
але ж Маруся так його чекала,
такі літа одна перебула!
Нікому ні руки не шлюбувала,
ані на кого й оком не вела.
Грицько ж, він міряв не тією міркою.
В житті шукав дорогу не пряму.
Він народився під такою зіркою,
що щось в душі двоїлося йому.
Від того кидавсь берега до того.
Любив достаток і любив пісні.
Це як, скажімо, вірувати в бога
і продавати душу сатані.
— Хай бог почує сльози удовині! —
Бобренчиха зайшлася від ридань.
— Панове суд! Я вірю цій людині,—
сказав Пушкар.
І втрутився Горбань:
— А чим довір’я ваше обгрунтоване?
Ведете суд на хибну колію.
— У мене, пане, слово не куповане,
і я його не продаю.
А хто тут, може, хоче хабаря,
то хай мені подивиться у вічі.
— Панове!
До Мартина Пушкаря
тут посланець прибув із Січі.
...Ввійшов, як грім, обвітрений з дороги.
Віддав чолом і мовив хрипкувато:
— Полковнику, вам лист від кошового.
— Гаразд. Сідай. Спочинь з дороги, брате.
Якісь новини?
— Обступає ворог.
Богдан козацтво стягує під Білу.
Потрібна поміч. І потрібен порох.
Потоцький йде назустріч Радзивіллу.
Зірвав полковник повагом печатку.
І поки він листа того читав,
той посланець обговтався спочатку
і тих, поближчих, райців запитав:
— Ну, як тут, мирно? Пишете папери,
язик зломивши на судейський штиб?
Зітхнули райці. Обізвався первий:
— Та тут таке! Козак у нас погиб.
— Погиб? Козак? То що у вас в Полтаві?
Облога? Зрада? Засідка? Бої?
— Та ні. Маруся. Он сидить на лаві.
Струїла хлопця. Судимо її.
Той засміявся: — Отакої к бісу.
Під Білу Церкву стягнуто полки.
Палає Київ, знищено Триліси.
У вас же он як гинуть козаки!
Там бій. Там смерть. Там зламано границі.
Людей недохват. Ллється наша кров.
А тут — погиб.... У вас ще на спідниці
не перешили ваших коругов?
— У вас, у нас. Ви Січ, а ми Полтава.
У вас права, ми ж — охоронці права.
У вас за вбивство кара там яка? —
Козак сказав:
— А проста. Як по злобі
козак уб’є, не дай бог, козака,—
живого з мертвим ув одному гробі!
— А тут, бач, інше. Тут все навпаки.
Погиб козак од женської руки.
— Домарики, така у вас і смерть.
Безславно вмер, а кажете: убито.
А запорожці — люди без круть-верть,
все кажуть щиро на своє копито.
Якби ми ремигали, як воли,
якби ми так чесали язиками,
то вже б давно Вкраїну віддали,
не мавши часу бути козаками.
Ця дівчина... Обличчя, як з ікон.
І ви її збираєтесь карати?!
А що, як інший вибрати закон,—
не з боку вбивства, а із боку зради?
Ну, є ж про зраду там які статті?
Не всяка ж кара має буть незбожна.
Що ж це виходить? Зрадити в житті
державу — злочин, а людину — можна?!
Суддя сказав: -— Знаскока тут не мона.
Тут, запорожче, треба Соломона.
Козак сказав: — Замудрувались ви.
Тут треба тільки серця й голови.
Тоді у вряді почалась незгода.
Той каже так, а той іще інак.
Лесько сказав: — Кого в цім ділі шкода,
так це Івана Іскру. То — козак.
Таке нещастя хоч кого знеможе.
Це ж можна тут рішитися ума.
Любив же він Марусю, не дай боже!
Тепер сидить, лиця на нім нема.
У свідки більш ніхто не зголосився.
Суддя пождав, щоб гамір трохи змовк.
Полковник встав, в судді перепросився,
бо мав на Білу готувати полк.
Посунув трохи війта і бурмистра.
Поспільство розступилось на аршин.
І вийшли вдвох. За ними вийшов Іскра.
І ще там дехто з полкових старшин.
На другий день, в годину зегарову,
суд приступив до вислухання знову.
Сказавши Чураївні, щоб вона,
оскаржена, то значить, сторона,
настановила свідків, віри годних,
