Чорні човникуваті очі бігали тривожно. Для цієї людини може бути тільки одна і то найстрашніша новина: звільнення з роботи.
— Я нічого не чув, нічого не знаю. А що? Може, шеф щось говорив? Буде скорочувати?
— Тим краще для вас, коли ви нічого не чули, — підбадьорює його Пєрожек, який сам набрав уже охоти. — Тепер такі часи, що найкраще бути сліпим і глухим. Я казав Бронкові… Маю працю, маю жінку, маю діти — і більше нічого не знаю і знати не хочу. Чи не так?
Ковальський не може заспокоїтись. Йому треба лише знати, чи новина стосується скорочення штатів, а поза тим його цілий світ не обходить. Аби тільки це одне вияснити.
— Я перепрошую, але мене цікавить… то, може, щось з роботою… Може, щось для мене погане?..
Бронкові робиться нудно від цього скімлення… Що за порода слимакуватих. Тьфу!
— Перестаньте, Ковальський! Не журіться, таких вірнопідданих, як ви, з роботи не звільняють!
— Вам добре, Завадко, говорити, а я панові Філіпчукові завдячую все… може, й те, що до сьогодні ще ногами волочу.
— Ну і файно є! Ви для нього жива реклама його «патріотичного гуманізму». Чого ще вам треба?
Влітає захеканий Олекса.
— Йой, слухайте, чого то у місті так багато поліції «на гостро»?
— Пєрожек тобі скаже.
— Броник, я собі випрошую подібні жарти! Я нічого не чув, нічого не знаю. Чого ти причепився до мене, як реп'ях до кожуха? Хлопці, будьте мені свідками, що я нічого не казав, нічого не знаю, що ось стою за реалом
і працюю, а поза тим мене цілий світ не обходить. Чого ти хочеш від мене?
Він був у щирому розпачі. Бронко заглянув у ті сльозливі очі, і йому згадався ще один старий безпорадний чоловік. Як же міг забути, що має батька?
Пробач, двічі пробач мені, старий, я більше не буду. Я вже повірив, що ти дійсно нічого не чув і не бачив. Розумію: жінка, діти і праця, а поза тим тебе цілий світ не обходить. Не гнівайся і ласкавішим оком споглянь на мене.
— Пане Пєрожек…
— А видиш, — добрішає від одної зміни тону у Бронковім голосі Пєрожек, — видиш, яка в мене забита голова, а ти кажеш… Я поза роботою…
— Так, пане Пєрожек, ми це знаємо.
Входить шеф. Одного погляду на його сконфужене, ще більш пожовкле лице вистачає Бронкові, щоб переконатися, що цей теж щось чув.
— От так, — відсапується шеф і звалюється на крісло, яке йому послужливо підставляє Ковальський, — от так, прошу я вас, завжди кінчає людина, коли їй здається, що вона мудріша від інших. Будь хитрим, але уважай, щоб не знайшовся хитріший, щоб тебе перехитрив… Я все так кажу…
— Це ви про кого, пане шефе?
— Не грай вар'ята, Броник, ніби ти не знаєш?
— Чесне слово, нічого не знаю.
— Пане шефе, — з плаксивою міною зайшов йому дорогу Пєрожек. — Я живу біля моргу, бо мені там тато хату залишив. Часом приходять послугачі на моє подвір'я води напитися, бо там вода нудить їх, і тільки, пане шефе. Але я теж нічого не чув і випрошую собі, щоб тут усякі молокососи знущалися наді мною.
— Зачекайте, Пєрожек, стримайтеся трохи, бо я не можу терпіти вашого голосу. Якби я мав силу, прошу я вас, то я таких, як ви, скидав би з Монастирської гори просто у Прут. Мовчіть, мовчіть і беріться за роботу. Броник, ти дійсно нічого не знаєш?
— Слово честі, пане шефе.
— Цікаво. Дуже цікаво. Тоді почуєш від мене, але я прошу всіх, щоб це не вийшло поза ці стіни, бо ще не знати, як і що. А я не хотів би, щоб то вийшло від мене. Передучора вночі, прошу я вас, на вулиці Вузькій вбито якогось визначного комуніста… якусь велику рибу з їхнього Центрального Комітету, чи, як вони кажуть, з Цека. Мав він не раз бувати у Нашім, аж цим разом, прошу я вас, приїхав собі на смерть. Такий льос [66], як каже поляк.
Перше враження у Бронка від цієї вістки було не почуття жаху чи жалю за товаришем, а проста, чисто фізіологічна констатація, що в його нутрі всі органи припинили свою діяльність. Виручав один інстинкт, а той наказував вести себе так, начеб звістка ця не зробила на Бронка особливого враження. Пам'ятати і забути, що він з убитим (а може, то все ж таки не Зелений?) належав до однієї організації.
— А може, то звичайний злодій, той убитий? — хотів схитрити Пєрожек, аби відвернути від себе підозру, що він раніше вчув про цей випадок.
Філіпчук розсердився:
— Скажіть мені, Пєрожек, коли ви нарешті наберетеся розуму? Мене до когносценції [67] не викликали, а крім того, що це вас обходить? Ви що — хочете вишпигувати, звідки я це знаю? А дулі з маком не хочете? А може, прошу я вас, про це сказав грабар тій бабці, що сидить під церквою, а я рано йшов на роботу, кинув бабці гріш в подолок, а вона похвалилася мені новиною?
— Я перепрошую пана шефа… Я… політика не моя справа. В мене на першому місці робота, а потім уже жінка, діти…
— Так, так, ви політикою не бавитеся, а язиком дурниці ляпаєте. Ви ще скажете, що я тут говорив, хто і за що його вбив. Від вас можна всякого чекати… Де ви тільки на мою голову взялися…
— Я перепрошую, але пан шеф самі запропонували мені роботу в себе. Я ж не сидів без роботи, пан шеф знають. Я не хочу хвалитись, але…
— Заткніться вже раз, Пєрожек, доки я вас ідіотом не обізвав. Чи я коли казав, що ви є поганий фахівець?
Чотири пари рук слухняно простягується до кас. Між іншими і Бронкові руки.
Підлі пальці. Повідрубувати б їх та повикидати псам на сніданок. Поволі, кволо, а все ж таки починає ворушитись коліщатко, на котушці якого намотується нитка думок.
Не стало Зеленого. Була людина й нема. Урвалася ланка, що зв'язувала Бронка з великим світом революції. Не з тим начитаним, наслуханим, вимріяним у безсонні, терпкі ночі, а з реальним, безпосереднім, діючим. Канула у ніколи Радянська Україна. З степовим сонцем. З Дніпром, перекладеним ГЕСами. З хмарочосами. З близькими, незнайомими друзями. З заводами-гігантами. З гербами серпа і молота на установах. З його дипломом інженера-поліграфіста…
Зникло майбуття.
Мертвецьки-біле полотнище замість усіх планів і мрій. А може, це не його смерть?
«Його смерть. Його смерть. Його смерть», — вистукує рівномірно, по складах під черепом. Ніби паличкою від цимбалів.
«Я набираю дурацький текст про плекання кроликів. Ти лежиш у трупарні на холодному, оббитому бляхою столі. Ти покраяний і зшитий наново. Судова медицина має вже всі дані про твою смерть. У сантиметрах. У хвилинах. Тебе вбили. Ти перестав існувати як жива істота. Зате ожив ти як велика, грізна небезпека для них, живих. Коли б учора вечірнім експресом… але тебе притримала партійна совість. І… наша безпорадність. Тепер тебе нема. Ми далі вегетуємо, існуємо… животіємо. А тебе нема».
Напруженість Бронкових нервів доходить до риски, де повинен статися вибух або наступить апатичне відпруження.
Вибух не наступає. Він не може статися у звичайній атмосфері. Адже в цеху цілковита повсякденність. Найбільша буденність — це факт, що всі працюють. Не лише тому, що дав такий наказ Філіпчук, а тому, що нормальне сильніше за незвичайне.
Бронко спостерігає (а все ж таки здатний спостерігати!), як Ковальський, виловивши цікавий текст, вткнувся в нього своїм довгим носом, аж Пєрожек опам'ятовує його, вказуючи ліктем у бік Філіпчука. Сам він радий, що утряс конфлікт з шефом («доки він мене обзиває ідіотом, доти він має серце до мене!»), задоволено щось мугикає під носом.
Один Олекса з роззявленим ротом, з вухами, як дві перчини, втупився в Бронка до безтями. До підозри.
Стули рота, дурню. Чого ти даєш мені якісь дурацькі знаки? Витримки немає в тебе ні на зламаний шеляг [68]. Нічого не навчило тебе життя в місті. Чого тобі треба? Розумієш, я теж нічого не знаю.
Олекса все ж влучає хвилину, щоб шепнути Бронкові:
— Коли похорон? Демонстрація буде, так?
— Змовкни і взагалі веди себе по-людськи. Про все дадуть знати. Старий дивиться в наш бік.
