Експедиція «Гондвана» - Тендюк Леонід Михайлович

— Я тебе, хлопче, поважаю за твою наполегливість. Це неабищо — так важко переносити морську хворобу і все ж не відрікатися від моря.

Звичайно, він мене перехвалив, хоч, правда, я таки впертий: якщо вже щось задумав, ніяка сила не зіб'є й не збочить.

Ми поринали в бік вулкана, до його зовнішнього схилу, де, мов розтулена долоня, на стометровій відстані від дна височів скелястий виступ, обраний нами для першої зупинки.

Гідролокатор свідчив: той майданчик прямо перед нами. До нього можна було докинути палицею — не більше як півсотні метрів. Але той же гідролокатор та ехолот донесли до нас і щонайдрібніші риси підводного ландшафту, і ми жахнулись, побачивши замість рівного майданчика всіяну, мов зубами дракона, скелю.

Щодо дна вона лежала горизонтально. Та хіба на неї сядеш, зубчату, гострошпилу! А іншого місця для посадки не було — магма, що вилилась із кратера, затверділа, утворила майже прямовисний схил — крутий, відшліфовано полив'яний, ніби то була втрамбована й вичовгана лижами гірка.

— П'ятдесят… сорок… тридцять метрів, — доповідав пілот, спрямовуючи батискаф на схил вулкана.

Раптом апарат підкинуло вгору, потім потягло вниз, метнуло вбік.

— Баласт! Скинути баласт! — подав команду командир.

Чергова порція дробу, висипавшись із металевої кишені, допомогла піднятися на кілька метрів.

Кім вирішував, що ж робити далі, не розуміючи, яка сила вплинула на апарат, чого він себе так поводить.

На кілька хвилин ми зависли в горизонтальному положенні, осторонь майданчика для посадки.

— Кіме Михайловичу! — вигукнув Заєць, невідривно дивлячись у боковий ілюмінатор. — Знизу піднімається скаламучена смуга води.

Командир перейшов у наш відсік, глянув за борт. Там справді висіла стіна непроглядної каламуті, ніби випари над казаном, який кипів і вирував.

— Ось воно що! — стукнув пальцем по донній карті Кім. — Так це ж, очевидно, боковий кратер. Правда, на карті в мене його немає. Невже вулкан ожив? Якщо почнеться виверження, лиха не минути: корпус батискафа на силові удари не розрахований.

А вода ставала дедалі каламутнішою й непроглядною: ні піни, ні бульбашок, хоч та вода, очевидно, й була гаряча, як окріп: на глибині через великий тиск гази з виверженого вулкана, як і рудоносні гарячі потоки, тануть і не булькають.

— Та ні, — сам до себе озвався командир. — Сейсмографи показують: дно спокійне, немає навіть натяку на моретрясіння й підводні поштовхи.

Повідомили на «Садко».

До мікрофона підійшов начальник експедиції.

— Колего, — почувся дзвінкий, запальний голос Гліба Семеновича. — Якщо й ваші сейсмографи не зафіксували вулканізму, тоді, будьте ласкаві, обережно промацайте той нежданий вир. Повторюю: обережно і на тому горизонті, де зараз перебуваєте. Ви правильно, Кіме Михайловичу, оцінили обстановку: батискаф опинився над допоміжним кратером. А для науки це надзвичайно важливо — свідчення очевидців. Ми ж бо до кінця не знаємо, як себе поводять підводні вулкани.

— Вас зрозуміли! — відповів Кім. — Будемо діяти, як ви й радите.

Із бортових цистерн — рідина, взята для плавучості батискафа, — випустили трохи бензину, і апарат знову почав занурюватись.

Вируючий «казан» лишився праворуч — ми опускалися вподовж його стінки. І таки вир перехитрили: ніби по обочині курного шляху пішли краєм, де каламуть непомітно переходила в чистоводдя.

Ця дорога привела нас до самого кратера, точніше — до його бокових щілин, з яких виливались підземні гарячі потоки: в батискафі, відчули ми, стає жарко.

— Хлопці, дно! — не стримуючи хвилювання, вигукнув Данило.

Він, як маг, своїми чутливими руками обережно чаклував біля пульта управління.

В ілюмінаторах, вихоплені з мороку променем прожектора, показалися смолянисто-чорні брили скель, ніби по зав'язку наповнені лантухи або пухлобокі подушки, які хтось розкидав у хвилину шалу. То була охолола вулканічна лава. Завдяки своїй формі вона так і зветься: подушкова.

На одну з подушок Данило й посадив апарат. Пізніше він розповідав, що ніколи так не боявся, як того разу. Та й не дивно. Пілоти твердять, що останні дюйми взагалі важкі й відповідальні, а перед такою посадкою, як наша, — на трикілометровій глибині — вони ще відповідальніші.

Ось коли треба було вигукувати «ура», а не тоді, як це робив Кукса, побачивши нас на поверхні моря. Але тієї миті ніхто з нас не промовив і слова.

— Х-ух! — витерши спітніле чоло, нарешті порушив мовчанку Данило: йому, пілоту, випало найважче.

— Вітаю, друже! — мовив Кім, тиснучи Данилові руку, який так благополучно посадив батискаф, де, здавалося, не можна було сісти.

— Спасибі, Даниле Гнатовичу! — озвалися й ми.

— Дякуйте не мені, а Нептунові, що пропустив нас у своє царство, — краєм уст посміхнувся пілот. І запитав — То що будемо робити далі?

— Відпочинь трохи, — порадив Кім.

Поки Данило порався біля навігаційних приладів, а командир доповідав на «Садко» обстановку, я з Альфредом роздивлявся й фотографував базальтові подушки.

Знімки ті — унікальні, з таких глибин! — підтвердять потім здогади геологів про те, як холоне вивержена у воду магма. Антрекот Антрекотович не загаїться намалювати картину і назве її «Подушки моєї тещі», а Василь Окань, у свою чергу, оспіває в поемі «Ложе Нептуна», де, між іншим, будуть і такі рядки:

Під ліве вушко,

Як ніч гряде,

Нептун подушку

Із скель кладе.

Там, де воду не скаламутили підземні потоки, ми бачили загадковий підводний ландшафт: крутобокі подушки, чорні базальтові труби й спіралі та ще, немов високі океанські хвилі, вхололу вулканічну лаву.

Це справді нагадувало спальню якогось міфічного велетня, збудовану демонічними підземними силами, коли прокидалася огнедишна гора і розжарений потік магми при зіткненні з водою судомився, плазував гранітними зміями, затвердівши, ставав подушками, зубчатими скам'янілими валами-хвилями. Таке можна побачити хіба що уві сні. Але ж то був не сон — витвір могутнього вулкана лежав перед нами.

Трохи далі від місця нашої посадки лавові подушки були припорошені «снігом», ніби з них випотрошили пір'я.

— Осадовий шар, — зауважив Заєць.

«Сніг» лежав лише на горизонтальних скелях: оголені прямовисні стіни чорніли примарно й зловісно.

— Квіти! — вигукнув я, побачивши над кам'яною щілиною якесь незрозуміле узористе мереживо.

— А, — подав голос Альфред. — То горгонарії, морське пір'я пеннатул та губки «кошик Венери».

— Рослини?

— Ні, Васько, не рослини, а тварини, — пояснив Заєць. — Он, бачиш, тюльпан?

Серед скель, за кілька метрів од батискафа, на довгому стебельці нерухомо стояв розпуклий тюльпан.

— Він також належить до тваринного світу, із загону скляних шестипроменевих губок, які живляться розпорошеними у воді органічними речовинами. А поряд із тюльпаном ніби спрут або квітка айстри. То — коматула, голкошкіра тварина, щупальці якої допомагають пересуватися з місця на місце.

Я, спостережник, — випадковий член підводного екіпажу, а Заєць — природознавець, морський геолог. Він тут, під водою, у своїй стихії. Щось квапливо записує в блокнот, фотографує і, не стримуючи захоплення, примовляє:

— Чудово! Всі ці спостереження — історичної ваги. О, Заєць не марно живе на світі! — сказав він про себе в третій особі.

Та навіть за цю хвальковитість я не міг йому нині дорікнути, бо й сам був у полоні таких піднесених почуттів. Що не кажіть, а вдоволення від роботи породжує упевненість — одну з передумов успіху. А наше теперішнє заняття окрилювало й надихало.

Потім командир наказав рушати.

Данило простяг руку до важелів. Продув баластні цистерни, увімкнув гвинт вертикального підйому.

Струмінь води вдарився об припорошені осадовим нашаруванням брили, розірвав на них фосфоричну — мікроорганізми, що випромінювали світло, — снігову пелену, і брили зблиснули чорно.

Ніби осінній туман із степових яруг, заклубочилась осяяна прожектором каламуть. Ложе Нептуна стало невидиме — потонуло в густім білім мороці. Батискаф повільно піднімався вгору. Так почалася наша підводна мандрівка.