Діви ночі - Винничук Юрій Павлович

Ознакомительная версия. Доступно 11 страниц из 51

На його середньому пальці зблиснула золота печатка з якимсь фантастичним гербом.

— Пане Ромцю, хочу вас запізнати з моїм знайомим. Пан Юрко є літерат, але мав би вродитися деінде, а не в наших більшовицьких умовах. Тут він просто гине.

— О, література! — кивнув головою пан Роман, вмощуючись у крісло біля нас. — І де ви, цікаво, берете свої теми?

— З голови, — сказав я.

— Ну, це щось мусить бути з жанру фантазій. Бо голова у вас ще досить молода, аби черпати теми з життя. А фантазій у нас не люблять. Тепер мені зрозуміло, чому ви гинете.

— Ну, ще так трагічно не є, — всміхнувся я. — Надіюся на ліпші часи.

— Не нарікайте на часи. Може, для мистецтва вони не найліпші, але для чогось іншого — годі й мріяти. Нам із пані Аліною ведеться незгірше, ніж десь за океаном.

Обоє вони розсміялися. Пані Аліна налила гостеві кави і запропонувала вермут.

— Але ж ви знаєте, що вина я не п’ю.

— Тоді, може, коньяку?

— А, коньяк, то будь ласка.

— Виберіть собі в креденсі. Знаєте, пане Ромцю, маємо одну проблему.

— Ну? Яку? — спитав пан Ромцьо, розглядаючи в барі пляшки. — У вас тут чудовий вибір. Чудовий. Але я, знаєте, маю свій ґуст. А він мене більше тягне на «Арарат».

— Пан Юрко шукає собі роботи. А я якраз пригадала, що ви колись мене питали про інтелігентного хлопця.

Пан Роман знову сів у крісло, налив коньяку і задумливо випив. Потім вийняв з кишені цигарки, щиглем вибив цигарку і, припаливши від запальнички, видихнув дим тоненьким струменем. Після цього відхилився назад, заклав ногу на ногу і промугикав щось невиразне, відбиваючи такт пальцями на коліні. Йому, видно, подобалося приковувати до себе увагу, але чинив це дуже примітивним способом — зволікаючи з відповіддю.

— Так, я потребую інтелігентного хлопця, — нарешті видушив із себе, обводячи мене пронизливим поглядом, наче якийсь товар.

Його очі при цьому були зимні і нечутливі, і ліве око мені виглядало лагіднішим за праве, а праве могло належати людині, яка ніколи не страждала від докорів сумління.

— То має бути чемна, вихована людина, яка б справляла гарне враження і викликала б до себе довіру.

Ага, подумалося мені, оце останнє його найбільше й цікавить.

— Ну, пане Ромцю, вам неймовірно поталанило. Маєте перед собою саме того, кого потребуєте. Він завше у мене викликав довіру… Але оповіджте нам, що то має бути за робота?

— Видите, пані Аліно, мені деколи треба полагодити різні важливі справи на досить високому рівні. І я не можу послати з візитою до першого секретаря чи до якогось генерала тих бомків, що в мене працюють.

— Ага, то пан Юрко мав би бути чимось на зразок вашого секретаря?

— Хочу уточнити: таємного секретаря, — пан Роман перевів погляд із пані Аліни на мене і додав. — Тому вирішуйте. Я не можу брати на цю роботу людину, яка за рік-два мені вифуркне. То має бути стала робота з обов’язковим підвищенням.

— Пана Юрка цікавило ще одне питання, чи не буде це надто ризикована праця.

— Я ніколи не ризикую. Я все роблю на кант. Стільки літ вже працюю, а ще жодного разу навіть гумка не пукла. Чи то не є показник?

Пані Аліна засміялася:

— Ну, пане Юрцю, слово тепер за вами.

Я пробував замислитися, але клятий вермут помішав мені все в голові.

— Для початку дістанете на місяць три тисячі, — сказав пан Роман.

Краще б він цього не казав, бо, може б, я тоді щось намислив, а так знову зашелестіло в голові банкнотами, і мудрий вождь усміхнувся з кожної сотки.

— Я згоден.

Невже це сказав я?

— Ну, от і прекрасно, — зраділа пані Аліна за мене. — Давайте вип’ємо.

Ми цокнулися, і пан Роман попросив мене зачекати в машині, поки вони з пані Аліною перебалакають.

Я вийшов із будинку і побачив сіру «Волгу». Біля неї, спершись на капот, стояв якийсь тип у майці і джинсах. З-під майки випинали м’язи. Він щось насвистував під музику, яка линула з автомобіля. Здогадавшись, що це водій пана Ромка, я, ясна річ, попер зі своїм інтелігентним виглядом простісінько до нього.

— Це машина пана Ромка? — спитав я.

— А що? — зміряв мене байдужим поглядом водій.

— Нічого, він сказав мені зачекати в авті.

— А я тут при чім? — стенув плечима. — Він мені такого не сказав. Так що погуляй.

Я не образився, а сперся собі на багажник і теж почав щось мугикати під ніс.

— Я буду працювати на пана Романа, — сказав я за кілька хвилин.

Водій глипнув на мене здивовано і перепитав:

— Ти?

— Умгу.

Він тільки похитав головою і далі вже не промовив ні слова. Чому я йому не сподобався, важко сказати.

За чверть години з’явився пан Роман, і ми поїхали.

— Ну, Юрку, ти вже зазнайомився з Максом? — спитав, киваючи на водія.

— Так, ми собі порозмовляли, — відказав я.

— Навіть порозмовляли? — засміявся пан Роман. — Знаючи його маломовність, я просто дивуюся твоїм успіхам. У такому разі ти, певно, й мертвого розбалакаєш?

Макс мовби й не чув нас.

— Не знаю, чи це тобі сподобається, — продовжив шеф, — але доведеться мешкати в мене. Отримаєш окремий покій. Вихідних днів нема. Є просто деколи вільні дні, але з’являються вони без жодної системи, тому, коли захочеш щось спланувати і відлучитися, то мусиш узгодити це зі мною. Часу вільного фактично будеш мати доволі, але треба весь час перебувати напохваті. Крім моєї дружини, в будинку ще мешкає служниця. Всі інші мої працівники з’являються тоді, коли я їм скажу. Поруч із моїм будинком є ще один, який теж належить мені. Там розташована моя фірма, а ще там мешкає пані Ольга. То є фахівець зі спецдоручень. Баба-грім, одним словом. Намагайся бути з нею ввічливим, бо я не хочу мати жодних незгод. А вона має свої фіялки в голові. Мені пані Аліна розповіла дещо про тебе. Отже, коли не хочеш мати більше клопотів із законом, то намагайся не пхати носа туди, де тебе не просять. Виконуй свою роботу і не задавай дурних запитань. Що менше знаєш, то довше проживеш. Такий закон природи. Бери приклад з Макса. Він ніколи не сяде. А чому? Бо нічого не знає, нічого не бачив і нічого не чув.

Вся ця розмова мені мало подобалася, але розбирала цікавість: що за цим усім стоїть?

Авто проминуло центр, вимчало на вулицю Сімсотліття, а далі на трасу, що вела в Брюховичі, і виїхало на вулицю, що мали будинки лише з одного боку. По той бік вулиці тяглися кущі, зблискувало прозорою водою невелике озерце, а далі зеленів лісок. Місцина виглядала привабливо.

Будинки, очевидно, будувалися зовсім недавно, бо деякі навіть стояли без тиньку з голою цеглою.

Дім пана Романа мав унизу гараж, а над ним ще два поверхи. До будинку вела зі смаком оздоблена алея, обабіч якої буяли тюльпани і нарциси.

Коли ми зайшли на подвір’я, я побачив біля куща бузку дівчину, що стояла до нас спиною. Попелясте волосся хвилями стікало її стрункою фігурою, яка мимоволі приковувала увагу. Щось знайоме було в її поставі.

— Дзвінко! — окликнув її пан Роман, і моє серце відразу закалатало так голосно, що аж перехопило подих.

Дівчина озирнулася й наші погляди зустрілися. Я впізнав її! То була Дзвінка, яку я стрічав колись у пані Аліни. Я завше відчував за нею якусь солодку тугу, вона навіювалася мені час від часу в думки, і щось тягло до неї, а проте я так і не наважився признатися Дзвінці в цьому. Зараз, коли ми побачилися знову, мені кортіло кинутися до неї й стиснути в обіймах. Я вже мало не вихопився з якоюсь дурною фразою, але вчасно схаменувся. Я побачив у її очах мовби таємний знак, який заборонив мені наближатись до неї.

— Дзвінко, познайомся, — сказав пан Роман. — Це мій новий секретар.

Куди подівся старий? — крутнулося мені в голові.

— Дуже приємно, — ввічливо сказала Дзвінка, жодним відрухом не видаючи колишнього нашого знайомства. — Мене звані Дзвінка, а вас?

— Юрко, — сказав я і потис її тоненькі тендітні пальчики…

Може, я затримав їх на пару секунд довше, аніж було прийнято, проте ледве чи це хтось помітив. Зате я відчув, як великий її палець злегка стиснув мою долоню.

Ознакомительная версия. Доступно 11 страниц из 51