Ваймз відкинувся у кріслі і склав руки на грудях.
— Ви збираєтесь друкувати геть усе, що почуєте? — поцікавився він. — Збираєтесь і далі гасати містом, як зірваний таран {14}? Ви чіпляєтесь за своє безцінне правдолюбство, як дитина за плюшеве ведмежа, і не маєте ані найменшого уявлення — ви чуєте, ані найменшого уявлення! — як ви ускладнюєте мою роботу!
— Закон не забороняє…
— Справді? Ви настільки добре знаєтесь на законах Анк-Морпорку? Особисто для мене ваша діяльність підпадає під статтю «Порушення громадського спокою»!
— Це дійсно може збентежити читачів, але це важливо…
— І що ж ви збираєтесь написати наступного разу?
— Я ще не писав, що у Варті працює перевертень, — сказав Вільям.
Він тут-таки про це пошкодував, але Ваймз почав діяти йому на нерви.
— Хто вам про це сказав? — спитав спокійний голос за спиною Вільяма.
Він обернувся в кріслі. Спершись на стінку, за ним стояла білява молода жінка в однострої Варти. Напевне, вона була тут із самого початку.
— Це сержант Ангва, — сказав Ваймз. — Можете при ній говорити цілком вільно.
— До мене дійшли… чутки, — сказав Вільям.
Йому доводилось зустрічати сержантку на вулицях. Як на нього, вона мала занадто пронизливий погляд.
— І?
— Послухайте, я розумію, що вас це хвилює, — сказав Вільям. — Тому дозвольте запевнити, що таємницю капрала Гноббса від мене ніхто не дізнається.
Запала тиша. Вільям подумки привітав себе з успіхом. Він бив навмання, але з виразу обличчя сержанта Ангви міг здогадатися, що влучив. Власне, на її обличчі не було жодного виразу — воно ніби закам’яніло.
— Ми нечасто обговорюємо специфічні риси капрала Гноббса {15}, — по паузі сказав Ваймз. — Буду радий, якщо й ви чинитимете так само.
— Безумовно, командоре. А чи можна поцікавитись, навіщо ви за мною стежите?
— Я?
— Горгульї. Всі знають, що зараз у Варті їх повно…
— Ми не стежимо за вами. Ми відстежуємо, що з вами станеться, — сказала сержант Ангва.
— Через оце, — додав Ваймз, ляснувши долонею по газеті.
— Але я не роблю нічого поганого, — заперечив Вільям.
— Ви хочете сказати, що не робите нічого незаконного, — сказав Ваймз. — Хоча й з біса близькі до цього. Та головне — інші можуть не виявити до вас тих доброти та розуміння, що їх виявляю я. Все, що я такому разі просив би — це щоб від вашої крові потім не довелось відмивати пів-міста.
— Я постараюся.
— Тільки не пишіть цього.
— Згода.
— І не пишіть, що я сказав вам не писати.
— Добре. А чи можу я написати, що ви сказали мені не писати про те, що ви сказали… — Вільям затнувся. Вулкан почав прокидатися. — Жарт.
— І не видурюйте інформацію у моїх підлеглих.
— І не пригощайте капрала Гноббса собачим кормом, — додала сержант Ангва. Вона обійшла Ваймза й зазирнула йому через плече. — «І правда зробить вась вільними»?
— Одруківка, — коротко сказав Вільям. — Що мені ще не варто робити, командоре?
— Просто не плутайтесь під ногами.
— Я це собі запи… запам’ятаю, — сказав Вільям. — Але дозвольте поцікавитись: що я з цього матиму?
— Я — командор Варти, і ввічливо вас прошу.
— Це означає…
— Що я можу попросити й неввічливо, пане де Ворде, — Ваймз зітхнув. — Послухайте, невже так важко зрозуміти мою позицію? Скоєно злочин. В Гільдіях неспокійно. Чули приказку про трьох гетьманів? Зараз їх сто три. А тим часом капітан Морква та ще купа людей, яких мені так не вистачає, мусять охороняти Еліптичний кабінет і службовців палацу — тобто в мене зв’язані руки на інших напрямках. І я мушу давати всьому цьому раду… водночас активно підтримуючи громадський порядок. Крім того, в моїй в’язниці знаходиться Ветерані. І Тулумбас…
— Але хіба він — не жертва, командоре?
— Його лікує один з моїх людей.
— Тобто це не звичайний лікар?
Погляд Ваймза прикипів до записника.
— Лікарі нашого міста — прекрасні люди, — рівно заговорив він, — і я не стерпів би, якби хтось написав про них щось погане. Просто так сталося, що один з моїх співробітників має… особливі навички.
— Тобто може відрізнити зад від ліктя?
Ваймз виявився гарним учнем. Він промовчав з абсолютно незворушним виразом обличчя.
— Дозвольте ще одне запитання? — спитав Вільям.
— Наскільки я розумію, вас все одно не утримати.
— Ви знайшли пса Правителя?
Знову — цілковита незворушність. Але тепер Вільямові видалося, що за цим обличчям закрутилися одразу десятки коліщат.
— Пса? — перепитав Ваймз.
— Здається, його звали Гав, — сказав Вільям.
Ваймз продовжував байдуже дивитись на нього.
— Якщо не помиляюсь, тер’єр, — сказав Вільям.
Ваймз і оком не змигнув.
— Чому з підлоги стирчала арбалетна стріла? — спитав Вільям. — Мені це здається незрозумілим, якщо тільки не припустити, що в кімнаті був хтось іще. Стріла сиділа глибоко, тож це був не рикошет. Стріляли у щось на підлозі. Можливо, у щось висотою з собаку?
На обличчі командора не ворухнувся жоден м’яз.
— І потім — м’ятний запах у кабінеті, — продовжував Вільям. — Це була справжня загадка. І тоді я подумав: можливо, хтось не хотів би, щоб його вистежили за запахом? Можливо, цей хтось теж чув про вашого перевертня? Хіба фляжка м’ятної олії, розлита на долівку, не змішала б вам карти?
Ось воно — ледь помітний зблиск очей у ту мить, коли Ваймз кинув погляд на якісь папери перед собою. У вишеньку! — подумав Вільям [*].
Врешті-решт, ніби піфія, що промовляє тільки раз на рік, Ваймз сказав:
— Я вам не довіряю, пане де Ворде. І щойно зрозумів, чому. Не лише з тієї причини, що ви спричиняєте проблеми. Розбиратися з проблемами — це моя робота, за це мені платять і через це я маю дозвіл на носіння обладунків. Але перед ким несете відповідальність ви? Я мушу відповідати за те, що роблю — хоча хай мені грець, якщо я наразі знаю, перед ким. Але ви? У мене складається враження, що ви вільні робити будь-які дурниці, які вам тільки заманеться!
— Гадаю, я несу відповідальність перед правдою, ваша милосте.
— Та невже? І як саме?
— Даруйте?
— Якщо ви збрешете, правда прийде і дасть вам ляпаса? Я вражений. Звичайні люди, як от я, несуть відповідальність перед іншими людьми. Навіть Ветерані постійно озирався… озирається на Гільдії. А ви — ви несете відповідальність перед Правдою! Яка краса. Де вона живе? Вона читає вашу газету?
— Він, — сказала сержант Ангва. — Здається, є бог правди.
— Навряд чи в нього велика паства, — відрубав Ваймз. — Крім хіба що нашого приятеля, — він знову втупився у Вільяма поверх своїх зчеплених пальців, і коліщатка знову закрутились.
— Припустімо — лише припустімо — у вашому розпорядженні опинилося б зображення певного собаки, — заговорив він. — Ви могли б його надрукувати?
— Йдеться про Гава, чи не так? — спитав Вільям.
— Могли б чи ні?
— Поза всяким сумнівом.
— Нам було б цікаво дізнатися, чому він загавкав перед… пригодою, — сказав Ваймз.
— І якби ви його розшукали, капрал Гноббс поспілкувався б із ним тою собачою мовою, еге ж? — спитав Вільям.
Ваймз знову набрав вигляду статуї.
— Ми могли б дістати цей малюнок протягом години, — сказав він.
— Дякую. Командоре, хто править містом у даний момент?
— Я простий нишпорка, — сказав Ваймз. — Мені таких речей не пояснюють. Але я припускаю, що буде обрано нового Патриція. Все це прописано в міському статуті.
— Хто може розповісти про це більше? — спитав Вільям, подумки додавши: «Простий нишпорка», щоб я так жив!»
— В першу чергу, пан Підступп, — сказав Ваймз, цього разу дозволивши собі усмішку. — Дуже корисна порада, правда? На все добре, пане де Ворде. Сержанте, будьте ласкаві провести пана де Ворда до виходу.
— Я хотів би побачити Правителя Ветерані, — сказав Вільям.
