Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння - Гудкайнд Террі

— Ні, ні, моя дорога. Зовсім ні. Хіба ти не бачиш? Все добре. Двоє сильних духом йдуть разом і по життю, і після нього. Це найкращий з можливих варіантів передбачення.

Марджері знову кинула на дошку неспокійний погляд:

— Це правда, пані Алтея? Ви думаєте, це на краще?

— Звичайно, Марджері. З'єднуються двоє сильних духом.

Марджері піднесла палець до нижньої губи, знову зупинивши погляд на Алтеї.

— Хто ж він тоді? Хто цей загадковий чоловік, з яким я повинна зустрітися?

Алтея знизала плечима:

— Ще рано щось стверджувати. Але камінці кажуть, що ти зустрінеш чоловіка, — вона підняла схрещені вказівний і середній пальці, — і ви будете міцно пов'язані один з одним. Вітаю, Марджері! Схоже, щастя, яке ти шукаєш, дуже близько.

— Коли ж?

І знову відповідь була невизначеним.

— Занадто рано щось стверджувати. Камені говорять «буде», але не говорять «коли». Може, завтра, а може, в наступному році. Важливо головне: ти, Марджері, скоро зустрінеш чоловіка, який буде до тебе дуже добре ставитися. Тримай очі відкритими. Не ховайся в будинку, а то пропустиш його.

— Але ж камені говорять…

— Камені говорять, що він сильний, що він відкритий тобі, але не жорстко фіксують події. Будь і ти відкрита йому, коли він прийде в твоє життя, або він пройде мимо, так і не помітивши тебе.

— Добре, пані Алтея. — Голос Марджері звучав все переконливіше. — Я буду відкрита. Я буду готова до того, що він з'явиться в моєму житті, я його побачу, і він помітить мене, так, як пророчать камені.

— От і добре.

Жінка порилася в шкіряному гаманці, висячому на поясі, і дістала монету. Зрадівши чудовому передбаченню своєї долі, вона з посмішкою передала її Алтеї. Майже сорок років Фрідріх спостерігав, як працює з каменями Алтея. І за весь цей час вона жодного разу не сказала неправди.

Жінка стояла, простягаючи руку:

— Вам допомогти, пані Алтея?

— Спасибі, люба, Фрідріх трохи пізніше мені допоможе. Я ще хочу посидіти біля дошки.

Жінка посміхнулася. На обличчі її жила мрія про нове життя, що очікує її попереду.

— Ну, добре. Мені пора в дорогу, поки не настала ніч. — Вона вклонилася і ковзнула в передню. — До побачення, пане Фрідріх!

Дощ, як і раніше важко стукав у скло. Небо покривало їх містечко сірим ковпаком. Фрідріх встав з-за столу:

— Я проведу вас, Марджері. Ви не одна поїдете назад?

— Зять чекає мене на краю каньйону. І коні там. — Біля дверей Марджері зупинилася і сказала, показуючи на стіл, де лежав його твір: — Що за чудо ви зробили!

Фрідріх посміхнувся:

— Сподіваюся, покупець у Палаці погодиться з вами.

— Так, звичайно ж, звичайно. Ви робите чудові речі. Всі так вважають. Ті, у кого є твори, зроблені вашими руками, — щасливчики.

На гачку при дверях висів її плащ зі шкіри ягняти. Одягаючи його і накидаючи на голову капюшон, вона посміхалася, переповнюючись пристрасним бажанням зустрічі з незнайомцем. Її чекала довга дорога назад, але Марджері думала зовсім не про неї…

Фрідріх порадив розмріяній жінці не сходити зі стежки і бути уважною біля виходу з каньйону. Вона відповідала, що запам'ятала всі поради, і обіцяла без відхилень слідувати їм.

Він дивився їй услід, поки Марджері не розчинилася в туманному серпанку. Коли він, щулячись від негоди, закрив двері, в будинку одразу ж настала тиша. А зовні гортанно гуркотів грім, ніби висловлюючи своє невдоволення цією тишею.

Фрідріх заметушився біля дружини:

— Дорога, давай я допоможу тобі сісти в крісло.

Алтея зібрала камінчики. І знову вони застукали в її руках, як кістки цвинтарних скелетів. І чомусь вона, завжди така уважна до інших, не відповіла на його слова. І чомусь знову кинула свої камені — вже після відходу відвідувачки. Крім пророкувань, вона кидала камені тільки в тих випадках, коли щось виявлялося незрозумілим.

Фрідріх добре знав, як це її стомлює. Пророкуючи, вона незмінно втрачала сили і ставала ніби відособленою від світу. І не бачила більше нічого.

Але сьогодні відчувалася якась недомовленість. Алтея змахнула кистю руки і кинула камені на дошку з тою ж легкістю і витонченістю, які були властиві Фрідріху при роботі з повітряними золотими пелюстками. Гострокінцеві, темні, різні за формою камінчики з шурхотом покотилися по дошці, по позолоченій Благодаті.

За довгі роки, проведені разом, Фрідріх тисячу разів бачив, як вона кидає свої камені. Безліч разів він, як і відвідувачі, намагався зрозуміти закономірність розкладу. І ніколи у нього не виходило. А у Алтеї — завжди.

Вона бачила сенс там, де простий смертний бачив лише випадок. У відкритому її очам розташуванні камінчиків вона бачила смутні знаки, розшифрувати які могла лише чаклунка. Адже це були магічні образи…

Навіть саму дію — кидок каменів — неможливо провести кожен раз однаково. Падаючі камені зачіпають сили, які говорять лише з чаклунками, з тими, хто має дар. По випадковому візерунку Алтея могла прочитати магічний потік, текучий крізь світ життя і навіть, як побоювався Фрідріх, крізь світ смерті, хоча вона ніколи і не говорила про це.

І хоча вони були дуже близькі душею і тілом, в цьому полягало єдине, що вони в своєму житті не могли поділити.

Знову каміння покотилися по дошці. Один зупинився точно в центрі. Два — на протилежних сторонах квадрата, там, де квадрат торкався зовнішнього кола. Ще два закінчили свій рух там, де квадрата торкалося внутрішнє коло. Два останніх лягли і зовсім за зовнішнім колом, що символізувало пекло. Спалахнула блискавка, через кілька секунд пролунав удар грому. Фрідріх недовірливо дивився на дошку. Його вразило те, що кинуті випадковим чином камені зупинилися в тих же точках Благодаті. Він ніколи не бачив, щоб вони повторювали своє колишнє розташування.

Алтея теж уважно дивилася на дошку.

— Ти бачила коли-небудь щось подібне? — Запитав він.

— Боюся, так, — зітхнувши, сказала вона, згрібаючи камені граціозними пальцями.

— Невже? — Він був упевнений, що згадав би такий незвичайний факт. — І коли ж це було?

Алтея знову перемішувала камені в долонях.

— Чотири попередніх кидка. Цей був п'ятим. Кожен камінь лягає точно на те ж саме місце, яке займав в минулий раз.

І знову вона кинула камені на дошку.

У цей момент небо, здавалося, розверзлось. На дах обрушилися потоки дощу. Будинок немов здригнувся. Фрідріх мимоволі глянув на стелю і лише потім подивився, як котяться по дошці камені.

Рух першого завершився точно в центрі Милосердя.

Блиснула блискавка…

Решта камені — один за іншим — зупинилися на тих же місцях, що й минулого разу.

— Шість разів поспіль, — голосно зітхнувши, сказала Алтея. Грянув грім…

— Шість разів, — повторила Алтея. Фрідріх не знав, кому вона це сказала — йому чи собі.

— Але перші чотири кидки були для тієї жінки, Марджері. Ти ж їй пророкувала.

Навіть для нього самого останні слова прозвучали швидше як виправдання, а не аргумент.

— За передбаченням приходила Марджері, — вимовила Алтея. — Але з цього зовсім не випливає, що камені відповідали їй. Камені вирішили, що пророкування призначене для мене.

— І що це означає?

— Поки що нічого, — відповіла дружина. — Просто ще рано. Поки це не більше ніж грозова хмара на горизонті. Камені ще можуть сказати, що гроза нас мине.

Фрідріх спостерігав, як вона збирає камені, і його не відпускало передчуття близької небезпеки.

— Досить, дорога, тобі треба відпочити. Чому ти не хочеш, щоб я допоміг тобі піднятися? Давай, я приготую поїсти.

Він дивився, як вона скинула з дошки останній камінь — той, що лежав в центрі.

— Відклади їх ненадовго. Я приготую тобі гарячий ароматний чай.

Ніколи раніше він не думав про камені як про щось зловісне. Тепер йому здавалося, що камені якимось чином накликають на них з Алтеєю небезпеку.

Він не хотів, щоб вона знову робила кидок.

Він опустився на підлогу поруч з нею:

— Алтея…

— Тихіше, Фрідріх, — сказала вона, і в її рівному голосові не було ні роздратування, ні докору, тільки необхідність.