Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович

– Н-не знаю, – запинаючись, відповів Ігорьок і повів очима по стінах: на них висіли картини з німецьких ілюстрованих журналів: танки, що йдуть в колоні; гітлерівці, які обіймаються; великий, охоплений полум'ям будинок; переправа військ через ріку…

Незнайомий поклав руку на плече Ігорку.

– Ех ти!.. – сказав він і посміхнувся. – Зараз я тобі покажу, що ти матимеш кожного дня.

Незнайомий зник у дверях праворуч. Він був відсутнім хвилин десять-п'ятнадцять, і Ігорьок помітив, що ніхто з присутніх у кімнаті не звертає на нього жодної уваги.

Повернувся незнайомий з картонною коробкою в руках.

– Ану, наставляй свою торбину! – сказав він і кинув туди байку консервів, засушену рибу, білий батон і кільце ковбаси.

Торбина відразу роздулася.

– Донесеш додому?

– Донесу.

– Так, ти ж недалеко живеш, я знаю! І знаю, по яких вулицях просити ходиш, знаю навіть, що ти – хитрий! – як повернешся додому, одяг той скидаєш. Ну й правильно робиш, а то ж ніхто нічого не дасть. Горе розум гострить. – І він поблажливо поплескав хлопчика по плечу.

Ігорку раптом стало жарко.

Звичайно, не даремно наділив його продуктами цей тип з гладкими щоками, не даремно йшов слідом за ним. Він, виявляється, все знає.

– Ось що, друже, – продовжував тимчасом незнайомий: – хочеш мати щодня стільки харчів?

– А ви хто?

Питання, задане хлопчиком, було несподіваним. Незнайомий відкашлявся і відповів, що він і його товариші – хороші люди: вони ловлять шахраїв, бандитів, грабіжників, які по ночах нападають на мирних городян. Хлопчик повинен допомагати їм вистежувати таких людей.

Він переконував Ігоря довго. Той слухав, зрідка киваючи головою.

– Зрозумів мене? – спитав нарешті незнайомий.

– Зрозумів.

– Ти ходиш на Адміністративну, сто двадцять шість?

– Ходжу. За хлібом… – намагаючись не видати хвилювання, пробурмотів Ігорьок. – Там живуть двоє дядьків… добрі…

– Так-таки й добрі?

– Правда…

– А що вони тобі, крім хліба, дають?

– Нічого.

– Ось тобі й добрі! – Незнайомий розсміявся, і щоки зовсім закрили його маленькі очі. – А з ким вони дружать? До кого ходять?

– До пана Тряскіна ходять…

Чоловік, що сидів біля вікна, присвиснув, устав і вийшов з кімнати.

– А ще до кого?

– Не знаю…

– А ти дізнайся. Одягни оцю одежу і дізнайся. Постеж за ними. Як дізнаєшся, приходь до мене, я тобі знову повну торбину насиплю.

– А що, як не дізнаюсь? – сміливо спитав Ігорьок.

– Тоді нічого й не одержиш. Знову жебрати будеш. Зрозумів?

– Так…

– Ну от. Знайдеш цей будинок?

Ігорьок знизав плечима.

– Знайдеш, – впевнено закінчив незнайомий. – Ну, йди…

Опинившись на вулиці, Ігорьок зазнав почуття людини, яка впала з десятого поверху і чудом залишилася живою. Ноги рвалися вперед. Торбина майже не відчувалася. Він ішов легко, бадьоро, усвідомлюючи, що не тільки вискочив із скрутного становища, але й дізнався, що якісь люди цікавляться Ожогіним і Грязновим.

Йому здавалося, що зустрічні перехожі розуміють його настрій і якось особливо привітно дивляться на нього, що сонце гріє тепліше, ніж звичайно, що вулиця виглядає чепурніше, та й молода травичка починає пробиватись біля самого тротуару, чого не було, здається, коли він ішов сюди.

… Василь уважно вислухав свого юного друга, і лихий вогник промайнув у його очах.

– Бач чого захотіли, сволота! – злісно сказав Терещенко. – Падлюки!.. Ну нічого, небагато лишилося чекати – прополощемо їх усіх… А ти тепер пильнуй. Ходи й оглядайся. Піди розкажи все Денисові Макаровичу.

… Цієї ж ночі начальник гестапо Гунке приймав людину, яка наділила Ігорка продуктами. Поруч з Гунке сидів перекладач.

Відвідувач докладно розповів про цю історію, навіть надто докладно, тому що Гунке почав морщитись. Він терпіти не міг довгих доповідей і не переносив людей, які страждають багатослів'ям. Тільки ворожість до Юргенса, якому в усьому щастило, і заздрість, що підігрівалася невдачами в особистих справах, примушували начальника гестапо терпляче слухати цього опецькуватого, з маленькими очицями співробітника місцевої поліції.

Гунке слухав, відкинувшись на спинку крісла. До чого ж зарозумілий і чванькуватий цей абверівський майор Юргенс! Як незалежно тримає він себе на території, що підлягає йому, Гунке! Він зовсім не рахується з гестапо. Викликає потрібних йому людей, займає кращі приміщення, командує начальником гарнізону, комендантом міста, бургомістром. І все з нього, як з гуски вода! Навіть з такої делікатної справи, як отруєння підполковника Ашингера, Юргенс зумів викрутитись. Чому так везе людині? А про історію з горбанем не хочеться й згадувати. Як безглуздо, по-дурному все вийшло…

Нарешті співробітник поліції закінчив свою інформацію, і похмурий настрій у Гунке трохи покращав. Начальник гестапо зрозумів, що, здається, поліція не помилилася, зробивши ставку на хлопчика-жебрака. Можливо, з цієї комбінації що-небудь і вийде. Гунке пристрасно бажав скомпрометувати негласних співробітників Юргенса – Ожогіна і Грязнова. Тепер його цікавили деякі подробиці.

– Хто запрошував хлопчиська до вас? – спитав він.

– Я сам узяв його, з набережної, – відповів поліцай.

Брови Гунке полізли вгору.

– Та вас же кожний собака в місті знає! – стримуючи роздратування, промовив він.

Поліцай злегка посміхнувся:

– Я обережно… ніхто не бачив.

– А коли це було?

– Вранці.

Очі Гунке стали круглими. Не кліпаючи, він довго. дивився на співробітника поліції якимсь сумним безнадійним поглядом.

– Де ви розмовляли з ним?

– У кімнаті для чергування.

Начальник гестапо застогнав, і так страшно, неначе йому вирвали хворого зуба. Він відхилився від спинки крісла, обхопив голову руками і сперся ліктями на стіл.

– Я ж попереджав вас, що слід бути обережним, а тут вдень… чергова кімната… Хто вас учив так працювати?

Поліцай мовчав. Він лише важко зітхнув і зобразив на обличчі покору.

– Що ви доручили цьому жебраку? – Знову спитав Гунке.

– Я йому доручив з'ясувати, кого відвідують обидва ці молодчики.

– О… о… о!.. – простогнав Гунке і закрутив головою. – Та я про це знаю не гірше від хлопця. Ви мені все зіпсуєте з цим голодранцем! Розумієте?

Поліцай встав і почав м'яти кашкета в руках.

– Забирайтесь до бісової матері! А коли я дізнаюсь, що ви зустрічаєтесь з тим шмаркатим жебраком, я і з вас, і з нього сім шкур здеру!

Не чекаючи, поки перекладач доведе його думку до збентеженого поліцая, оскаженілий Гунке вийшов з кабінету, грюкнувши дверима.

XXV

Ліс залляли талі води. Потемнілий від вогких, сірих обволікаючих туманів, напоєний досхочу земною вологою, він обважнів і чекав тепла. Хвилююча весна теплими вітрами ходила між берез і сосен, кленів і осик.

Заломін і Повелко йшли лісом, пробираючись до цуркового заводу. Вода раз у раз перетинала шлях, і їм доводилось або обходити калюжі і струмки, або перестрибувати з пня на пень, з купини на купину. Повелко стрибав легко, а старому Заломіну явно не везло: ось уже втретє він оступився в холодну воду.

– Знову промок! – бурчав він, вибираючись на сухе місце. – Не розрахував.

Повелко сміявся:

– Не підходиш ти, бачу, в лісові жителі, а ще партизанити хотів!

– Нічого, навчуся! Ще молодий, – віджартовувався старий.

Ходити весняним лісом ставало все важче, і кожного разу, повернувшись на завод, Повелко й Заломін змушені були весь вечір сушити чоботи й онучі. Сьогодні води ще прибуло; вона закривала горбочки, стояла в низинах, під стовбурами дерев. Шлях був важкий. Кілометр, що відділяв завод від містка, який ремонтували Повелко й Заломін, забирав більше години ходи.

Нарешті показалася галявина. Біля самого її краю стояли три нових дерев'яних бараки з малесенькими підсліпуватими віконцями. Трохи далі – кособока рублена хатинка, двосхилий дощаний, почорнілий від часу дах якої заріс мохом, вкрився лишайником. Її віконця, засклені кусочками скла, дивилися непривітно. На галявині височіли величезні бунти будівельного і щоглового лісу, підготовленого до вивозки, лежали купи колод, підтоварника, обапола, рейок…