Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1 - Мураками Харуки

— Мама рідко тут буває, — сказала Юкі. — Недалеко звідси вона має майстерню і коли приїжджає у Токіо, майже весь час у ній і проживає. Там спить і їсть. А сюди лише іноді заглядає.

— Зрозуміло, — сказав я. Видно, її життя ущерть заповнене справами.

Юкі зняла хутряну накидку, запалила газову грубку. Потім хтозна-звідки принесла пачку «Вірджинія Слімз», витягла одну сигарету, затиснула її в губах, неквапливо чиркнула картонним сірником й прикурила. Я подумав, що тринадцятирічній дівчині-підлітку курити не годиться. Шкідливо для здоров’я і шкіра лущиться. Однак у тому, як Юкі курила, було стільки принади, що я не посмів її повчати. Різко окреслені, ніби вирізані ножем, губи стискали фільтр, а довгі вії повільно опустилися вниз, коли полум’я сірника торкнулося сигарети. Чубчик над чолом ледь-ледь погойдувався за кожним її рухом. Справжня досконалість. «Якби я мав п’ятнадцять років — обов’язково закохався б», — знову подумав я. Фатальною любов’ю, нестримною, як весняна снігова лавина в горах. Закохався б, але, не знаючи, що буде далі, почувався б страшенно нещасним. Юкі викликала в моїй пам’яті іншу знайому дівчину. Ту, що причарувала мене в тринадцяти- чи чотирнадцятирічному віці. Й раптом ожило болісне почуття тих далеких літ.

— Кави або чогось іншого не вип’єш? — спитала Юкі.

Я похитав головою.

— Уже пізно. Пора додому, — відповів я.

Поклавши сигарету на край попільнички, вона встала й провела мене до дверей.

— Будь обережна з вогнем! — попередив я.

— Наказуєте зовсім як тато, — відповіла вона. Нічого й казати, точне визначення.

Повернувшись додому на Сібуя, я плюхнувся на диван і випив банку пива. Потім переглянув кілька листів, що зібралися у поштовій скриньці. Всі вони стосувалися роботи і не вимагали негайної відповіді. Відклавши їхнє читання на потім, я розрізав конверти і їхній вміст висипав на стіл. Я відчував таку нестерпну втому, що робити нічого не хотілося. Однак і від страшного збудження заснути не міг. «Який довгий був цей день!» — подумав я. Довжелезний, без кінця-краю. Здавалося, ніби цілісінький день я катався на «американських гірках». Ще й досі все тіло тремтить…

«Власне, скільки днів я провів у Саппоро?» — подумав я. Однак не міг згадати. У пам’яті виникали картини одна за одною, перемішані зі сном. Суцільне сіре небо. Події і дати змішалися в одну купу. Спочатку я мав зустріч з дівчиною в окулярах. Зателефонував колишньому компаньйону, дізнався в нього про минуле готелю «Дельфін». Зустрівся і мав розмову з Чоловіком-Вівцею. У кінотеатрі бачив фільм з Кікі та Ґотандою. Удвох з вродливою тринадцятирічною дівчинкою співав пісню гурту «Веасh Воуs». І повернувся в Токіо. Скільки днів все це забрало?

Порахувати не вдавалося.

«Завтра порахую, — вирішив я. — Все, що можна обдумати завтра, завтра й обдумаю».

Я зайшов у кухню, налив у склянку віскі й випив, нічим не розвівши. І схрумав решту печива. Запліснявілого, як думки в моїй голові. Поставив неголосно стару платівку — добре знайомі пісні Томмі Дорсі у виконанні незабутнього гурту «Моdernizers». Застарілого, як думки в моїй голові. З тріскотнею голки по платівці. Однак це нікому не заважає. Часи такої музики скінчилися. Вона вже нікуди не йде. Як і думки в моїй голові.

«Що сталося?» — прокотилися луною слова Кікі.

Кінокамера розвернулася. Вправні пальці Ґотанди ніжно повзуть спиною Кікі. Ніби шукають у морі невидимий фарватер.

Кікі, що сталося? Я в полоні розгублення. Більше не вірю в себе, як колись. Все-таки любов і «субару» — зовсім різні речі. Так чи ні? Я заздрю вправним пальцям Ґотанди. Цікаво, чи Юкі загасила газову грубку? Наказуєш зовсім як тато… Я більше не вірю в себе. Невже трухлявію, про щось бурмочучи, на цьому слоновому цвинтарі розвиненого капіталізму?

Однак все з’ясується завтра.

Я почистив зуби, надів піжаму, висушив рештки віскі. А коли збирався залазити в ліжко, задзвенів телефон. Якусь хвилину я стояв посеред кімнати й пильно вдивлявся у телефонний апарат. Потім узяв трубку.

— Щойно погасила грубку, — сказала Юкі. — І сигарету. Ну то як? Полегшало?

— Полегшало, — відповів я.

— На добраніч! — сказала вона.

— На добраніч! — відповів я.

— Слухайте… — сказала вона несподівано. І зробила паузу. — Там у Саппоро, в тому готелі, ви бачили чоловіка в овечій шкурі, чи не так?

Притиснувши телефонний апарат до грудей так, ніби хотів зігріти надтріснуте страусове яйце, я сів на ліжко.

— Я все знаю. Що ви його бачили. Я вам не казала, але я знала від самого початку.

— Ти зустрічалася з Чоловіком-Вівцею? — спитав я.

— М-м-м… — промимрила вона і цмокнула язиком. — Та про це наступним разом. Зустрінемося — і про все спокійно поговоримо. А зараз я хочу спати.

І вона гучно поклала трубку.

Заболіло в скронях. Я зайшов у кухню і знову випив віскі. Тіло все ще не переставало тремтіти. «Американські гірки» знову з гуркотом почали свій рух. «Все зв’язано», — сказав Чоловік-Вівця.

«Все зв’язано», — прокотилося луною в моїй голові.

Поволі різні події та люди почали з’єднуватися одне з одним.

17

Спершись на умивальник у кухні, я випив ще одну порцію віскі й подумав: «Власне, що сталося?». Збирався звідси зателефонувати Юкі та спитати: «Звідки ти знаєш про Чоловіка-Вівцю?». Але я почувався надто втомленим. Надто довгим був цей день. А крім того, вона сказала, що про все поговоримо наступного разу, й поклала трубку. Отож доведеться чекати наступного разу… А до того ж, я навіть не знаю її телефонного номера.

Я заліз у ліжко й ніяк не міг заснути, а тому хвилин десять-п’ятнадцять не спускав погляду з телефону в узголів’ї. Сподівався, що, можливо, Юкі ще раз зателефонує. Або навіть не Юкі, а хтось інший. В такі моменти телефон здається бомбою з годинниковим механізмом. Коли вибухне — невідомо. І тільки така можливість вибиває секунди. Якщо довго придивлятися, то телефонний апарат набирає дивної форми. Надзвичайно дивної. Зазвичай цього не помічаєш, та коли придивишся, то в його тривимірності відчувається дивовижна щирість. Здається, ніби телефон страшенно хоче щось сказати, але не може. Або навпаки — ненавидить те, що його запаковано в таку оболонку. Здається, ніби чиста ідея втілилася в незграбній формі. Ось такий він, цей телефон.

Я почав думати про телефонну станцію. Про телефонні лінії, що розбігаються з цієї кімнати у всі кінці світу. У принципі я можу зв’язатися з будь-ким. Можу зателефонувати навіть в Анкорідж. У готель «Дельфін» або навіть колишній дружині. Безмежна кількість контактів… А головний вузол цих контактів — телефонна станція. Там, у тому вузлі, комп’ютер обробляє вхідні і вихідні дані. З комбінацій цифр народжуються ті чи інші контакти — й виникає зв’язок. Завдяки телефонним лініям, підземним кабелям, підводним тунелям і космічним супутникам зв’язку ми з’єднуємося одне з одним. Велетенський комп’ютер тримає все це під своїм контролем. Та хоч би якими досконалими і точними були засоби такого зв’язку, вони не зможуть нас з’єднати, якщо ми не маємо такого бажання. І навіть якщо маємо його, зв’язок не встановиться, якщо не знаємо (як у моєму випадку — забув спитати) телефонного номера співрозмовника. Буває і так, що телефонний номер спитав, але відразу забув або загубив записник. І навіть пам’ятаючи телефонний номер, часто помиляємося при його наборі… І тоді ми ні з ким не з’єднуємося. Ми — надзвичайно недосконалі й нерозсудливі істоти. Але й це ще не все! Навіть якщо, припустімо, я виконаю всі ці умови й додзвонюся до Юкі, вона може обірвати розмову, сказавши: «Зараз я не хочу розмовляти! Бувайте!» — і поклавши трубку — клац! І тоді ніякої розмови не буде. Матиме місце тільки односторонній вияв емоцій.

Все це, здається, телефонну трубку дратує.

Телефонна трубка (може, правильніше було б казати «телефон», але я вирішив думати про нього в жіночому роді) невдоволена тим, що їй не дають проявитися у вигляді чистої ідеї. Її сердить те, що в основі спілкування між людьми покладено невиразне, недосконале бажання. Як на неї, надто недосконале, надто непередбачливе, надто пасивне.