Ключ Давидів - Ведмеденко Олег Валентинович

Молитва розуму – це наступний етап на шляху досягнення найвищої молитви, найвищого зв’язку з Богом – молитви серця. Шлях цей – шлях вознесіння Господнього: вознесіння Слова Божого, віри смиренної, що чинна любов’ю, на небесні висоти Духа. Тільки тоді, коли вознесеться Слово Боже на найвищу висоту, коли стане воно керманичем нашого життя – прийнятою, втіленою, восиновленою нами Божественною Програмою, – тоді й зійде на нас Той Голуб Небесний – Святий Дух-Утішитель! Тоді й отримаємо ми найвищу обітницю Господню: “По правді кажу вам: краще для вас, щоб пішов Я (вознісся. – Авт.), бо як Я не піду (до Отця. – Авт.), Утішитель не прийде до вас. А коли Я піду (коли вознесусь на Божественну висоту в серцях ваших. – Авт.), то пошлю вам Його” (Від Івана, 16.7). І тільки тоді зможемо ми зі сльозами радості й щастя на очах правдиво “будувати себе найсвятішою нашою вірою, молитися Духом Святим, берегти себе самих у Божій любові, і чекати милості Господа нашого Ісуса Христа для вічного життя” (див. Послання апостола Юди, 20–21 вірші).

Шлях від молитви уст – через молитву розуму – до молитви серця – це шлях зростання, шлях вдосконалення, шлях спасіння. І дай нам Бог на цьому шляху здобуття Духа не відступити, не схибити, не угасити віру й надію! Коли ж вистоїмо до кінця – то не даремними будуть зусилля наші. “Бо Царство Боже – не пожива й питво, але праведність, і мир, і радість у Дусі Святім” (Послання апостола Павла до римлян, 14 розділ, 17 вірш).

ПІДНЯТИСЯ, ЩОБ ПОБАЧИТИ...

В неділю тридцять другу по П’ятидесятниці читається у храмах Євангеліє від Луки:

“І, ввійшовши Ісус, переходив через Єрихон (“Єрихон” – пахощі, запашність. Тут не “Христова запашність”, як іменує апостол Павло віруючих і вірних, але лжезапашність – приваблива, знаджуюча запашність гріха. Єрихон – місто язичеське, місто гріховної насолоди, духовне місто тих, хто на перше місце в своєму житті ставить матеріальні утіхи, оману багатства віку цього, задоволення плотських бажань. Кому солодкий запах беззаконня запаморочує розум. “Проклятий перед Господнім лицем кожен, хто встане й відбудує це місто Єрихон (в серці своїм. – Авт.), – на первороднім своїм (на духовності своїй, занапастивши душу. – Авт.) він закладе його...” (Книга Ісуса Навина, 6 розділ, 26 вірш)).

І ось чоловік, що звався Закхей (Закхей означає чистий, той, що очистився. Тут – очистився від старого, гріховного розуміння сенсу буття, від колишнього бачення; очищується від наркотичного дурману єрихонської “запашності”), – він був старший над митниками (Митники у біблійній мові – ті, хто служить світові, хто збирає податки для кесаря, хто віддає кесарю – кесареве, світові – світське, забуваючи про Бога. Забуваючи віддавати Богові Боже – плоди милосердя та богопізнання, про які каже Господь: “Бо Я милості хочу, а не жертви, і боговідання – більше від цілопалень” (див. Книгу пророка Осії, 6.6)), і був багатий (тут багатий не духовно, але матеріально, багатий “багатством неправедним”, земним), – бажав бачити Ісуса, хто Він, але з-за народу не міг, бо малий був на зріст...”

Тут зробимо зупинку, і розглянемо морально-етичний аспект прочитаного, ґрунтуючись на духовній символіці. Що означає “був багатий, але бажав бачити Ісуса” (Ісус – Спаситель. – Авт.)? Від чого бажав спастися духовно маленький, духовно ущербний митар? Від своєї нещасливості. Так-так! Саме від нещасливості. Адже щастя – це найповніше задоволення насамперед духовних, а потім уже матеріальних потреб людини. А саме духовні потреби цього “малого на зріст” митаря якраз і не були задоволені, що й стало причиною внутрішньої трагедії цієї людини. Втім, чому “цієї”? – цих! Цих людей. Адже все, що написано у Святому Письмі, написане для людей і про людей. І кожна буквально-історична особистість, потрапивши на сторінки Біблії, втрачає ознаки індивідууму, й стає узагальнюючим образом, символом, архетипом. Закхей – емблема людей суто світських, які “варяться” у своїх матеріальних інтересах, зовнішньо є ніби благополучними, а всередині, в душі – глибоко нещасливими.

Свого часу я мав бесіду з одним проповідником із Швеції. Пригадую його гірку іронію: “Ви тут, в Україні, занадто наївні. Ви думаєте, що коли ви “наїстеся” (“наїстеся” – у розумінні забезпечення матеріального достатку: матимете машину, дачу, власний котедж “запакований” дорогими меблями та усілякою побутовою технікою), – то станете щасливими... Ми у Швеції вже “наїлися” й “об'їлися”. І на сьогоднішній день посідаємо одне з перших місць у світі за рівнем матеріального забезпечення населення, і одне з перших же місць за кількістю самогубств на душу того-таки населення... Бо без задоволення духовних потреб – немає щастя!..”

А тепер погляньмо на себе через призму оповіді про митаря Закхея: чи не подібні й ми до нього? А якщо подібні, то як спастися?..

“І, забігши вперед, він виліз на фігове дерево (піднявся духовно – побачив нечистість свою, покаявся, відкрив серце вірі смиренній, став приносити плоди милосердя, пізнавати Творця усіма доступними людині методами: через спілкування з творивом (природою), дослідження Слова Божого і, нарешті, через пізнання Бога у самому собі, в серці своєму, дослухуючись до голосу совісті, занурюючись у внутрішній, духовний світ. Фігове дерево (смоківниця) – символ духовного древа, яке покликане давати плоди. Ті самі плоди милосердя, що про них говорить Господь), щоб бачити Його [Ісуса] (“Таємницю, заховану від віків і поколінь, а вона – Христос в нас, надія слави” (див. Послання апостола Павла до колосян, 1.26)).

А коли на це місце Ісус підійшов, то поглянув угору на нього (побачив духовне сходження колишнього митаря) й промовив: «Закхею... сьогодні Мені потрібно бути в домі твоїм!»... Став же Закхей та й промовив до Господа: «Господи, половину маєтку свого я віддам ось убогим, а коли кого скривдив був чим, – верну вчетверо (вчетверо – тобто всесторонньо, повністю, з усіх чотирьох сторін)». Ісус же промовив до нього: «Сьогодні на дім цей спасіння прийшло (дім ­– серце людське; спасіння – щастя, мир, радість духовні), бо й він син Авраамів (син Авраамів – тут дитя віри, нащадок обітниць Господніх). Син-бо Людський (Христос) прийшов, щоб знайти та спасти, що загинуло!” (Євангеліє від Луки, 19.1-16).

ВЕЛИКИЙ ПІСТ

“Кожного разу, коли ми говоримо собі «ні», ми робимось міцнішими, і кожного разу, коли ми піддаємося якомусь потягу, ми можемо ослабнути” (о. Олександр Мень).

1). Напередодні. Притча для деяких певних...

Ось і відшуміли різдвяні свята. Здається, недавно лунали по містах і селах колядки, ходили по хатах веселі щедрувальники, аж от незабаром уже і Піст. Передпостовий період уже розпочався. І почався він “неділею митаря і фарисея”. В церквах на божественній літургії читалася однойменна притча:

“А для деяких, що були себе певні, що вони ніби праведні, і за ніщо мали інших, Він притчу оцю розповів. «Два чоловіки до храму ввійшли помолитись, – один фарисей, а другий був митник. Фарисей, ставши, так молився про себе: «Дякую, Боже, Тобі, що я не такий, як інші люди: здирники , неправедні, перелюбні, або як цей митник. Я пощу два рази на тиждень, даю десятину з усього, що тільки надбаю!» А митник здалека стояв, та й очей навіть звести до неба не смів, але бив себе в груди й казав: «Боже, будь милостивий до мене грішного!»... Говорю вам, що цей повернувся до дому свого більш виправданий, аніж той. Бо кожен, хто підноситься, – буде понижений, хто ж понижається, – той піднесеться” ( Євангеліє від Л уки, 18 розділ, 9 – 14 вірші ).

Хто такі фарисеї? В часи Ісуса Христа це була найвагоміша релігійна партія або секта. Саме слово “фарисеї” означає “відокремлені” або “уособлені” в значенні, зрозуміло, кращої, вибраної частини юдейського народу, справжніх охоронців усіх істинних релігійно-національних традицій. Фарисеї вбачали спасіння юдеїв у тому, щоб якомога суворіше виконувати правила своєї віри. Єдиними справжніми спадкоємцями царства Божого фарисеї визнавали тільки себе.