Мешкала у хостелі ще одна парочка, теж з Америки, аж із Чикаго. Рік тому вони побралися, а оце лише зараз віднайшли час поїхати у весільну подорож (америкоси, що там ще казати…). Вони, як «real Americans», тримались осторонь від нашої галасливої ватаги. Протягом дня усе, що ми від них чули, зазвичай поміщалось на чайній ложечці: на світанні скупе «Good morning», а трохи пізніше — ще скупіше «Bon appetite!» за столом. Зате вночі парочка брала абсолютний реванш за свою бутафорську мовчазність, здіймаючи такий безпардонний гамір, що всі стіни і стелі у хостелі ходили ходором. Не зайвим, мабуть, буде зауважити, що гамір той носив вельми пікантний характер.
Показові виступи, влаштовані американською парою, не можна було ні з чим порівняти. У мене особисто складалось враження, що в сусідньому будиночку німецькі емігранти знімали найбільш брутальний і безсоромний фільм за всю історію порно-кінематографа. Під час найбільш гарячих дублів навіть хазяйський собака переставав вити і, нашорошивши вуха, зацікавлено дослуховувався до охкань, вересків, плескання і пухкання.
І так, хай їм грець, кожної ночі — аж земля двигтіла. Увесь «La Villada Inn Hostal» терпляче очікував останнього «а-ах!» (а воно могло настати ой як не скоро), і лише після того засинав неспокійним і невдоволеним сном. А на ранок тим двом — як з гуски вода, тільки собі й знали, що «ранок добрий» та «смачного».
…За два наступні дні наш квінтет, ніби справжнє торнадо, обгасав замалим не цілий штат. Ми то влаштовували феєрверк із петард, то шукали «чарівні гриби» [90], чіпляючись з тупими запитаннями до кожного стрічного — від затурканого волоцюги до офіціанток у пивничках, — то обнишпорювали усі ринки у пошуках автентичних сапотецьких реліквій і, як завжди, накуповували купу підробленого спеціально для клаповухих туристів мотлоху. Ми відвідали Мнтлу, руїни древнього поселення міцтеків у вісімдесяти кілометрах від Оахаки, їздили дивитися на Тэле, одне з найдревніших дерев на планеті, вік якого оцінюють у дві тисячі років, забиралися до Hierve el Agua, невеликих озерець талої води, схованих високо в горах. І всюди за нами невідступно слідували гамір, безлад і спустошення.
Саме тут я познайомився зі справжньою Мексикою, такою, якою вона була сотню, а може й дві сотні років тому, де люди й досі вирощують боби, щоб прогодувати себе, вручну обробляють землю, самі тчуть собі тканини, фарбують їх та шиють одежину, словом, де усе просте, примітивне і натуральне, а мексиканці — відверті, щирі та усміхнені.
Я бачив величезні отари кіз у горах, яких пасли замурзані дітлахи, чорноокі й смагляві. Я блукав серед поодиноких глинобитних хатинок, густо обплетених зеленню, що з останніх сил чіплялися за кряжистий крутосхил. Я милувався кондорами, які звільна зривалися ввись з неприступних бескидів і годинами ширяли, наче ковзали спекотливою чашею неба, вишукуючи здобич.
Ті дні я пригадую як найкращі дні моєї подорожі. Я встиг помандрувати автостопом, ридати від вогненного мексиканського такосу, побачити Монте Албан, завести собі справжніх друзів, уздріти істинну Мексику. І все за неповних три дні! Хоча головні пригоди ще чигали на мене попереду.
А під завісу напханого пригодами дня нашу невгомонну банду гостинно приймав найкращий у світі мандрівний притулок — «La Villada Inn Hostal» — справжній дім вдалині від дому. Мені на все життя запам’ятається той тихий вечір, коли під умитим серпиком місяця, потомлені після клекітливого дня, я з Кеном та Пітером неквапом потягували «Negra modelo», говорили про майбутні американські вибори і по черзі грали в більярд у шикарному залі десь високо в горах Оахаки. А в сусідньому будиночку, де, схоже, мало переймались результатом президентських перегонів, зачинався черговий дубль добротного німецького кіно у виконанні скромних американських громадян з Іллінойсу.
X. Ґелаґетса і мескаль
Як бачите, у цій книзі дуже багато нових слів, особливо у назвах розділів. Щоразу мені доводиться їх пояснювати. Хоча вам воно, думаю, не зашкодить. Ну, хоча б для загального розвитку.
Отож, Ґелаґетса (ісп. Guelagetza) — це щорічний фестиваль народних мексиканських танців, який проводиться наприкінці липня в Оахаці і на який збираються танцювальні колективи замалим не з усіх штатів південної Мексики. Сучасна Ґелаґетса — грандіозне цілоденне шоу, яке супроводжується народними гуляннями, ігрищами тощо. Кількома словами, Ґелаґетса — це справжня мексиканська краса, витончена грація, пристрасть, динамічність, запальність і т. д. і т. п.
Мескаль (ісп. mezcal) — це міцний алкогольний напій, який приготовляють із забродженого соку голубої агави. Мескаль виготовляють лише в Оахаці. Його величають старшим братом текіли. Інакше кажучи, мескаль — це… Та стривайте, самі все побачите.
* * *
Податися на Ґелаґетсу — то була ідея Кена та Рейчел. Відверто кажучи, до нашої з техасцями зустрічі я навіть не здогадувався про існування якоїсь там Ґелаґетси. Але за цілий день в Монте Албані і за два дні в Оахаці вони буквально виїли мені мозок своїми захопленими розповідями про танцювальний фестиваль. Врешті-решт і я, і голландці зрозуміли, що коли ми не потрапимо на це дійство, то просто ґиґнемося з горя, а оскільки ніхто з нас помирати не збирався, ми вирішили таки піти туди укупі з Кеном та Рейчел. Проблема полягала в тому, що Ґелаґетса починалась завтра і зайвих квитків, зрозуміло, більше не було.
— Мексика — не Європа, — спокійно роздумував я. — Я не вірю, що завтра біля входу не буде жодного перекупника з притриманими білетами. Якщо той фестиваль справді такий класний, як ви оце кажете, я згоден переплатити і піти.
— Ми теж! — закивали головами Пітер з Марією.
На тому й порішили: з самого ранку почвалати до фестивального майданчика і спробувати розжитися там на квитки.
Виявилося, я мав рацію. Тільки-но ми припленталися до відкритої круглої сцени, оточеної амфітеатром простих бетонних лав, між якими майоріли на слабому вітрі мексиканські прапорці, не встигли надати своїм лицям опецькуватого вигляду (мовляв, отакі-от ми йолопи, не купили зарані білетів), як до нас надбігло відразу кілька жіночок шельмувато-розбійницької зовнішності.
— Квитки? Які квитки? Немає у нас ніяких квитків! — лементували вони, бризкаючи слиною, а потім проказували тихше і крізь міцно стиснуті зуби: — Шістдесят баксів…
Поторгувавшись, ми зійшлися на ціні сорок доларів за квиток і купили три штуки, а хапкі жіночки подріботіли далі, на все горло гарикаючи:
— Та ви що? Які квитки? Та нема у нас ніяких квитків!
Отак ми пробралися на Ґелаґетсу.
Сонце пражило нещадно. При вході до амфітеатру милолиці дівчатка роздавали простецькі солом’яні брилі з емблемою фестивалю. Оскільки Пітер та Марія головних уборів не мали, а я свій фасонистий ковбойський капелюх загубів у Мехіко на згадку про себе та Україну, ми прихопили собі по фестивальному головному убору: фасад кожного бриля прикрашав напис «Guelagetza 2008», а позаду тріпалися скромні зав’язки, щоб можна було легко зорієнтуватися, де зад, а де перед.
Коли ми ступили на майданчик, люду набилось уже чимало, однак нам пощастило всістись недалеко від танцювального майданчика. За нами валом валив розбурханий та веселий натовп мексиканців, потроху розтікаючись і всідаючись на лавах. Останнім з якогось бокового входу, оточений тісним табунцем жилавих охоронців, випірнув губернатор Оахаки і пройшов до спеціально влаштованої ложі.
Незабаром почалось саме дійство. Простір тріщав і розколювався від оглушливої музики, сцена пашіла багатством убранства, вишукані танцівниці гицали, стрибали, вихилялись і стріляли гарпунними позирками зі сцени. Перед кожним номером танцівники піднесено і патетично переказували, звідки вони приїхали, яка там у них гарна земля, врожаї та люди, а потім підносили губернаторові кошики з дарами. Навіть під час номерів окремі танцівники чи танцівниці викрикували зі сцени всілякі дотепи.
